26 травня 2019 • № 21 (1557)
Rss  

«Транзистор» — свято, яке завжди з тобою

«Двісті другий» ВЕФ, знайомий багатьом.
Стежка, котрою транзистор ішов до СРСР, була звивистою і тернистою. Лампи не збиралися сходити зі сцени і довго не поступалися місцем новому електронному компоненту. Воно й не дивно: у його перші роки ніхто не міг розпізнати у слабкому вередливому кришталику передвісника нової епохи. Проте, коли напівпровідникове «гидке каченя» розправило лебедині крила, світ неповоротно змінився. Плоди цих змін ми пожинаємо й сьогодні, тримаючи в руках прилади з мільярдами транзисторів, що вміщуються у процесорі розміром трохи більше від поштової марки. Однак головний герой нашої розповіді не сам елемент, а названі на його честь простим людом приймачі, завдяки яким музика почала супроводжувати людей і поза межами дому.

Лише для тугих на вухо?

Несхвальну характеристику нова технологія дістала чи не з моменту появи. На засіданні Радміну СРСР 1956 року про них говорили таке: «Транзистор ніколи не ввійде в серйозну апаратуру. Єдино перспективна для нього сфера застосування – це апарати для туговухих...». Частка правди у цьому була, адже перші германієві тріоди були не надто надійними і потужними, їх характеристики змінювалися залежно від температури. Навіть у двох транзисторів з однієї партії вони могли суттєво різнитися. Що вже й казати, коли у 60-ті роки на лініях радянських заводів вихід нормальних напівпровідників складав лише 16%...

Однак уже через рік після згаданого засідання розкритиковані транзистори вирушили у космос! Так, без згадки «космічних перегонів» обійтися неможливо. На той час Радянський Союз упевнено випереджав США. 4 жовтня 1957 року на орбіту вивели «Супутник-1», оснащений ламповою апаратурою, а 3 листопада того ж року підкорювати космічні далі вирушив «Супутник-2» із першим у світі космонавтом – собакою Лайкою. «Офіційно» ж перші транзистори з'явилися на борту «Супутника-3», запущеного 15 травня 1958 року.

Проте, як виявилося пізніше, були вони й на «Супутнику-2», щоправда, потрапили туди майже випадково. Як це сталося, розповідає в журналі «Радиотехнические тетради» (№35, 2007 рік) Петро Крісс. Наприкінці 50-х на полігоні Тюратам, з якого запустили апарат, він керував групою, що відповідала за установку приладів і систем на космічні кораблі.

Літати б і цьому супутнику на лампах, якби не Микита Хрущов. Космічні успіхи СРСР вразили його настільки, що він одразу ж розпорядився готувати до запуску наступний апарат. Він, звісно, мав бути більш передовим за «Супутник-1», щоб уже напевно утерти носа американцям. А чи можна знайти кращий час для чергової перемоги над буржуазними імперіалістами, аніж сорокова річниця Жовтневої революції?

Якщо вам здався дивним приймач-книжка – погляньте на «Телевізор» 1979 року. Так, це приймач, телевізор там для краси.
Сергій Корольов, який на той час брав участь фактично в усіх космічних проектах, серед ідей своїх колег обрав найбільш амбіційну – відправити у космос собаку. Пропозицію прийняли, і тієї ж миті для команди почався зворотний відлік: від ідеї до запуску ракети було 20 (!) днів.

«Жодного проекту, жодної документації, – пише у статті Петро Крісс. – Виготовлення деталей і вузлів ішло за ескізами, зробленими олівцем. (…) За допомогою слюсарних і монтажних інструментів самі виготовили і доопрацювали всі необхідні конструктивні й електронні вузли апаратури без будь-якої технічної документації на доопрацювання. При цьому вперше замість електромеханічного був розроблений електронний статичний перетворювач електроживлення на основі тільки-но випущених в ОКБ-382 напівпровідникових силових тріодів серії П4. Ці германієві тріоди без будь-якої документації, особисто з рук у руки передавав А.Богомолову директор ОКБ-382».

А в цей час на Землі…

Водночас із тим, як «космічні кораблі борознили Большой театр», як говорив хуліган Федя з «Операції И», у СРСР потроху почали з'являтися перші транзисторні приймачі. Піонером у цій галузі став «Кристал», сконструйований 1957 року. Зібраний на восьми транзисторах, він важив 2,4 кг (таку ж вагу мав ВЕФівський ламповий «Турист» 50-х років). Однак на тестових екземплярах виявили проблеми, і в серію «Кристал» не пішов.

