26 травня 2019 • № 21 (1557)
Rss  

Прекрасного саду вже немає, однак затишний куточок лишився

Колись, ще на початку ХІХ століття, між нинішніми вулицями Шолом-Алейхема і Сковороди проклали невелику вулицю, яка дістала свою першу назву на честь новоспорудженої резиденції архієрея Полтавської єпархії. Вулиця Архієрейська, а згодом Карла Маркса, багатьом полтавцям знайома своїми затишними садами, котрі започаткували ще за резиденції архієрея. Частково вони збереглися і донині.

Перша й одна з найцікавіших згадок про події, що відбувалися раніше на цій вулиці, переносить нас у 1908 рік. Тоді на цю вулицю із Ромен у двір архієрейського будинку перенесли дерев’яну українську Свято-Покровську церкву. У нашій рубриці ми вже присвячували чимало уваги цій пам’ятці архітектури, яка, на жаль, до наших днів не збереглася, тож тепер згадаємо її коротко.

Споруджений у третій чверті XVIII століття, Покровський храм із Ромен був одним з чудових зразків дерев'яної церковної архітектури. Був він хрещатим у своїй основі і п’ятибанним. Споруджений із дубових брусів і єдиний у своєму роді архітектурний витвір тієї пори, коли церковна архітектура в Україні досягла найбільшого свого розвитку. Висота центральної ділянки становила 25,5 м, бічних – 21 м.

Незвичайно ретельна і закінчена у своїх формах обробка як зовнішніх частин храму, так і внутрішнього його устрою й оригінальний витриманий стиль різьбленого орнаменту по дереву вказують на те, що створювали храм кращі майстри того часу. Храм був зведений на кошти і при безпосередній участі в його спорудженні останнього кошового Низового війська запорізького Петра Калниша (Калнишевського). Була у цій церкві й своя особлива окраса – вирізані з дерева, представлені в людський зріст фігури чотирьох євангелістів, що поміщалися в храмі на особливих різьблених поличках перед іконостасом вище за намісні ікони.

Храму, на жаль, не судилося простояти довго – він згорів під час Другої світової війни у 1943 році.

На місці, де тепер розташовується військовий госпіталь, раніше була й Полтавська духовна консисторія – колегіальна установа при єпархіальному архієреї Полтавської єпархії. Наділена церковно-адміністративними та судовими функціями, вона була вищим органом управління православної церкви в єпархії.

З 30 вересня 1862 року в будівлі, яку займала консисторія, біля архієрейського будинку розмістилася Полтавська духовна семінарія, переведена з Переяслава, а консисторія помістилась у найманій квартирі. Навчання в семінарії почалося з 2 жовтня цього ж року, а 4 грудня 1866 року при цій семінарії відкрили недільну школу, першим розпорядником якої став Ананій Семенович Шереметинський, колишній інспектор і викладач педагогіки в семінарії. Коли її закрили – невідомо. 2 травня 1875 року на території німецької колонії було проведено закладення нової будівлі для семінарії. У неї вона перейшла 16 жовтня 1877 року, а консисторія повернулась у будівлю, що займала раніше.

1890 року духовна консисторія поділялася на чотири столи (розпорядчий, судовий, метричний і шлюбний, господарський), казначейство, реєстраційний стіл та архів. Усі столоначальники були членами консисторії.

У 1916 році в архіві Полтавської духовної консисторії налічувалося 243 054 справи, які зберігалися у чотирьох великих спеціально обладнаних кімнатах. Консисторія припинила своє існування на початку 1920 року, а всі справи передали в архів Полтавської губернії. Напередодні Другої світової війні в архіві налічувалося 10 969 справ консисторії, які згоріли під час війни разом з іншими фондами архіву. Тепер в обласному архіві зберігаються понад 1400 справ Полтавської духовної консисторії, що були одержані у повоєнні роки.

Із консисторією пов’язана судова справа, яка свого часу зробила Полтаву центром уваги багатьох людей у Російській імперії. Це «Справа Скитських», пов'язана з убивством 1897 року секретаря Полтавської консисторії Комарова, у якому підозрювали двох братів Скитських. Велася справа протягом 1897–1900 років. Як спеціальний кореспондент московської газети «Курьер» у судовому засіданні брав участь російський письменник Леонід Андрєєв (1871–1919) і вів судову хроніку в цій справі. Свої враження і спостереження він узагальнив у нарисі «Дело Скитских».

За ініціативою групи полтавської інтелігенції указом Синоду від 26 жовтня 1906 року при архієрейській кафедрі на чолі з єпископом Іоанном (С.Смирновим) були засновані Полтавський церковний історико-археологічний комітет та Єпархіальне давньосховище – церковний музей старожитностей, де мали зберігатися історичні церковні реліквії.
Такий вигляд мали Архієрейські дім і сад, нині тут досі зелено.
Комітет займався пошуком і придбанням церковних старожитностей, давніх рукописів, друкованих праць з історії Полтавської єпархії, різноманітних історичних джерел, предметів давнини.

Під давньосховище відвели три кімнати одного з будинків єпархіальної консисторії. У листопаді 1907 року у збірці нараховувалося 863 предмети старовини – цінні колекції монет, килимів, рушників, козацьких реліквій, творів мистецтва на релігійні сюжети. Припинив діяльність у 1917 році. Після встановлення у місті радянської влади частина колекцій єпархіального давньосховища увійшла до складу експозиції Полтавського народного музею, а в 1945–1947 роках була розпорошена серед інших музеїв. Чимало експонатів у цій круговерті безслідно зникло.

Про перлини колекції можна знайти відомості на сайті poltavahistory.inf.ua. Так, серед іншого в колекції був енколпіон XIII ст. – наперсний хрест-мощовик із зображеннями розп'яття Христового та рельєфними медальйонами Богоматері і святих (на сьогодні місцезнаходження невідоме). Унікальними експонатами Полтавського давньосховища були плащаниця 1466 року та чудовий рукопис якогось собі Михайла Васильовича, сина протопопа з Санока (містечко в Галиції, поблизу Пржемисля); так зване Пересопницьке Євангеліє в перекладі малоросійською мовою, дароване Переяславському єпископському престолу у 1701 році гетьманом Іваном Мазепою. У 1947 році ця визначна пам'ятка перейшла у відділ рукописів Центральної наукової бібліотеки ім.В.І.Вернадського АН України, де зберігається досі. Пересопницьке Євангеліє належить до національних святинь – на ньому дають клятву президенти. Страхова вартість рукопису становить на сьогодні 8,5 млн доларів.

Свою сучасну назву вулиця дістала у 90-ті роки XX століття на честь Володимира Павловича Козака, видатного нафтовика України, академіка Української нафтогазової академії, колишнього начальника управління «Полтаванафтогаз». На його честь на будівлі управління «Полтаванафтогаз» установлено меморіальну дошку.
Сергій Лещенко, 20.09.2017, 16:192109
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3 4 5
6 7 8 9 10 11 12
13 14 15 16 17 18 19
20 21 22 23 24 25 26
27 28 29 30 31
<квітень