23 липня 2019 • № 29 (1565)
Rss  

Необхідність? Статус? Мрія!

«Маяк-120».
Нині все просто: хочете музики з собою? Ось бездротові навушники, ось мобільний інтернет, відкриваєте додаток – і, будь ласка, усе, буквально все, доступне за одним дотиком. Без доступу до мережі? Теж не проблема: тільки карту пам'яті придбайте більшу – і ось ваші 43 690 композицій на 256 гігабайтах. У радянські часи про таке хіба фантасти думали, а типове сьогодні «таку пісню на телефон скинув, шкода, що розрядився, послухали б» у кращому разі звучало б як невдалий жарт.

Унікальна розробка – папір, що розмовляє. Озвучував його «ГБ-5».
«Дніпро».
Розтягнуті пасики, «зажована» плівка, олівці, якими перемотували касети, економлячи заряд дорогоцінних батарейок, запах спирту, яким чистили магнітні головки… Право слухати будь-що і коли заманеться не давалося просто так. Навіть за пристойні гроші. Із магнітофонами «боролися», ними пишалися, їх, траплялося, крали (у кого й по три штуки), а головне – про них мріяли. Перші апарати ледве могли видати більш-менш притомний звук, останні досі звучать не гірше (а подекуди навіть краще) за сучасні системи. Одне слово, кращого символу епохи годі й шукати.

Голосовий дріт

1877-го Томаc Едісон винайшов фонограф – перший прилад, що міг записувати і відтворювати звук. Принцип його роботи, як і все геніальне, простий. Звук поширюється, як хвиля на воді: якщо прикріпити до поплавця олівець і протягувати під ним паперову стрічку, а потім кинути у воду камінь, на папері ми побачимо «відбиток» коливань води. На хвилях поплавець ітиме вгору, на спадах повертатиметься вниз, те саме – на папері.

У фонографі роль поплавця з олівцем виконували мембрана та голка. У такт коливанням повітря, що йшли від джерела звуку, голка прошкрябувала доріжку на валику з воском. Після цього голка, ідучи своїм же маршрутом, могла відтворювати записаний звук.

1888 року американський інженер Оберлайн Сміт, натхненний ідеями Едісона, розробив принцип запису звуку на дріт. Мікрофон мав перетворювати звук на електричні коливання, що через котушку з різною силою намагнічували б дріт. При зчитуванні все мало відбуватися навпаки: намагнічені з різною силою ділянки дроту викликали коливання струму в котушці, підсилювалися й передавались у колонки. Щоправда, змусити все це працювати вдалося лише 1895 року. Датський інженер Вальдемар Поульсен охрестив свій пристрій «телеграфоном».
Після Другої світової формат став дуже популярним у США. «Моментально робіть важливі нотатки», «Колекціонуйте записи як аудіоавтографи» або «Запишіть перше слово своєї дитини», – переконувала тогочасна реклама.

Були й проблеми: магнітний дріт завтовшки з волосину часто обривався і закручувався у величезні вузли. А оскільки деякі котушки містили кілька кілометрів (!) дроту, було простіше перезаписати голос, аніж розплутувати такий клубок. Почасти через це на дроті не випускали музику –
платівки були надійнішими і зручнішими. Та й швидкого перемотування на машинах того часу не було: запис довжиною у півтори години годину й перемотувався.

У СРСР формат особливої популярності не мав, хоча прилади створювали. Наприклад, дротяний магнітофон «ПМ-39» 1939 року: німецький «C.Lorenz» із російськими написами та радянськими лампами.

МК-60.
Майже ліричний відступ про унікальну технологію

Поки у США дротяні магнітофони вже пройшли пік своєї популярності, а в СРСР десь на полицях припадав пилом патент на революційну магнітну плівку (який так нікому й не згодився, але про це пізніше), непомітно, як зірка, що падає, промайнув «папір, що говорить».

