23 липня 2019 • № 29 (1565)
Rss  

Життєва філософія корінного полтавця і космополіта

Андрія Боголюбського наші читачі добре запам’ятали за серією публікацій у «Полтавському віснику» про довоєнну Полтаву, часи окупації, радісні дні вересня 43-го… Андрій Ілліч – корінний полтавець, старожил нашого міста, і все це відбувалося на його очах. Він навіть написав власну автобіографічну книгу, один із розділів якої так і називається – «Моя доля». А його доля – це доля цілого покоління полтавців, які народилися наприкінці 20-х років минулого століття і жили чи не в найтрагічніші часи нашої історії: голод, війна, розруха…

Цими днями Андрієві Іллічу виповнилося 90 років! Учасник бойових дій, ветеран праці, він і нині веде активний спосіб життя, полюбляє рибалку, продовжує займатися літературною творчістю. А головне – зберігає оптимізм і почуття гумору, які не завадять йому і сьогодні дивитися на життя по-філософськи. Тому навіть пише філософські праці.

– Андрію Іллічу, один ветеран якось розповідав мені, що він насправді народився 8 листопада, але батьки записали його в метриці днем раніше, бо престижно було на той час народитися в день Великої Жовтневої революції, як її тоді називали… А у вас усе ледь не навпаки…
Так, я народився й справді у не дуже щасливий, здавалося б, день – 22 січня 1928 року. Бо 21 січня 1924-го помер Володимир Ілліч, тому й наступний день вважався «нехорошим». Відтак навіть і дорослим я не дуже «афішував» цю дату, не влаштовував і на ювілеї бучного застілля.

– Дитинство завжди вважається найкращим періодом життя, а от що запам’яталося вам?
– Звісно, пам’ятаєш друзів, ігри розваги… Але мені на все життя запам’яталася і страшенна бідність, яка переслідувала у ті часи нашу сім’ю. Адже після розлучення з батьком у матері на руках залишилося трійко дітей… Часи були голодні, і навіть баланда з кропиви здавалася нам «делікатесом», бо інколи не було і цього. Як вижили, я навіть дивуюся досі!

Коли почалася війна, мені було 14 років, ми опинилися в окупації, і протягом двох тяжких наступних років небезпека теж не раз чатувала поруч. Могли і німці застрелити, і навіть після визволення місто ще деякий час піддавалося бомбардуванню ворожої авіації, від чого страждало і мирне населення.

Мою біографію «Полтавський вісник» доволі детально описав у серії публікацій «Полтава у спогадах полтавця», де йшлося і про моє післявоєнне життя, службу, навчання в авіаційному училищі, роботу на заводі «Знамено»… Тому не хотілося б ще раз повторюватися, а от про історію і сьогодення поговорити треба б. Адже саме на уроках історії треба вчитися. На жаль, ми набиваємо добрячі гулі, а не вчимося…

– Ви ж написали дослідницьку працю «Помилка Леніна. Як бути далі?»! І я навіть гадаю, що у радянські часи були одним із небагатьох, хто вивчав твори вождя світового пролетаріату за власною, так би мовити, ініціативою.
– Я не був навіть членом КПРС, але природна допитливість спонукала мене й до вивчення суспільних процесів, а оскільки тоді побутувала доктрина про «геніальне ленінське вчення», яке, мовляв, на століття вперед визначає розвиток людства, то я цим зацікавився… І тоді, коли колеги йшли в обідню перерву грати в шахи чи доміно, я затримувався у заводській бібліотеці. І ось так починаючи з 1970 року том за томом перечитав «Повне зібрання творів Леніна» –
55 томів! До того ж не просто перечитував, а й робив відповідні помітки, виписки… На мене навіть косо почали дивитися деякі наші партійці: «Чи не шпигун, мовляв, якийсь?». Бо, з їхнього погляду, нормальній людині не може спасти на думку така «ідея» – добровільно вивчати ленінські твори. Адже тоді, починаючи зі школи і закінчуючи навіть самими партійними установами, це робилося лише з примусу.

– І до якого ж висновку ви дійшли?
– Загалом те, про що мріяв Ленін, і те, що почало відбуватися в країні після його смерті, нічого спільного не мали. Ну, можливо, Ленін повів би себе якось по-іншому, але тут і таїлася фатальна помилка. Він вважав, що, звершивши криваву пролетарську революцію і знищивши клас капіталістів, можна спокійно будувати і збудувати масами народу нове, справедливе суспільство. Теоретично це здавалося правильним, однак на практиці до влади знову приходили посередні люди, недолугі чиновники, кар’єристи, найгірші риси яких швидко підхоплювали і ті, хто піднімався службовими сходами навіть з робітничо-селянського середовища. Люди, як кажуть, залишалися людьми – зі своїми недоліками, егоїзмом, заздрістю… Навіть сам Ленін незадовго до своєї смерті запідозрив, що справа йде далеко не так, як йому здавалося. Він навіть побоювався «надмірного розширення партії» і не раз писав про те, що варто «вигнати від 100 до 200 тисяч комуністів, які примазалися до партії». Сталін же зробив навпаки: за так званим ленінським набором у партію (і без того вже заражену вірусом кар’єризму і пристосуванства) прийняли ще 200 тисяч нових членів.

