13 грудня 2018 • № 50 (1534)
Rss  

Ольга Григорук: Коли маєш підтримку — хочеться робити, творити заради особливих, знедолених дітей

Енергійна, запальна, яскрава жінка з непростою долею, яка вміє долати життєві перешкоди і допомагає це робити іншим, – така Ольга Григорук, котра понад 20 років очолює Міську асоціацію дітей-інвалідів та інвалідів з дитинства.

Окрім того, що Ольга Петрівна працює в громадській організації, вона сама виховує двох тяжких дітей, які потребують стороннього догляду. Незважаючи на складні життєві обставини, знаходить час і можливість підібрати потрібні слова, аби втішити маму дитини-інваліда, допомогти їй розв’язати проблему, організувати для особливих дітей свято і зробити ще багато-багато чого.

Напередодні ювілею ми зустрілися з Ольгою Петрівною і поговорили про життя… Хоч у жінок про вік і не запитують, та все ж ми запитали, на що вона з властивим їй гумором відповіла: «Якщо рік за два – то 120, а якщо рік за рік – то 600».

– Ніколи не думала, що так складеться життя, – говорить вона. – Я народилася в мальовничому селі Романівка Зіньківського району. Вчилася на відмінно, була однією з кращих учениць школи, брала активну участь у громадському житті класу і школи, була головою ради дружини. Життя було дуже цікавим і яскравим.

– А який у вас найяскравіший спогад дитинства?
– Коли навчалися в школі, у нас була традиція їздити щедрувати по трьох селах нашої сільської ради. Для цього спеціально запрягали в сани трійку коней. Їдеш – а кругом усе біле-біле від снігу, просто зимова казка. Ми одягали красиві костюми, я завжди була Снігуркою. Нас чекали, давали нам подарунки. Для нас, дітей, це було найкраще, що може бути.

– Про що мріяли в юності?
– Я мріяла бути вчителем, тож після закінчення восьмирічної школи вступила до Лебединського педагогічного училища, вчилася за спеціальністю вчитель початкових класів, після його закінчення вступила до Глухівського педінституту. Працювала в Бірківській середній школі, але потім мені місця не було, і я пішла працювати в дитячий садок. До цього не знала специфіки цієї роботи. Виявилося, це важче, ніж у школі. Колись давно свекор, який був директором школи, сказав мені, що у школі є перерва й урок, а в дитячому садку є тільки перерва, і її постійно потрібно запов-
нювати. І це справді так.

Згодом переїхали в Полтаву, я почала працювати в дитсадку №61, трохи попрацювала, пішла в декрет, і… життя круто змінилося – у мене народилася донька Марина, якій поставили діагноз ДЦП. Навчання я покинула. Думала, що, може, це тимчасово, бо нічого не знала про це захворювання. Тоді взагалі ніхто не говорив на загал, що є діти-інваліди, я їх ніколи не бачила, не знала, що таке церебральний параліч. Півроку я просто плакала, не могла говорити… А потім настільки взяла себе в руки, що ніколи не плакала. Уперше за багато років заплакала, коли ми отримали квартиру. Щоправда, на сьомому поверсі, і ліфт не працював два роки, але ми були щасливі. І коли Маринка сіла в коляску та почала їздити по квартирі, я просто розплакалася – вона так раділа, що може сама проїхатися в інвалідному візку.

– Як вам вдавалося суміщати роботу і догляд за дитиною-інвалідом?
– За своє життя я працювала в кількох дитсадках міста. Коли відкривався дитячий садок №86 («Півник») від заводу «Електромотор» поряд із гуртожитком, у якому ми тоді жили на 11 квадратних метрах, завідувач з 61-го перейшла в нього і забрала мене. Пропрацювала я там 15 років у великому колективі –
до сотні людей, була профоргом. Дитсадок був тоді одним із кращих у місті, нині це НВК.

