23 липня 2019 • № 29 (1565)
Rss  

Тих днів не згасне слава… Полтавці в бою під Крутами

Засудивши Жовтневий переворот, який відбувся в листопаді 1917 року, уряд української Центральної Ради (ЦР) вже 20 листопада проголосив ІІІ Універсал, а разом з ним і утворення Української Народної Республіки (УНР). Це був перший крок до створення української державності. Попри те що Центральна Рада декларувала свій зв’язок з Росією, Петроградська Рада народних депутатів від самого початку зайняла ворожу позицію щодо всіляких спроб проголошення
незалежності УНР, навіть у федеративному союзі.

Дві України

У Петрограді сподівалися, що Всеукраїнський з’їзд Рад, який зібрався у Києві наприкінці листопада, проголосить в Україні радянську владу. Але більшість делегатів підтримала уряд Центральної Ради. Тоді делегати від більшовиків поїхали до Харкова, де відкрився 3-й з’їзд Рад Донецького і Криворізького басейнів. Унаслідок об’єднання двох з’їздів відбувся 1-й Всеукраїнський з’їзд Рад, на якому було обрано Центральний виконавчий комітет (ЦВК) і сформовано перший робітничо-селянський уряд – Народний Секретаріат як найвищу владу і таким чином проголошено радянську владу на території України. Отже, з’явилися дві антагоністичні влади, які розпочали запеклу збройну боротьбу. Війна між УНР і більшовицькою Росією тривала протягом грудня 1917 – січня 1918 рр. На жаль, Центральна Рада виявилася непідготовленою до масштабного воєнного протистояння.

Єдиним порятунком і останньою надією могла стати іноземна допомога. Однак так звана Жовтнева революція вплинула не лише на хід Першої світової війни, а й дала поштовх до революційних заворушень у країнах, які воювали. У грудні 1917 року до Брест-Литовська на переговори відбула українська делегація, очолювана есером В.Голубовичем. Напередодні М.Грушевський дав делегації інструкції – домагатися, щоб УНР дістала Східну Галичину, Буковину, Закарпаття, Холмщину та Підляшшя, а у разі відмови Австро-Угорської імперії – поступитися землями, які раніше були у її складі, але з правами окремого краю з широкою автономією. Проте для української делегації переговори не мали успіху. Австро-Угорщині, виснаженій війною, загрожував голод, і вона сподівалася дістати хліб з України, але не погодилася передати Галичину і Буковину, апелюючи це ускладненням відносин з Польщею, яка вже стала незалежним королівством. Австро-Угорська імперія вимагала офіційного проголошення Української незалежної, а не автономної республіки. Угода з Німеччиною зводилася до надання воєнної допомоги уряду ЦР за постачання великої кількості продовольства для обох держав. Після невеликої перерви в десять днів і обговорення важливих питань 25 січня 1918 року в Києві нарешті 4-й Універсал проголосив незалежну Українську Народну Республіку, що стало визначною подією в історії української державності, але знову з поправкою – до скликання Установчих Зборів, які розв’яжуть питання федералізації з Російською державою.
4-й Універсал закликав народ на боротьбу за звільнення України від більшовиків. Брест-Литовська угода, підписана 27 січня 1918 року, між Німеччиною, Австро-Угорською та Османською імперіями, а також Королівством Болгарією з одного боку та урядом Української Народної Республіки – з другого, передбачала збройну допомогу для боротьби з більшовиками та велику грошову позику. Ці держави першими визнали незалежність Української Народної Республіки. Але цю угоду підписували тоді, коли вже значну частину території України зайняли більшовицькі війська, впроваджуючи насильницькими методами радянські принципи управління державою. У кінці січня 1918 року в Харкові відбувся 4-й обласний з’їзд Рад робітничих і солдатських депутатів Донецького і Криворізького басейнів, на якому більшовики проголосили Донецько-Криворізьку радянську республіку, що стала їхнім надійним тилом. До її складу мали увійти Харківська і Катеринославська губернії та прилеглі території Області Війська Донського (Ростов, Таганрог, Новочеркаськ).

На початку січня 1918 року над Україною нависла реальна загроза вторгнення більшовиків. Московські червоноармійські загони під проводом Єгорова захопили Катеринослав, а петроградські на чолі з Муравйовим роззброїли два українські полки в Харкові. Через два тижні Муравйов захопив Полтаву і наказав нещадно вирізати всю місцеву буржуазію. Війська особливого призначення, очолювані Знаменським, наступаючи з Брянська, зайняли Глухів і Кролевець. Наступ на Київ більшовицькі війська вели у двох напрямках: Харків – Полтава – Київ і Курськ – Бахмач – Київ. З Гомеля на Бахмач і Конотоп насувалася колона Р.Берзіна та І.Вацетіса (три полки й артилерійський дивізіон), які розраховували пройти через українську територію і вдарити в тил білих формувань на Дону, але наштовхнулися на рішучий збройний спротив.