Загалом же корінь зла зародився ще в далекому 1903 році, коли у соціал-демократичній на той час партії виник розкол на меншовиків і більшовиків. Одні хотіли йти еволюційним шляхом, інші – «ощасливити» народ силою. Хто переміг, ми добре знаємо, а мільйони людей навіть відчули це, як кажуть, на власній шкурі. Вплив саме такого шляху до «світлого майбутнього» ми відчуваємо і дотепер.

– А чи не здається вам, що не лише радянське минуле, але й деякі сучасні політики втягують нас у процеси, які давним-давно показали свою стратегічну помилковість?
– Саме так! Особливо обурюють популісти, які обіцяють «завтра і одним махом» розв’язати всі нинішні проблеми. Вдаючись часом до «шариковської ідеології»: усе взяти і поділити! Але ж ми вже проходили це ще 100 років назад! Так, багатих розігнали, але чи стала від цього основна маса народу багатшою? Ні! І не всі багаті люди – погані, як це у нас часто трактується. Навіть якщо ми подивимося на Європу, яку ми взяли тепер за приклад, то і там є і багаті люди, і незаможні. Здавалося б, як і в нас. Але різниця в тому, що в європейських країнах навіть бідні люди можуть жити цілком пристойно, у нас же розрив між бідними і багатими – це прірва, на дні якої мільйони людей ледь зводять кінці з кінцями.

– У своїй праці «Філософський етюд із моря житейського» ви самого себе називаєте прихильником космополітизму.
– З усіх «ізмів», включно з націоналізмом, я вибираю далекозорий і мирний космополітизм. Хай завжди верховенствує не сила, до якої закликав той же пролетарський інтернаціоналізм, а Його Величність Розум. Бо навіть криваві вій-
ни – це результат людської недоумкуватості, коли відсутність розуму і бажання домовитися підмінюється підбурюванням народів до вбивства собі подібних.

– От і в монографії «Помилка Леніна. Як бути далі?» ви наводите власний варіант «Інтернаціоналу»…
– До речі, «Інтернаціонал» був не лише гімном робітничого класу, а в Радянському Союзі й офіційним гімном країни аж до 1943 року. А необхідність терміново замінити його «цивільним» гімном виникла якраз у зв’язку із зустріччю в Тегерані глав держав антигітлерівської коаліції (СРСР, США і Англії) – Сталіна, Рузвельта і Черчилля. Дивно і дико було б бачити, як Рузвельт і Черчилль піднімаються при словах: «Вставай, проклятьем заклейменный, весь мир голодных и рабов…»! Тож терміново взялися за написання нового гімну, слова якого, до речі, потім ще кілька разів довелося переписувати. Я ж не просто переписав «Інтернаціонал» на свій лад, а з висоти сучасного історичного моменту запропонував своєрідне продовження цього тексту. Він закінчується так:

Нам нужно сеять Справедливость,
Как сеют хлебное зерно!
Пусть зреют Совесть і Правдивость –
Пути другого не дано!
Пусть хищный зверь берет всё силой,
А люди – жить должны умом!
Тогда и Мир, и Справедливость
Войдут навечно в каждый дом!

– Що ж, прекрасні слова! Тому бажаємо і вам миру і справедливості в домі, здоров’я й оптимізму, всього найкращого у житті!
– Дякую!

Думки вголос:

- Скільки не обливай золото брудом – воно золотом і залишиться.
- Розум без знань – слаба річ, але й знання без розуму інколи навіть гірше, якби їх не було зовсім.
- Як риба у воді не потоне, так і вовк у лісі не заблудиться.
- Поганих чи хороших друзів не буває. Друг або є, або його нема.
- Хліб народжується не в печі, а на полі!
- Хто бездумно нехтує чимось сьогодні, той може втратити те, без чого не обійтися завтра.
- Щастя буває великим лише тоді, коли його… мало.
- Якщо хворобу переборов сам організм, це перемога. Якщо з допомогою ліків – перемир’я.
- Хто просить поваги до себе, той не гідний її.
- Скупа людина щедра на обіцянки.
- Слово по телефону – не горобець: вилетіло – плати!
- Той, хто ніколи не відмовляє собі в тому, що йому хочеться, ризикує втратити те, що хотілося б йому більше за все.
- Повіриш рекламі – станеш мудрішим!
- Красномовство не синонім правди і розуму.
- Натовп людей, які піддалися агітації, часто називають великим словом НАРОД.
- Життя – як бокал з вином. Можна пити неквапливо, смакуючи кожен ковток, а можна одним залпом. Кожному своя воля.
- Старому легше зрозуміти молодого – він сам таким був. Молодому ніколи не зрозуміти старого – йому таким тільки належить колись стати.
- Ніхто так легко не визнає себе дурнем, як розумна людина!
Віталій Скобельський, 25.01.2018, 12:12705
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3 4 5 6 7
8 9 10 11 12 13 14
15 16 17 18 19 20 21
22 23 24 25 26 27 28
29 30 31
<червень