У 1931 році інженер Б.Скворцов створив звукозаписувальний апарат «Папір, що говорить» («Говорящая бумага», – Авт.). Його унікальність полягала у принципі дії: звук з мікрофона трансформувався у чорнильну «кардіограму», а при відтворенні завдяки фотоелементу зображення з паперу знову ставало звуком. Фонограми було легко копіювати в будь-якій друкарні без найменшого погіршення якості їх звучання.

«Весна-2».
Валерій Харченко, засновник найповнішого каталогу радянської ретро-електроніки, зазначає, що ідеологічно апарат мав кілька переваг: власнику доводилося б слухати тільки те, що продавали в магазинах, – побутова версія тільки відтворювала звук. Технологія апарата була вітчизняною, тож можна було не боятися проникнення західної ідеології з привезеними з-за кордону записами.

На жаль, саме унікальність технічних рішень зіграла проти «паперу, що розмовляє». Поки ідея дійшла до серійних зразків техніки (500 установок побачили світ лише наприкінці 1944 року), час було згаяно – магнітний звукозапис став панівним форматом… З 1945 року таких приладів уже не випускали.

«А було ж зовсім недавно»

Ще років 15 тому ятки на ринках були буквально завалені касетами, а в музичних магазинах (нині хоч би один такий знайти) вони тіснили тоді ще зовсім юні компакт-диски. Плівка трималася на плаву феноменально довго, враховуючи те, що винайшли її аж у 1925 році.

Принаймні так свідчить радянський патент 1925 року, у якому описана «гнучка стрічка з целулоїду, покрита сталевою тирсою (наприклад, за допомогою столярного клею» («Наука и жизнь», №6, 1999 рік, – Авт.). Тоді технологією не зацікавились, а 1927 року магнітну стрічку запатентував Фріц Пфлеймер.

1935-го фірма AEG випустила перший комерційний плівковий магнітофон під назвою Magnetophon K1. Після закінчення Другої світової війни їх вивезли з Німеччини в СРСР і США, де через кілька років (в Америці – 1947-го) випустили аналогічні апарати.

Першопрохідцем плівкового звукозапису в СРСР став «СМ-45» конструкції Н.Рабиновича, який з'явився 1942 року. Перший, більш-менш «одомашнений» магнітофон, – «Дніпро», сконструйований на Київському музичному комбінаті. Слово «побутовий» вперше зустрічається в описі «Москвича» (1951), однак до серії він так і не ді-йшов, натомість цей титул у 1995-му здобув «Дніпро-5».

«Романтик».
Магнітне напівпідпілля

До 60-х магнітофони поступово переходять на транзистори, так само поступово стають ближчими до народу і… цілим культурним феноменом. Можливість відносно доступно, а головне – в обхід цензури, записувати музику й авторські тексти, а потім поширювати записи породила так званий «магнітвидав».

«Тепер володар магнітофона став незалежним від обмеженого асортименту радянського мистецтва і САМ обирав, що йому слухати, – пише у статті «Як у СРСР зародилася магнітофонна культура» Сергій Курій. – Куплена на чорній «балці» західна платівка могла розходитися в сотнях магнітних копій. Ще глобальнішу роль магнітофони відіграли для популяризації вітчизняної бардівської музики, зробивши любительську забаву справжнім народним надбанням».

«Олімп-005».
Щоб дістати доступ до апаратури, гурти записували пісні в Будинках піонерів, прикриваючись назвою «гуртка звукозапису». Деякі з таких записів примудрялися не надто програвати якості всесоюзній «Мелодії», однак якими тільки шляхами цього досягали… А.Вишня, звукорежисер підпільного року, пригадував таке:

– Гітари включались у мікрофонний вхід магнітофона, використовуючи перевантаження звуку як фузз (гітарний ефект, характерний для «важкої» рок-музики, – Авт.). Замість барабанної бочки використовували коробку, по якій били клізмою, натягнутою на викрутку… Дуже круті були часи...

Мотали плівку, мотали нерви

Зустрічаються два магнітофони – японський і радянський.