У Чернігівській губернії перебували частини Подільського гвардійського Кірасирського полку (колишнього лейб-гвардії Кірасирського її величності полку), у складі якого було найбільше українців, під командуванням полковника Чебишева. Коли в Бахмачі розпочалося більшовицьке повстання, 5-й ескадрон Кірасирського полку викликали для приборкання безладу. У ході переговорів з представниками Центральної Ради офіцерів запевнили в тому, що при невтручанні в політику полк може залишатися на території України і не буде роззброєний. Більшість офіцерів полку прийняла пропозицію ЦР, щоб разом воювати проти більшовиків.

Сулими і Гончаренко

Серед цих відчайдух були і наші земляки – капітан Микола Сулима та штаб-ротмістр Аверкій Гончаренко. У районі станції Бахмач виник перший збройний конфлікт військових частин УНР з більшовицьким військом, викликаний відмовою українських військ пропустити їх через вузлову залізничну станцію. Проти формувань Червоної гвардії військовий міністр Центральної Ради М.Порш виставив розгрупованих у різних місцях 15 тисяч вояків, серед них Гайдамацький кіш Слобідської України на чолі з Головним отаманом С.Петлюрою; сільське ополчення Вільного козацтва під проводом інженера М.Ковенка, Галицько-Буковинський курінь січових стрільців, що складався з колишніх військовополонених галичан, очолюваний Є.Коновальцем; кілька невеликих загонів з фронту. Великий загін чорних гайдамаків з Петлюрою перебував на позиціях біля станції Бобрик. Та, отримавши звістку про повстання робітників заводу «Арсенал», Петлюра з гайдамаками поквапився до Києва. Він залишив позиції під Ніжином, вважаючи, що там справа в надійних руках. Натомість у районі Бахмача зайняв оборону відділок київських юнкерів та кадетів, серед яких згадується кадет Полтавського кадетського корпусу Микола Васильович Сулима, а керував ними капітан лейб-гвардії Кірасирського полку Микола Платонович Сулима, досвідчений фронтовик. Обидва були з Полтави, обидва навчалися в Полтавському кадетському корпусі. Стримуючи шалений натиск червоногвардійців, яких підтримували майже дві тисячі революційно налаштованих бахмацьких робітників, українським загонам зі значними втратами довелося відступити до залізничної станції Крути і там зайняти оборону. У бою обидва Сулими отримали тяжкі поранення і контузію від розриву снаряда. Але їм поталанило більше, бо разом з іншими пораненими їх вчасно відвезли подалі від місця бою.

На підмогу частинам, що утримували позиції в Бахмачі, прибули лише кілька невеликих загонів з фронту та декілька сотень київських юнкерів і гімназистів. Напередодні в газеті «Нова Рада» від 11 січня 1918 року було опубліковано звернення ЦР до українського студентства з закликом записуватися до Галицько-Буковинського куреня січових стрільців, який формувався зі студентів університету св. Володимира та Українського народного університету. На допомогу київським юнкерам, що мужньо стримували ворога, з Києва відрядили відділок добровольців – юнкерів 1-ї юнкерської школи ім.Б.Хмельницького (1-ша Українська військова школа), студентів вищих шкіл (Студентська сотня), гімназистів та 22 старшини-фронтовики, усього близько 300 багнетів. 27 січня Бахмач зайняли червоні, а за день до того, 26 січня, більшовицькі війська, очолювані М.Муравйовим, топили в крові Київ. З-під Бахмача бойові дії перемістилися ближче до станції Крути. Загони добровольців з Києва приєдналися до частин армії УНР. Захисники Крут мали невеликий військовий досвід (близько двох місяців), але їхні командири були досвідченими фронтовиками. На озброєнні був саморобний «бронепотяг» з гарматою і кулеметами, керований сотником Лощенком, вагон з боєприпасами, а також лазарет із санітарами. Бійці зайняли позиції 28 січня за кілька сотень метрів від станції Крути. На правому фланзі вони мали штучну перешкоду – насип залізничного полотна, а на лівому вирили окопи і звели земляні укріплення. Надвечір розвідка повідомила, що більшовицькі загони підійшли до станції Плиски.