У приймачів тієї пори з великосерійним випуском узагалі якось не складалося. Після «Кристала» світ побачили близько тисячі екземплярів його «брата-близнюка» – приймача «Восход». Важив він 3,5 кг, від батарей міг пропрацювати до 80 годин, тобто від лампових «колег» також не надто відрізнявся.

Проривним за своїми характеристиками став приймач із космічною назвою «Супутник». Із батареями він важив 950 грамів, живився від мініатюрних акумуляторів. А заряджатися міг від… сонця. Яке захоплення викликала ця технологія у радянських громадян 1957 року! Щоправда, приймачем переважно захоплювалися, читаючи про нього, адже на весь Союз «Супутників» випустили близько тисячі штук. Коштувало таке диво 514 карбованців, при середній зарплаті в 646 (дореформені гроші – Авт.).

1957 рік виявився навдивовижу багатим на інновації. До VI Міжнародного фестивалю молоді та студентів, який відкрився в Москві 28 липня, вийшов приймач «Фестиваль». У велику серію він, щоправда, теж не пішов, однак став найменшим, найлегшим і неповторним у плані дизайну. «Книжечка», за «обкладинкою» якої ховалися ручки гучності та налаштування, важила лише 800 грамів і могла вміститися у великій кишені пальто.

Приймач-мильниця.
І, ніби перших та унікальних 57-го й без того не вистачало, цього року з'являється приймач «Сюрприз», який першим подолав поріг у три тисячі екземплярів. Серія все ще зовсім невелика, однак уже й не зовсім експериментальна.

Наступного року «Сюрпризи» почали випускати у маленьких корпусах, вага впала з 1,3 кг до 520 грамів. Однак користувачам так і не судилося потримати їх у руках. Хоча – як не судилося…

«Спідола», один із перших варіантів,1960 рік.
– До випуску радіоприймач готували, вочевидь, на заводі-виробнику «Корпус», як його ще у нас називають «Хрущовський», – пише у спогадах Юрій Морозов. – У продажу радіоприймач «Сюрприз» ніколи не бачили, можливо, він до серійного випуску і не дійшов. У цей же час на одному військовому підприємстві міста корпуси від приймачів «Сюрприз» стояли в ящиках, за свідченням очевидця – близько сотні. Навіщо вони там, ніхто не знав, і використовували їх як мильниці.

Прямо протилежна ситуація з мильницями склалася згодом, коли транзистори потроху почали з'являтися в радіомагазинах (саме потроху, відома сцена із фільму «Іван Васильович змінює професію» з'явилася невипадково). Приймач ще треба було «дістати», а журнали на кшталт «Техника молодежи» рясніли схемами простих приймачів. Збирали їх із чого було. В автора статті й сьогодні серед старих речей лежить червонобока мильниця за 30 копійок із транзисторним начинням.

Першим у серію вирушив приймач «Атмосфера» 1958 року. А вже після нього справи у «транзисторів» пішли краще: стаціонарний «Мінськ» (1959), портативний «Атмосфера-2» (1960), «Нева» (1960). Аж поки не зійшла нова зірка індустрії – «Спідола».

«В его руках «Спидола» именная – награда за любимый с детства труд»

«Спідолу», назва якої в буквальному перекладі «та, що сяє», можна впевнено назвати символом епохи. Приймач був портативним, гарним, та й ціна була більш-менш прийнятною (73 післяреформені карбованці). Щоправда, одразу ж після випуску він став страшенним дефіцитом.

Сконструювали «Спідолу» на Ризькому заводі ВЕФ. Як і багато хороших речей, робився цей приймач не за планом п'ятирічки, не в останній момент перед важливою для партії датою, а просто як проект «для душі»: Яніс Церпс і Улдіс Брієдіс, інженери ВЕФ, зібрали його в корпусі від лампового «Туриста» і, може, забули б про нього, якби не криза, що виникла на заводі. Лампові приймачі переставали купувати, і керівництву будь-що був потрібен новий продукт.

