10 грудня 2018 • № 49 (1533)
Rss  

У макулатурі знаходили рідкісні книги і навіть фотографії Хмелевського

Усміхнені школярі зі стосами макулатури в руках – таким було завдання попереднього етапу вікторини «Знаю Полтаву». І читачам ми запропонували не стільки відгадати місце, хоча це учні СШ №19, що в мікрорайоні Алмазний, а й пригадати, як раніше займалися збором цієї «вторсировини».

Макулатура (від латинського maculo – бруднити) – це вироби з паперу і картону, що відслужили свій термін. Паперові відходи мають велике народно-господарське значення, оскільки їх застосування дозволяє економити деревину і знижує вартість готової продукції у півтора-два рази в порівнянні із застосуванням звичайних волокнистих напівфабрикатів. Паперова галузь України на 98% орієнтована на виробництво продукції з макулатури. З неї виготовляють усі види паперу та картону. Одна тонна макулатури зберігає приблизно чотири кубометри деревини.

Школярам повоєнної пори 1945–1950 років ніде було збирати макулатуру, оскільки в країні катастрофічно не вистачало паперу. Целюлозна промисловість тільки відбудовувалась. Папір виділявся лише для друку газет, передусім центральних. Діти для навчання власноруч зшивали зошити зі сторінок газет, пильно слідкуючи, щоб не потрапив під учнівське перо портрет якогось керівника партії чи уряду. Писати доводилося між рядками газетної інформації.

– У роки мого дитинства наприкінці 1950-х і в першій половині 1960-х років вторинну сировину збирали по дворах «ганчірники» – візники на возах, запряжених конячиною, – пригадує Сергій Зозуля. – Як тільки де дворами міста залунає «Бабці, тряпки збираю, міняю!», так ми бігли додому і просили у рідних хоч що-небудь здати. Приймали все – старе ганчір'я і, як тоді казали, бомагу та різний метал. Окрім ганчір'я, у людей у ті роки нічого майже не було. Мотлох зважували на пружинних ручних вагах, які приймальник тримав у руці, а стрілка зупинялася там, де того хотів він. Замість грошей пропонувався обмін на колоту крейду, глиняні дитячі свистульки-півники, гребінці, маленькі люстерка, «англійські» шпильки, резинки до білизни, повітряні гумові кульки, щедро пересипані тальком, та кустарного виробництва білі крохмально-цукрові палички, замотані у рожеві та зелені стрічки з крепового паперу. У роки школярства макулатуру двічі на рік зносили до школи. Тоді вже стало легше добувати «бомажняний» непотріб. Поштарки щодня розносили по квартирах повну сумку, кілограмів зо 20, газет і журналів, а за рік їх накопичувалося чимало. Окрім періодики, школярі, невідомо звідки, зносили старі креслення, обрізки паперу, відходи від виробництва паперових квітів. Зважували макулатуру на товарних вагах, які брали на прокат у шкільній їдальні чи у крамниці по сусідству. Облік вів хтось з учителів чи завуч з виховної роботи разом з представником учнівської громади. Якщо серед макулатури траплялися художні книжки, їх відносили до бібліотекарки, і вона вирішувала їхню подальшу долю, дещо навіть залишали для поповнення фонду шкільної бібліотеки.

Понад 30 років працювала вчителем у школі №17 Тетяна Кириченко, яка організовувала дітей на збори макулатури, а їхні батьки завжди підтримували цю справу.

Весільний кортеж зупинився біля одного з гастрономів Полтави. Молодята прямують у кафе через дорогу. Яке саме?
– Школярі всіх класів заздалегідь готувалися до цієї акції. Накопичували в родинах перечитані періодичні видання, в'язали їх у пакунки і зберігали до певного часу, – розповіла Тетяна Григорівна. – Також допомагали дітям у цій справі й сусіди. Учні об'єднувалися в групи за місцем проживання, ходили по організаціях, на виробництво. Після чого підбивали підсумки, про що повідомляли в шкільній стінгазеті «Блискавка». Ми вели активну роз'яснювальну роботу, для чого потрібно збирати макулатуру, скільки деревини йде на виготовлення паперу. Проводили виховні години, виставки малюнків та плакатів на тему охорони довкілля. Кожна школа здавала на підприємство «Вторсировина» до трьох тонн паперового утилю. Зібрати макулатуру – то була половина справи. Головне – зберегти її до вивезення на прийомний пункт чи базу, а берегли від води, щоб дощ часом не намочив, бо вологий папір не приймали, і від вогню, який могли спричинити шкільні курці. Від дощу макулатуру складали під навісом або у підвал. Від пожежі обладнували протипожежний щит з вогнегасниками, ящиком з піском та ємностями з водою. У той час як макулатура лежала на подвір'ї школи, люди, проходячи біля цих куп, зупинялися і шукали цікаві видання, рідкісні книги. Був випадок, коли знайшли валізу з роботами відомого полтавського фотографа Йозефа Хмелевського.

У 1970-ті роки полиці книгарень заповнював різний друкований непотріб. На розі вулиць Шевченка та Європейської, 24 (тоді Фрунзе), працював магазин політичної книги «Кошалін» (однойменне польське місто було побратимом Полтави). Там цього непотребу було найбільше. Якісну цікаву книжку, особливо зарубіжних авторів, неможливо було знайти, як-то кажуть, днем з вогнем. З 1974 року запроваджується продаж популярних літературних творів вітчизняних і зарубіжних авторів в обмін на здану макулатуру. Кожен, хто здавав її 20 кг, можливо, і не за один раз (діяла система накопичення), отримував спеціальний талон, за який міг купити у книгарні дефіцитні книжки О.Дюма, Ж.Верна, А.Франса, Дж. Лондона, А.К.Дойля. У Полтаві така книгарня була одна – «Передплатні видання» на розі вулиць Європейської (Фрунзе) та Небесної Сотні, 2 (Леніна). Окрім талонів на книжки, за здану макулатуру можна було придбати дефіцитний туалетний папір або кришки для консервації.

Запитання до 86 етапу вікторини «Знаю Полтаву»: весільний кортеж зупинився біля одного з гастрономів Полтави. Молодята прямують у кафе через дорогу. Яке саме?

Наші реквізити:
36000, м. Полтава, а/с 50, телефон 509-331, info_visnik@ukrpost.ua, www.visnyk.poltava.ua
Володимир Сулименко, 13.03.2018, 16:43938
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2
3 4 5 6 7 8 9
10 11 12 13 14 15 16
17 18 19 20 21 22 23
24 25 26 27 28 29 30
31
<листопад