Настав похмурий ранок 29 січня 1918 року, і обидві сторони причаїлися в очікуванні вирішального поєдинку. Уночі більшовицькі загони непомітно наблизилися до лінії українських окопів. Праворуч від залізничної колії залягли юнкери, ліворуч – студентська сотня, поділена на чотири взводи, три з яких зайняли позиції в окопах, четвертий залишався в резерві. О дев’ятій годині ранку ворог розпочав обстріл українських позицій з гвинтівок, а потім з гармат. Обстріл був шквальний, але невлучний. Єдина гармата, з якої обстрілювали ворога, стояла надто високо на залізничній колії, її було видно як своїм, так і ворогам. На неї й спрямували більшовики вогонь своєї артилерії і кулеметів. Бій тривав понад п’ять годин з невеликими перервами. На допомогу Червоній гвардії надійшли свіжі сили, зокрема 1-й Петроградський загін, а з боку Чернігова залізницею підійшов справжній бронепотяг і розпочав обстріл захисників з тилу. Праве крило юнкерів під прикриттям насипу утримувало свої позиції до кінця, хоча бій був запеклим, але гарматний вогонь змусив їх відступити. Більшовики тим часом розгорнули наступ на ліве крило, там у студентів попереду і позаду була відкрита місцевість. Студентська сотня, якою під час бою керував сотник Омельченко, відбиваючи ворога багнетною атакою, залишала окопи. Зазнавши втрат, був смертельно поранений і їхній командир. Ситуація ставала дедалі критичнішою, і надійшов наказ відступати. Під вечір, коли бій почав вщухати, сотник Гончаренко, який очолював добровольців, наказав поступово відходити, починаючи з лівого крила, до потяга, що стояв по другий бік станції Крути.
«Мусив вивести своїх з бою без подальших втрат і подбати, щоб за всяку ціну з’єднатися з чорними гайдамаками Петлюри: вони вже були на станції Бровари і там готували позиції», – напише через багато років Гончаренко, який доживатиме віку в США. Він із захопленням описував уміння молодих вояків опанувати себе, які майже не відрізнялися від добре вишколених війною старшин і офіцерів, що так вправно і віддано керували боєм до цілковитої темряви. Бій продовжувався, але потім виявилося, що зникла частина Студентської сотні, близько 30 осіб. Відступаючи, хлопці, певно, пішли коротким шляхом на станцію Крути, де були схоплені більшовиками. Там і розігралася трагедія. Сповнені люті й ненависті до українських «братів», більшовики не розстріляли юнаків, а закололи багнетами прямісінько в серце.


Пам'ять житиме

Мемуари і документи свідчать, що в бою брали участь 420 чоловік: 250 офіцерів і юнкерів 1-ї Української військової школи, 118 студентів та гімназистів з 1-ї сотні Студентського куреня, близько 50 місцевих вільних козаків – офіцерів і добровольців. Проте є й інші дані, тож до цього часу історики ретельно вивчають джерела, оскільки встановити реальний перебіг подій не завжди можливо.

Уряд Центральної Ради влаштував пишний похорон і урочисте поховання замордованих героїв Крут в історичному місці – на Аскольдовій могилі у Києві. У радянський час молодий поет Павло Тичина написав вірш «Пам’яті тридцяти», але, певна річ, з політичних міркувань, він не увійшов до збірки його творів.

Яка ж доля обох Сулимів? Микола Васильович, оговтавшись після поранення і контузії, відвідає рідну Полтаву (свою тітку, що жила на вулиці Монастирській), навіть відтанцює на Білому балу. В історичних джерелах простежується і подальший спільний шлях учасників «полтавського бою» в листопаді 1918 року, коли офіцерство розділилося за політичними симпатіями: одні були на боці ЦР, а інші – за гетьманську державу. Разом з іншими офіцерами обидва Сулими пізніше перебазуються на південь, зокрема капітан Сулима згадується у складі 3-го ескадрону Зведеного полку Кірасирської дивізії Білої армії. Обидва Сулими «полюватимуть» на отамана Махна, який перейде на бік більшовиків, воюватимуть з бандами отамана Шуби під Полтавою восени 1919 року, з більшовицькими загонами, які заполонили українську землю. Зрештою, втративши віру в майбутнє України, Микола Васильович Сулима емігрує до Франції. Пізніше він напише до щоденника А.Луста (Галліполі, 1921 р.) сповнені гіркоти спогади. А от подальша доля капітана Кірасирського полку Миколи Платоновича Сулими невідома.

Лише в 1990-ті рр. вперше згадали про героїв Крут представники Народного Руху України і встановили на місці їх загибелі дерев’яний хрест. У роки незалежності України для увічнення пам’яті захисників на місці їх загибелі було встановлено пам’ятник. І лише через 88 років, 25 серпня 2006 року, було нарешті відкрито меморіал пам’яті на залізничній станції Крути.

Людмила Сулима, історик-публіцист (сторінками книги «Сулими: спадщина предків», 2-й том)
Віталій Скобельський, 25.01.2018, 14:362356
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3 4 5 6 7
8 9 10 11 12 13 14
15 16 17 18 19 20 21
22 23 24 25 26 27 28
29 30 31
<червень