Радянський каже:
– Я чув, господар тобі нову касету купив?
– Так.
– Дай пожувати.

Популярний анекдот був до біса точним: радянська техніка після купівлі фактично завжди потребувала «доопрацювання напилком», та й після цього проблеми лишалися. Більшість радянських магнітофонів – точні копії західних «побратимів», тільки зібрані з гірших за якістю деталей (усе краще тоді йшло на «оборонку»).

У 1960 році на прилавки вітчизняних магазинів надходить комбінований пристрій «Вайва», що негайно дістає влучне прізвисько – «труна». Він був доступним, його фактично не треба було «діставати», однак після елегантних апаратів з італійських фільмів люди «труну» розбирали не надто охоче.

Легкий і компактний котушковий магнітофон «Весна-2» став символом 1960-х. У ньому використовувалися маленькі бобіни, і тому тривалість запису була невелика, але любили його за портативність. А от «Дайна» 1971 року відображала високий достаток свого власника, однак пересічні громадяни трохи зверхньо відносили його до немодних «некасетників». Вразити таких можна було хіба що «Нотою-203» з її елегантним дизайном «під закордон».

«Казахстан-101».
«Романтик» (1979) – один із перших портативних касетних магнітофонів, утілення самої суті компакт-касет: гучний, надійний, і головне – портативний. На відміну від «Весни», він не боявся майже нічого, усі механізми було захищено, а зверху, крім кількох ручок, і ламатися було нічому. Уставляй свою «МК-60» з любими серцю піснями і вперед – хоч у гості, хоч на природу.

Плівка дляГБ-5.
Символ 1980-х у США – великі магнітофони, так звані бумбокси, які круті хлопці носили на плечах, щоб привернути увагу дівчат і викликати заздрощі. Були такі і в СРСР – про «Казахстан» мріяв чи не кожен молодик. І стали б вони надзвичайно популярними, якби не зависока ціна. Більшість покупців була згодна на гіршу якість звуку, усе одно таке чудо було потрібне «для понту».

«Маяки», утім, ніколи особливо не виділялися. Проте в них була своя віддана аудиторія. Касетна «дека» (так називали магнітофони, яким потрібен був окремий підсилювач, – Авт.) була і в автора. «Маяк-120 стерео» відкривав нову музику й нові враження (навряд чи забуду, з яким напруженням слухав нові касети, очікуючи, що будь-якої миті плівку «зажує»). Що цікаво – елегантне електронне керування відтворенням, кнопки якого спрацьовували від легенького дотику мізинця, викликало такий гуркіт усередині машини, що зайвий раз його не хотілося чіпати.

Завершилася доба панування радянських магнітофонів дуже цікавим «Олімпом-006». Літерами в СРСР позначали клас пристрою: той самий «Маяк-120» належав до першого класу. Нуль у назві «Олімпу» для багатьох був як сніг на голову – 90-ті роки, за кордоном стрімко набувають популярності компакт-диски, і тут радянська промисловість випускає «бобінник» надвисокого класу. Апарат так і не оцінили, зокрема через високу ціну, зате тепер він популярний серед колекціонерів ретро-техніки.

Уже після розпаду СРСР 1991 року Бердський радіозавод презентував вельми достойну магнітолу «Вега», однак вона, на жаль, потонула серед закордонних «Панасоніків», «Акаїв» і «Фунаїв», що хвилею накотилися на новий «вільний ринок».

Проте старі добрі «бобінники» і «касетники» сьогодні беруть реванш, хай і не на масовому ринку, але серед ентузіастів, які бачать у них цікаву «вінтажну» техніку. Для них вони – живі свідки історії, символи епохи і аж ніяк не «мотлох, котрий уже давно варто б викинути, та все руки не доходять».
Сергій Лещенко, 30.07.2018, 13:19223
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3 4 5 6 7
8 9 10 11 12 13 14
15 16 17 18 19 20 21
22 23 24 25 26 27 28
29 30 31
<червень