26 травня 2019 • № 21 (1557)
Rss  

Радіоприймачі: теплі, лампові…

Уже давно минули ті часи, коли вся родина ввечері після трудового дня збиралася біля радіоприймача, щоб послухати новини чи якусь передачу на кшталт «Театр перед мікрофоном». Давно вже не глушать і сигнали закордонних радіостанцій, які раніше слухали вночі, коли прийом був кращим. Мало хто пам’ятає гучномовці на стовпах, з яких лунали новини і трансляції футбольних матчів. Однак досі в домівках поряд із сучасними телевізорами, комп’ютерами та смартфонами сусідять раритетні радіоприймачі, у яких колись теплим помаранчевим світлом жевріли електронні лампи – диво тогочасної техніки. Саме про історію таких радіоприймачів ми й хочемо розповісти, адже в пам’яті багатьох людей із ними пов’язані світлі дитячі спогади.

«СВД-9».
Перший «брехунець»

«Звезда-54».
Датою початку радіомовлення на території тодішнього СРСР заведено вважати 12 жовтня 1924 року. Саме тоді «Бюро сприяння радіоаматорству МГСПС» почало систематичне радіомовлення.

Відтоді радіо стало поступово входити в життя пересічних жителів країни. Перші приймачі були побудовані за детекторним принципом і складалися з котушки та кристалічного детектора. Джерело живлення їм було непотрібне. Перший із таких – «ЛДВ-2» випустили того ж таки 1924 року, а «Пролетарій» 1925-го став масовішим, збільшивши дальність прийому до 100 кілометрів. Коштував він 7,50 рублів за базовий, 16 – за повний комплект і висилався всім охочим післяплатою за умови внесення задатку.

До 1930 року було випущено аж 37 моделей найпростіших лампових приймачів. Дальність прийому в багатьох із них доходила до тисячі кілометрів. Коштували вони дорожче, наприклад «БЧ-Н», який почали випускати 1928 року, коштував 36 рублів 23 копійки, а «ПКЛ-2» – аж 88 рублів 50 копійок. Існували у ті часи навіть портативні приймачі – так звані «радіопередвижки». Щоправда, портативними вони були лише умовно – важила така конструкція 20 кг і мала чималеньку для 1927 року ціну в 310 рублів.

Більшим охопленням у 30-ті роки могло похвалитися дротове радіо. Тоді в домівках радянських громадян почали з’являтися «Рекорди». Саме їх у народі охрестили «брехунцями». Конструкція була навіть простіша за детекторний приймач: гучномовець-тарілка мав тільки механічний регулятор гучності й напряму підключався до мережі дротового мовлення. Однак мати такий у ті часи було престижно – серед архівних фото можна знайти чимало сімей, які фотографувалися поряд зі своїм «брехунцем».

Потужніші аналоги «Рекордів», які встановлювали на стовпах, проіснували досить довго і були популярними у післявоєнні роки. Кілька таких було і в Полтаві.

– З боку вулиці Пушкіна, де нині розташований готель «Палаццо», стояв дерев’яний стовп із гучномовцем, через який транслювали футбольні матчі республіканського та союзного чемпіонатів, – пригадує полтавець Сергій Зозуля. – Ці події збирали силу-силенну вболівальників, котрі жваво й емоційно реагували на кожну репліку футбольного коментатора. Коли десь паралельно відбувався інший матч, звідки не було трансляції, хтось із уболівальників телефонував з переговорного пункту до міста, де йшла гра, дізнавався про стан справ і рахунок та емоційно оголошував новину присутнім.

Інший стовп із гучномовцем стояв на площі перед нинішнім театром ім.М.В.Гоголя. У нього була більша аудиторія, і саме через нього 9 березня 1953 року полтавці почули про смерть Йосипа Сталіна. Цей день запам’ятався полтавцеві Сергію Гольдштейну.

