10 грудня 2018 • № 49 (1533)
Rss  

Перший гуртожиток для майбутніх учителів

Узавданні 27 етапу вікторини «Знаю Полтаву» («ПВ» №49 від 4 грудня 2015 року) ми дізналися, як будували і заселяли перший гуртожиток педагогічного інституту, де нині навчальний корпус №3 Полтавського національного педагогічного університету ім.В.Г.Короленка (ПНПУ). Він був першим гуртожитком вишу, відремонтованим після війни (споруджений у 1940 році), а історія цього навчального закладу починається з 1914 року.

Полтавський учительський інститут існував у 1914–1919 роках. До 1917 року він розміщувався на Балакіна,10 («ПВ» №47 від 21 листопада 2014 року), потім восени 1917 року був переведений на Лідова, 9/12 (тоді Новокременчуцька, 12). Будівля залишалася за Інститутом народної освіти до 1927 року (у 1921–1927 роках тут розміщувалися природознавці й математики). Одні студенти, які навчалися, жили на квартирах, інші – у конфіскованих одноповерхових будинках неподалік нинішніх вулиць Сковороди, Балакіна, Інститутської, Моргуна. Цих будинків було небагато, умови проживання убогі: пічне опалення, антисанітарія. Зате за проживання не платили.

Дослідник історії ПНПУ Леонід Булава, кандидат географічних наук, краєзнавець, член науково-методичної ради міністерства освіти і науки України вважає, що перші майбутні вчителі мали вже в 1921 році гуртожиток на Стрітенській, 43, у якому вони й навчалися. Нині у цій будівлі Полтавський обласний інформаційно-аналітичний центр медичної статистики.
– Архітектура будинку еклектична. Вона поєднує характерний для кінця ХІХ – початку ХХ століття неоренесанс фасадів з елементами стилю модерн (горищне вікно і парапет, ковка огороджень балкону та сходів, керамічна плитка на підлозі). Плитка виконана харківським заводом Бергенгейма, про що свідчить тавро на зворотному боці. Цікаве й планування: у будівлі складні ламані абриси, зумовлені конфігурацією ділянки. Усередині це призводить до того, що коридор кілька разів змінює напрям, відкриваючи цікаві види з вікон другого поверху, – так описав будинок на Стрітенській,43, кандидат архітектури Артур Ароян.

– Цей будинок прилягає до будинку на вулиці Шевченка,20, у якому ще з осені 1918 року розміщувався історико-філологічний факультет так і не створеного до кінця Полтавського університету. Будинок на Стрітенській,43, орендований полтавським кооперативним товариством «Просвіта», – розповів Леонід Булава. – Факультет був достойним освітянським фундаментом запланованого університету: із голодних міст у ситу Полтаву прибула група пітерських, московських, казанських, харківських професорів. У квітні 1921 року об'єднаний з Полтавським українським педагогічним інститутом у Полтавський інститут народної освіти (ПІНО). Фактично ж педінститут був приєднаний до кадрово потужнішого факультету. «Просвіта» – це споживче товариство, яке займалося фінансуванням освітніх проектів у Полтаві: відкритого університету, історико-філологічного факультету, видавництвом підручників і посібників для шкіл. Це, на мою думку, гордість міста. Але історія цього товариства не вивчена. Пропонував перейменувати вулицю Лідова іменем голови цього товариства, другого ректора Учительського інституту і фактичного керівника історико-філологічного факультету – Олекси Августиновича Левитського. Але шкода, що такий пласт нашої історії не вивчено.
На фото 1921року: будинок на вулиці Стрітенській, 43, у якому містився Полтавський інститут народної освіти і перший гуртожиток цього навчального закладу.
Першим ректором ПІНО у квітні 1921 року було обрано професора словесності Володимира Олександровича Щепотьєва (1880–1937), однак він так і не приступив до виконання своїх обов’язків і не підписував офіційних документів (як писав сам, через «перетомленість серця»). Обов’язки ректора до березня 1922 року виконувала проректор Наталя Юстівна Мірза-Авак’янц, на той час – дружина одного з керівників полтавської Губосвіти – Браташевського. Причин того, що Щепотьєв не був фактичним керівником закладу, було кілька, зокрема й невдоволення Наркомату освіти тим, що ректор не лише не був комуністом, а ще й восени 1920 року був заарештований за антирадянську діяльність. Наступний ректор Іван Федотович Рибаков (1889–1963) працював на цій посаді усього рік, у минулому – декан історико-філологічного факультету полтавського товариства «Просвіта», у подальшому – відомий радянський учений, фахівець з економічної історії й історичної демографії. До речі, нещодавно Леоніду Булаві стало відомо, що зберігся особистий архів Івана Рибакова, у якому той на кількох сотнях сторінок залишив спогади про Полтаву 1918–1924 років.

Два роки ПІНО продовжував існувати як осередок лібералізму, але восени 1923 року вперше ректором призначено комуніста Омеляна Ходака (1887–1945) – юриста з незакінченою вищою освітою. Він був ідейним комуністом-мрійником і порядною, як на ті умови, людиною. Омелян Ходак – ректор Полтавського ІНО з листопада 1923-го по вересень 1925 року. З листопада 1925 по жовтень 1930 року ректором був М.Фарбер, фельдшер за освітою. У роки революції й після працював у міській та губернській освіті. Після перетворення закладу на Інститут соціального виховання виїхав до Одеси, був завідувачем обласної бібліотеки, репресований, але не розстріляний.

До літа 1927 року інститут працював ще в непристосованих маленьких приміщеннях. У 1927 році зі 246 студентів стипендію від держави отримували всього 28 осіб (по 10 крб, що не забезпечувало прожитковий мінімум), ще 93 – від різних установ. У гуртожитках жили 90 осіб.

Тільки перед 1928 роком ПІНО отримав приміщення сучасного корпусу №1 (колишній провулок 2-й Кірочний,2; пізніше – вул. Інститутська, з початку 1950-х – вул. Остроградського). У наступні роки це дало змогу збільшити штат викладачів і набір студентів. У жовтні 1928 року в інституті навчалися 512 студентів та було прикріплено 50 екстернів.
Володимир Сулименко, 20.03.2018, 16:091544
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2
3 4 5 6 7 8 9
10 11 12 13 14 15 16
17 18 19 20 21 22 23
24 25 26 27 28 29 30
31
<листопад