Маринка завжди була зі мною у групі. У неї був спеціальний стільчик-трансформер зі столиком. Вона хоч і має діагноз ДЦП, та з інтелектом у неї все гаразд. У п’ять років вона вже читала, діти дуже любили її, із задоволенням з нею гралися. Діти, які вже випустилися і жили поруч, коли бачили, що біля дитсадка стоїть Маринина коляска, прибігали до дочки погратися.

Донька була зі мною до восьми років, тоді почалася школа на дому. Учителі зі школи № 19 приходили на заняття, ключі від квартири лежали у школі. Педагоги знали, що треба прийти і самим відчинити двері. Школу Марина закінчила, а далі вчитися не захотіла, бо не бачила в цьому сенсу й не хотіла завдавати мені зайвих клопотів.

– Ви завжди були активною у сенсі громадського життя, а коли почали займатися цією діяльністю системно?
– Наприкінці 1990-х мені невдало прооперували око і занесли у кров інфекцію. Два роки я фактично виживала, усі думали, що помру. Потім зрозуміла, що працювати не зможу, і звільнилася з роботи. Але нічого не буває в житті випадково. У той час якраз розділилося міське товариство інвалідів. Частина людей створила Міську асоціацію дітей-інвалідів та інвалідів з дитинства, мене запросили як члена правління й одразу ж поставили заступником голови правління. Я почала працювати, бо завжди була масовиком-затійником, писала сценарії, проводила відкриті міські заходи. Це було моє. І перше, що ми зробили, – провели на телеканалі «Лтава» великий марафон до Дня захисту дітей, який ішов три дні. Потім почали придумувати різні заходи. Тоді нас ніхто не підтримував, не було розуміння, що таке громадські організації.

Згодом члени асоціації попросили мене очолити її. Я була далека від громадської роботи, і в ті часи мені дуже допоміг Валентин Худін, котрий добре знав громадську і політичну роботу. Він знав, до кого з чиновників з якими питаннями звертатися, як писати звернення. Потім передплатила газету
«Благовіст» із Західної України, почала знайомитися, як таку роботу проводять в інших областях. Я вчилася, він мені допомагав. І от у 2000 році я десь прочитала про такий захід, і мені дуже захотілося до Дня захисту дітей влаштувати в місті ходу з дітьми-інвалідами, проїхатися навколо Корпусного парку, дійти до облдержадміністрації з дітьми на візках, прикрасити їх повітряними кульками, озвучити якісь вимоги батьків таких дітей. Я не очікувала, у що такий задум виллється. Мене два тижні викликали в різні установи. Спочатку умовляли, потім залякували, а я не розуміла, що для посадовців це дуже страшно. Потім дізналася, що інформація про такий задум дійшла до президента Леоніда Кучми і була дана вказівка зробити все, що завгодно, аби тільки така хода не відбулася, адже в нас на офіційному рівні взагалі не було дітей-інвалідів.

Хоч деякі заходи для дітей з особливими потребами і проводилися в театрі ляльок, але чиновники, які на них були присутні, не розуміли, до кого вони прийшли. Узагалі тоді була вказівка не показувати по телебаченню дітей в інвалідних візках, з гіперкінезами. Було дуже тяжко, у нас не було підтримки.

– Були якісь спонсори чи просто небайдужі люди, які вам допомагали? Чи змінилася за цей час ситуація?
– Звісно, ми самі готували і проводили свята для особливих дітей, шукали спонсорів, але це теж було непросто, бо люди не розуміли, хто такі діти-інваліди, вони їх не бачили. Після телемарафону нас почали помічати.

Ми проводили дуже багато різних свят, уперше на початку 2000-х влаштували в театрі ім.М.В.Гоголя конкурс «Міс на візку», у якому перемогла Наталя Гудзенко. Моя Марина теж брала в ньому участь, перемогла в трьох номінаціях. У неї інше прізвище, тож ніхто не знав, що вона моя донька.

