10 грудня 2018 • № 49 (1533)
Rss  

Земля його любові

Сьогодні дозволено в мистецтві все і навіть більше, та Муза нерідко мандрує якимись манівцями і зрідка завертає до художників, композиторів, скульпторів. А от їх забороняли, цькували цензурою, їм погрожували і навіть саджали в буцегарні, а вони писали, будували, творили… Це про когорту «шістдесятників», до якої належав і наш земляк Олександр Петрович Глушаченко , який тривалий час жив у Абазівці на мальовничій вулиці Луговій. Високий, статний, густі сиві бакенбарди аж під бороду, картатий берет... Ну прямо матрос із шотландського вітрильника початку ХІХ століття!

Кажуть, талановита людина талановита в усьому. Тож Олександр Петрович – «і швець, і жнець, і на дуді грець». Він ремонтував будильники, майстрував човни! На власноруч створеному токарному верстаті виготовляв вироби з дерева, а ще ж і на флейті грав. Художник вивчав твори Фрейда, цікавився фізикою елементарних частинок, регулярно читав газети, стежив за політичними подіями в Україні й дуже вболівав за її долю.

Життєва та творча доля художника Олександ-ра Глушаченка складалася нелегко. Первісток селянської родини Петра Степановича та Килини Кузьмівни Глушаченків з'явився на світ у березні 1928 року в селі Писарівці Новосанжарського району. Дитинство припало на роки суцільної колективізації, яка нищила звичайний устрій українського села, спустошувала господарство, несла нове, ідеологічно завуальоване кріпацтво. І вже у п'ятирічному віці йому довелося стати дорослим.

Лихоліття Голодомору закарбувалося в пам'яті назавжди.

Змалку він відчував свою причетність до мистецтва, бо малював Сашко відтоді, скільки себе й пам'ятав. Професійну освіту здобув у Харківському училищі прикладного мистецтва. До речі, закінчив його 1950 року на відмінно, захистивши диплом, темою якого стало оформлення Будинку культури в національному стилі.

Селянин з діда-прадіда, він виріс на землі, любив її, дорожив нею. Земля й стала головною темою його полотен: свіжозорана («Колгоспне поле», «Посівна»), родюча («Жнива», «Полтавський натюрморт»), полита потом («Колгоспниці. Весна 1944»), квітуча («Бузок», «Польові квіти», «Весна»), багата людьми праці («Доярка», «Монтажниці») – вона бринить у кожному дотику його пензля.

Картина «Колгоспниці. Весна 1944» стала знаковою у творчості й житті художника. Адже писав її фактично з натури, бо бачив тяжкі долі своєї мами і жінок-односельців у післявоєнний час. Багато чоловіків не повернулося тоді з фронту, частина прийшла скаліченою, тож основний тягар на полі і вдома ліг на жіночі плечі. Увесь цей біль за долю матерів і вилився на полотні.

Трагічною була після цієї картини і доля самого автора. На одній із виставок партійні функціонери вгледіли в картині крах колгоспної системи. Полотно наказали прибрати, а з автором провели багаточасову виховну «бесіду» в обкомі партії, а згодом і в КДБ, пригрозивши: коли іще щось подібне намалює, то буде «творити»… на Соловках.

Після цієї виставки Олександр Петрович став опальним художником, протягом 30 років не мав замовлень. Навіть частина полтавських колег боялася і спілкуватися з Глушаченком.

Яскравою ж подією, вважав сам митець, стала зустріч з видатним кінорежисером Сергієм Параджановим. Параджанов приїздив в Опішню знайомитися з гончарством і зупинився в Полтаві. Тут він відвідав виставку полтавських художників і звернув увагу на роботи Глушаченка. Параджанов виявив бажання познайомитися з художником особисто. Зустріч відбулася вдома в Олександра Петровича, і кінорежисер запропонував йому працювати на кіностудії ім.О.Довженка в Києві. Невдовзі Глушаченко їде до столиці. На жаль, робота на кіностудії не виправдала надій Олександра Петровича, і він невдовзі повернувся до Полтави. Та той відрізок часу співпраці з видатним митцем назавжди залишив слід у серці художника і мав неабиякий вплив на подальшу творчість Глушаченка.

…Нині в Абазівському краєзнавчому музеї представлено дев'ять картин Олександра Петровича, зокрема й «Колгоспниці. Весна 1944».

Оцінюючи свою творчість, художник наголошував: «У мистецтві я ніколи не фальшивив».

А про себе казав так: «Я не кращий і не гірший. Я інший!».

Він пішов у вічність у серпні 2014 року на 87-му році життя. Нині ж, відзначаючи 90-річчя від дня народження Олександра Глушаченка, ми продовжуємо милуватися його картинами і теплими словами згадуємо свого земляка.

Олександр Лукомінський, с. Абазівка, Полтавського району
Іван Мольченко, 19.04.2018, 14:33767
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2
3 4 5 6 7 8 9
10 11 12 13 14 15 16
17 18 19 20 21 22 23
24 25 26 27 28 29 30
31
<листопад