«Рекорд-3».
– Нас, старшокласників, того дня зібрали на площі, людей було чимало. Багато хто, слухаючи це повідомлення, плакав. Особисто мене ця подія не так засмутила, однак як і всі, я стояв, опустивши голову. На площу я прийшов у черевиках, які мамі вдалося придбати на «товкучці». Хоч вони й були не нові, однак мене дуже радували, адже попереду був футбольний сезон, а босоніж мені грати не вдавалося. Оскільки роззиратися навколо з опущеною головою було не надто зручно, я роздивлявся черевики. Аж раптом побачив, що ніс одного із них уже майже відірвався й тримається на чесному слові. От тоді й у мене на очі мало не навернулися сльози. Як зараз пам’ятаю – втрата черевиків того дня стала для мене більшою трагедією, ніж смерть Сталіна.

Народний приймач

«Москвич-В».
Ідею масового і доступного приймача в СРСР намагалися реалізувати щонайменше двічі. Уперше таке завдання постало перед конструкторами Ленінградського інституту радіомовного прийому й акустики (Ірпа) ім.А.С.Попова у 1935 році. Однак виготовляти народний і одночасно якісний приймач у тогочасному СРСР було просто ні з чого –
промисловість країни не випускала необхідних ламп. Тож поки тривало налагодження їх виробництва, у серію запустили копію одного з кращих приймачів американської фірми «RCA Victor» – модель 140.

Радянський приймач назвали СВД (супергетеродинний всехвильовий з динаміком) і запустили у виробництво на Ленінградському заводі ім.Козицького навесні 1936 року. Після останньої модернізації 1938 року приймач дістав найменування СВД-9 і випускався до початку війни. Щоправда, на етапі виробництва виник конфлікт через те, що компанія RCA була обурена прямим копіюванням їхнього приймача. Тож радянській стороні довелося купувати патент, а згодом і укладати угоду на передачу технології, постачання запчастин і навчання персоналу заводів.

СВД на той час належали до апаратів високого класу в основному через іноваційні технології, серед яких був електронно-оптичний індикатор налаштування, відомий багатьом як магічне або котяче око. Його зелене світло аж до 60-х років бачило у своїх квартирах багато сімей. Дітей він особливо дивував і захоплював.

Радянська влада чудово розуміла, що поява досконаліших приймачів у населення може обернутися проблемами, адже радіостанції «ворожих імперіалістів» ще не глушили. Тому спеціальною постановою 1934 року запровадили обов'язкову реєстрацію всіх дротяних вузлів зв'язку, трансляційних точок і радіоприймачів. При реєстрації власник отримував посвідчення абонента. За користування ламповим приймачем абоненту доводилося щорічно платити 36 рублів, за детекторний – 12. Обов'язкову реєстрацію радіо- і телеприймачів у СРСР скасували лише 1962 року.

Люди часто збиралися на площах, щоб почути звістки з фронту, а в повоєнні часи – репортаж із футбольного матчу. На фото – гучномовець 50ГР-5.
З початком Великої Вітчизняної війни в СРСР було повністю заборонено продаж радіодеталей, а також зупинено виробництво побутових радіо-приймачів. Уже 25 червня 1941 року РНК СРСР видав постанову про «Про здачі населенням радіоприймальних і радіопередавальних пристроїв» на склади Всесоюзного радіокомітету. Унаслідок цього по всьому СРСР з'явилися гігантські склади радіоапаратури (до середини 1941 року на руках у населення було понад 1,3 млн радіоприймачів). Апаратуру не конфісковували, а приймали на «тимчасове зберігання» – до закінчення війни. Власнику видавали квитанцію, за якою приймач можна було забрати або ж отримати компенсацію за нього. Останнє відбувалося в тому разі, якщо його розбирали на запчастини для військових радіостанцій.

Золоті часи ламп

«Родина-47».
На 1950-ті роки припав розквіт лампового радіо. Саме тоді приймачі стали по-справжньому масовим атрибутом побуту, залишаючись окрасою інтер'єру. Приймач «Мир-152» залишається, на думку багатьох, чемпіоном за якістю і стійкістю прийому серед радянських апаратів того часу, а також еталоном побутового дизайну.