Так потроху ми розвивалися, Асоціація збільшувалася. Коли я прийняла її, у ній було 78 членів, тепер близько 700, на жаль…

У Полтаві раніше не було ні клініки для лікування дітей-інвалідів, ні центру для реабілітації. Скільки я добивалася його створення, але ніхто на це не зважав, давали якісь відписки. А вже коли міським головою обрали Олександра Мамая, який нам допомагав багато і до цього, то ледь не на другий день ми поїхали з ним у приміщення, що було відведено під реабілітаційний центр. Тоді це була одна кімната, і відвідували його кілька дітей. За підтримки міського голови там зробили ремонт, обладнали все і тепер займаються масово. Центр – один із найкращих в Україні, і це дуже допомагає дітям і їхнім батькам.

До Дня захисту дітей цього року Олександр Федорович зробив подарунок дітям нашої Асоціації – екскурсії у дельфінарій і екопарк Фельдмана. Як і щоліта кілька останніх років, завдяки міському голові мають змогу оздоровитися на морі з безплатним проїздом, проживанням і гарним харчуванням. І це я назвала тільки невелику частинку того, що Олександр Мамай робить для дітей-інвалідів. Коли маєш підтримку, хочеться робити, щось придумувати, організовувати для цих знедолених дітей. Тепер будь-які мої ідеї, навіть найбільш неймовірні, знаходять відгук і підтримку.

– Вам доводиться багато спілкуватися з різними людьми, що найбільше не терпите в людях?
– Звичайно, брехні. Я завжди кажу: «Говоріть мені правду, бо все одно все таємне стане явним». Іноді буває, що звертається до мене людина з якимось питанням, я починаю шукати шляхи його вирішення, і тут з’ясовуються якісь підводні камені. Буває, люди не хочуть мене засмучувати і не говорять про якісь проблеми. Але все одно я ж їх потім розв’язую, тому завжди прошу говорити правду, бо я тоді знатиму, як себе поводити.

Отож не терплю брехні і зради. Коли ти людині довіряєш, хочеш бути впевненим, що не отримаєш удар у спину.

– А що вас може порадувати?
– Найбільше мене радує, коли вдається щось зробити для людей. Коли виходить розв’язати якусь проблему, я приходжу додому, і донька каже, що я аж свічуся.

– Ви витрачаєте багато часу і сили на громадську роботу, на догляд за власними дітьми, які мають особливі потреби. Як поновлюєте сили?
– Часу на відпочинок у мене зовсім немає. А сили набираюсь від людей, від хороших людей. З неприємними мені я не спілкуюся і прогинатися перед ними не буду. Якби не люди, які мене підтримували і підтримують, я б не вижила.

– Якби була можливість, чи змінили б щось у своєму житті?
– Звісно, я б хотіла поміняти, так нічого ж не зміниться. Якби мої діти були здорові, мені більше нічого не треба. Усе б віддала тільки за це.

Коли народилася Маринка, моя начальниця, яка мене дуже любила, сказала: «Залиш її в інтернаті, інакше ти занапастиш своє життя». А я відповіла: «А як же я буду жити, знаючи, що моя дитина десь. Навіщо? Так трапилося. Чого саме зі мною? Не знаю, але я живу заради дітей». Тепер я стала рахувати свої роки, бо найбільше в житті боюся того, що мої діти залишаться без мене. І що тоді? Де вони будуть у нашій державі? У Німеччині я бачила притулки для інвалідів, де в кожного є доглядальниця, їх возять на екскурсії, вони там живуть кращим життям, ніж удома, коли вони самі. А що в нас?… Це питання мене найбільше мучить. А так я нічого не боюся.

– Ювілей – це певний рубіж, час підведення якихось підсумків. Думаєте про це?
– Уночі я часто не сплю і згадую, що я зробила, що не вдалося, думаю, що ще можна зробити. Мрію облаштувати доступний для інвалідів берег Ворскли. Не просто зробити, щоб було, а так, як робить Олександр Федорович, коли він за щось береться. У деяких містах України вже таке є. Після розмови з міським головою у нас теж є надія.
Наталія Вісич, 01.06.2017, 13:24491
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2
3 4 5 6 7 8 9
10 11 12 13 14 15 16
17 18 19 20 21 22 23
24 25 26 27 28 29 30
31
<листопад