Тут інженери і згадали про нього. Церпс вигадав звучну назву, Адольф Ірбітіс розробив стильний дизайн, і справа потроху пішла. Щоправда, дата початку масового виробництва відстала від «прем'єри» 60-го на два роки, але це вже деталі. Головне, що приймач почав буквально розлітатися з магазинів, чим урятував ВЕФ від банкрутства і прославив його на увесь СРСР.

Вибір назви для транзисторного портативного радіоприймача був досить екстравагантний. Ось що відповідали учасники рубрики «Вікторина» журналу «Огоньок» (7 вересня 1968 року. – Авт.) на запитання ВЕФівців «Чи знайома ленінградцям жінка на ім'я Спідола? У чому їй дуже не пощастило?».

– Ми знаємо одну жінку з таким ім'ям. Це чаклунка, героїня поеми А.Пумпура «Лачплесіс» і драми Я.Райніса «Вогонь і ніч». (…) Не можна сказати, що Спідолі дуже не пощастило. Навпаки, жодній жінці ще так не усміхалася доля. У наш час «Спідолу» носять буквально на руках. А скільки охочих послухати її неземний, диявольськи чарівний голос у всіх куточках земної кулі?!

Слухати «Спідолу» було не тільки зручно, а й стильно. У багатьох радянських кінохітах – «Кавказька полонянка», «Помилка резидента» і навіть пізнішому «Любов і голуби» – радіоприймач «Спідола» постійно з'являється в кадрі. У фантастичному творі Стругацьких «Повість про дружбу і недружбу» вона взагалі персоніфікована.
Випускали цей приймач із різними модифікаціями та змінами дизайну аж до 1979 року.
«Фестиваль», 1957 рік.
«Кочегар в ефірі!»

Приймачі продовжували розвиватися, і з початку 70-х у людей з'явився вибір: поступово супутниками радянських громадян ставали «Океани», «Альпіністи», «Меридіани», «Риги», «Селги», «Мрії». Еліту супроводжували найвищого класу «Ленінгради». Символом 1970–1980-х став «двісті другий» ВЕФ.

В ефірі «Радіо Свобода» зачитували солженіцинський «Архіпелаг Гулаг», на «Бі-Бі-Сі» знаменитий Сєва Новгородцев вів «Рок-посіви» та «Сєвооборот», музичні програми. Апаратура, відповідальна за заглушування «Заходу, що загниває», працювала на межі можливостей, однак умільці усе ж «ловили» передачі та навіть записували їх на магнітофони.

Характерною особливістю тих років стали й радіохулігани. Радіоаматори самостійно виготовляли передавальні пристрої й вели мовлення в ефір. Без контролю, цензури та інших перешкод. Передавали вони на середніх хвилях у самому куточку діапазону, кожен придумував собі звучну назву. «Інвалід», «Кочегар»... В ефірі, крім балачок, крутили музику, співали під гітару, інколи лунала й нецензурщина. Тоді ж містами почали їздити спеціальні пеленгаційні машини – на хуліганів полювали.

Найменше, що їм загрожувало, – конфіскація передавача. Але, за бажанням, могли «пришити», що завгодно, – «свідомі перешкоди авіадиспетчерам» або навіть антирадянщину.

Багато було «транзисторів»: великих і маленьких, переносних і стаціонарних, зовсім примітивних з одним каналом і найпередовіших із десятками складних і точних налаштувань. Яких тільки форм (наприклад, сферичний приймач-компас), кольорів і назв не зустрічалося в їхніх лавах. Перелічити всі не вистачить і цілого номера.

Епоху транзисторних приймачів на території СНД закрив наш, український «Іква РП-202» Рівненського радіотехнічного заводу. Випускали його з осені 2000 року. Можливо, існують і пізніші моделі, однак найбільший довідник по цій темі підтверджує версію автора. У новому тисячолітті радіотехнічні заводи витіснив із ринку безконтрольний імпорт з Китаю, простенькі приймачі коштували копійки, а складні, крім радіоаматорів, нікому не були потрібні.

Однак радіо не померло, великою частиною воно перейшло в інтернет, а традиційні хвилі не помруть, доки є автомобілісти. Лишається тільки побажати – многая літа, радіо!
Сергій Лещенко, 12.04.2018, 15:181754
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3 4 5
6 7 8 9 10 11 12
13 14 15 16 17 18 19
20 21 22 23 24 25 26
27 28 29 30 31
<квітень