19 листопада 2017 • № 45 (1478)
Rss  

Пам’ятник Миколі Гоголю міг змінити «прописку»

Площа перед приміщенням Полтавського обласного музично-драматичного театру ім.М.В.Гоголя рідко лишається безлюдною. Раніше ж, ще до війни, це місце привертало значно менше уваги, бо замість ошатної будівлі театру тут було видавництво.

Якщо зазирнути в давніші часи, то й тут навряд чи знайшлося б місце для відпочинкової оази – наприкінці ХІХ століття майже на всю довжину вулиці Гоголя (колишньої Іванівської) простягалися торгові ряди.

До моменту відкриття Іллінського ярмарку в центрі міста на території Гостинного двору (Єврейські торгові ряди) було побудовано п'ять кам'яних корпусів із 134 ятками, 11 дерев'яних корпусів під залізними дахами, у яких розміщувалося 168 яток, а також споруджено 214 тимчасових балаганів. Усі ці ятки були заповнені російськими й іноземними товарами. Такі дані повідомляє сайт poltavahistory.inf.ua.

З утворенням трьох кварталів торгових рядів – Гостиннодвірського (Єврейські торгові ряди) між вулицями Олександрівською і Малопетрівською (Соборності й Небесної сотні), Суздальського – між Малопетрівською і Кузнецькою (Небесної сотні й Пушкіна) та Московського (з часом перетвореного на Єврейський) – між Кузнецькою і Новополтавською (Пушкіна і Шевченка) – навколо них зводяться житлові будинки купців, прибуткові будинки, готелі й шинки. У перші роки існування Іллінського ярмарку, окрім яток, було споруджено 31 кам'яний будинок, 134 дерев'яних і шість кам'яних флігелів.

Із тих часів будівля театру фактично не змінилась.
Уже в першому десятилітті XX сторіччя центральна частина міста багато в чому змінила свій вигляд. Почала переважати периметральна забудова. Зводять кам'яні будівлі на вулиці Протопопівській (Єврейські ряди). Зносять Суздальські ряди, а на їхньому місці виростають прибутковий будинок купця Д.Зеккеля, просвітницький будинок ім.М.В. Гоголя, споруда громадської бібліотеки і земського краєзнавчого музею. У кварталі Московських (на той час ці ряди фактично повністю перейшли у володіння єврейської общини) торгових рядів будуються по червоних лініях магазини зі входами для покупців з боку вулиці, а всередині кварталу залишаються бази, склади, контори і частково житлові будівлі. На вулицях Пушкіна (Кузнецькій) і Котляревського (Протопопівській) були зведені в основному двоповерхові будівлі магазинів, на Гоголя (Іванівській) – двоповерхові прибуткові будинки з приміщеннями для офісів і магазинів. Багаті домовласники споруджують будинки з мебльованими кімнатами або цілі будівлі для здачі їх в оренду, іноді й на багато років.

Із театром пов’язаний і пам’ятник Миколі Гоголю, який стоїть з іншого боку будівлі. Нині місце його розташування добре знайоме полтавцям, однак свого часу воно могло і змінитися. Про це у своїй книзі «Записки провінційного архітектора» розповідає Лев Вайнгорт: «Добре, хоч вдалося відбити спробу міської влади «пересадити» Гоголя ближче до театру. Була така ідея – пересунути пам'ятник до початку скверу на Жовтневій вулиці. Слава Богу, часу не вистачило. Театр треба було відкривати. А потім «пересунули» кудись автора цієї ідеї».

Згадує архітектор і те, як з’явився горельєф над парадним входом до театру: «Щоб підібрати скульптурну композицію, яка мала прикрасити не тільки будівлю театру, а й усю вулицю, ми оголосили конкурс. На конкурс представили два проекти. Один виконали ленінградські скульптори. Називалася композиція «Гопак». Зроблено було чудово: у трикутник фриза справді вписався запальний танець. Форма підказала скульпторам хід. Пружиною розгорталися фігури танцюристів від сформованих у присядці крайніх до центральних, що злітали вгору. Було в роботі ленінградців схоплене відчайдушне молодецтво українського танцю. Якби їхній проект реалізувався, у Полтаві могла б з'явитися прекрасна скульптура. Конкурсна комісія не сумнівалася у визначенні переможця, тому що другий проект відрізнявся холодною статичністю і ремісничим офіціозом. Переповідати його немає потреби. Він реалізований. Ідіть і дивіться. Як кажуть, ні розуму, ні серцю. Ми його серйозно не сприйняли і виставили на огляд громадськості, тільки щоб продемонструвати змагальність. Але... На нашу біду у вирішальному обговоренні проектів узяв участь, спеціально для того направлений, один із партійних керівників області. За давністю років не пам'ятаю ні його прізвища, ні навіть точної посади: чи то секретар обкому з питань пропаганди, чи то завідувач відділу. Його виступ вирішив справу. Він одразу, як кажуть, «поніс» проект ленінградців. Стоячи біля планшета, ідеолог почав з того, що довго і нудно лаяв небо, намальоване на проекті: «Хіба це наше полтавське небо? Воно темне, і хмари на ньому. Не наші, не кучеряві, а довгі якісь». Зате з приводу другого проекту він висловився таким чином: «Дивлюсь я на оцих піонерів, і наче у душі сурми дзвенять. І жінки відображають дружбу народів». Так потрапили піонери з сурмами на нашу театральну будівлю. Напевно, прямою ілюстрацією до гоголівського твердження, що архітектура – це застигла музика. У нас вийшли застиглі сурмачі».

Привертає увагу й пам’ятник Марусі Чурай, розташований нині на одному з боків фонтану з іншого боку будівлі театру. Відкрито пам'ятник 14 квітня 2006 року. Його автори – полтавські скульп-тори Дмитро Коршунов та Валерій Голуб. Приводом для встановлення монумента стали народні перекази і легенди про дівчину-полтавку Марусю, яка жила у XVII столітті й мала надзвичайно гарний голос і хист до складання пісень. Саме її творчому таланту приписується низка українських народних пісень, серед яких найвідоміші в наш час «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Засвіт встали козаченьки». Пам'ятник заввишки 3,5 метри, відлитий з бетону, його верхня частина окута міддю. Ініціатором спорудження пам'ятника виступив депутат Верховної Ради, новообраний міський голова Полтави Анатолій Кукоба. Пам'ятник споруджували три місяці, спочатку зробивши модель дівчини з глини, а потім з бетону.

Пам'ятник Марусі Чурай став одним з незвичайних і популярних у народній культурі полтавських пам'ятників, чому непрямо посприяла міська влада. Адже ніякого підпису на або під постаментом пам'ятника тривалий час не було. Народною назвою, якою нагородили пам'ятник полтавці, знайомі з первинним задумом монумента, стала «Дівчина з легенди». Після поширення в країні мереж мобільного зв'язку жителі міста у побуті надали пам'ятнику назву «Дівчина з мобілкою», котра базувалась на характерній постаті скульптури – схилена набік голова і піднесена, начебто до вуха, права рука, що майже в точності відтворює жест особи, яка розмовляє стільниковим. Навіть коли пояснювальна табличка знайшла своє місце на постаменті, народне прізвисько, закріпившись, лишилось не в останню чергу через розташування пам'ятника в самому центрі міста, що робить його популярним для городян місцем зустрічі й розмов (тим же телефоном).
Сергій Лещенко, 06.07.2017, 16:18465
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3 4 5
6 7 8 9 10 11 12
13 14 15 16 17 18 19
20 21 22 23 24 25 26
27 28 29 30
<жовтень