Можна без перебільшення сказати, що у побутовій приймальні техніці «Мир» став найяскравішим і найхарактернішим для культури того часу зразком. Але наймасовішим і, мабуть, найулюбленішим приймачем 50-х у багатьох сім'ях стала «Балтика» Ризького заводу ВЕФ. Ця модель була настільки популярною, що загальний обсяг випуску перевалив за мільйон копій. Цей приймач, наприклад, можна побачити у фільмі «Солдат Іван Бровкін», і навіть у автора статті є досі справна «Балтика». Була така і в Сергія Зозулі:
– Пам’ятаю, коли батько вмикав приймач, для мене це було подією. Апарат хрипів, рипів, однак навіть коли вдавалося «піймати» пісню або передачу, потрібно було прислухатися, аби щось розібрати. Та все одно ми дуже його любили.

Друга спроба створити народний приймач радянським конструкторам удалася. Його розробка тривала з 1945 року. Новий апарат назвали «Москвич-В». Випуском пристрою займалися вісім заводів з 1949 по 1957 роки, і загалом по домівках громадян розійшлися більш ніж два мільйони «Москвичів». Також він став першим радянським ламповим приймачем, який можна було починаючи з 1952 року придбати без черги у вільному продажу. У магазинах він коштував від 180 до 210 карбованців.

Інший досить популярний радіоприймач «Родина-47» з 1947 року випускав воронезький завод «Електросигнал». Такий мав батько нашого колеги Віталія Скобельського.

– Приймач працював від великих важких батарей, які ще й не так просто було дістати, – пригадує Віталій Вікторович. – Батько їздив по них у Полтаву. Але одного разу взимку звечора почалася хуртовина, а батька нема… Я, малий, прокинувся серед ночі від того, що мати плаче, але невдовзі з’явився і батько – весь у снігу, як Дід Мороз, і з мішком за плечима. Виявляється, ішов пішки понад десять кілометрів із Нових Санжар з двома батареями за спиною! На цьому приймачі батько слухав і радіо «Свобода» та «Голос Америки», до того ж уночі, коли прийом був кращим. Згодом у нас з’явилася радіола «Гама-В» зі світломузикою, у ті часи – велика рідкість. Друзі часто збиралися у мене вдома, аби лишень побачити це диво. Однак біда – у світломузиці часто доводилося замінювати лампи.

Також не так усе просто було і з заземленням. Здебільшого люди заземлювалися, підключаючи приймач до старого відра, яке закопували десь у дворі. Антени ж часто також робили з підручних засобів.

Своєрідним проривом для Радянського Союзу став приймач «Звезда-54» (1954 рік). Від своїх скромніших побратимів він відрізнявся цікавим зовнішнім виглядом, який досі високо цінують колекціонери: ціни на приймач у гарному стані починаються від 10 тисяч гривень.

Були в ті часи й інші цікаві дизайнерські рішення. Серед них – ламповий радіоприймач «Двина», розроблений 1955 року Ризьким державним електротехнічним заводом ВЕФ. Велика частина апаратів демонструвалася на Всесвітній виставці в Брюсселі 1958 року і була відзначена призами. Багато розробок показали наступного року на виставці в Нью-Йорку (1959 рік).

Випереджав час і приймач «Фестиваль», який випускали аж до 1963 року. Радіоприймач оснастили унікальною системою дротового дистанційного керування. Натисканням клавіш на пульті можна керувати всіма функціями радіоприймача: регулювати гучність, перемикати діапазони тощо. Його навіть експортували за кордон.

Офіційно останнім ламповим радіоприймачем у СРСР став «Рекорд-66А» 1966 року випуску. Після нього світ побачив тільки «Ювілейний». На початку 1980 року їх випустили обмеженою серією на Сарапульському заводі ім.Орджонікідзе. Інформації про нього майже немає, існує версія, що це була серія до 200-річчя міста. До цього часу лампи вже повністю витіснили надійніші, легші та ефективніші транзистори. Так минула епоха ламп.

На жаль, історії всіх цікавих і відомих приймачів неможливо вмістити в одній статті. Однак сподіваємось, що цей невеличкий екскурс в історію лампової техніки був для вас цікавим.
Сергій Лещенко, 02.02.2018, 14:212055
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3 4 5
6 7 8 9 10 11 12
13 14 15 16 17 18 19
20 21 22 23 24 25 26
27 28 29 30 31
<квітень