13 грудня 2018 • № 50 (1534)
Rss  

Гоголівці запрошують полтавців у подорож над зозулиним гніздом

Трупа Полтавського академічного обласного українського музично-драматичного театру ім.М.В.Гоголя презентувала полтавцям нову виставу – «Політ над гніздом зозулі», що базується на одному із найзнаменитіших літературних творів ХХ століття – романі ікони бітників Кена Кізі, що вперше був опублікований ще у 1962 році. Уже за рік драматург Дейл Вассерман адаптував роман для постановки на театральній сцені, а в 1975-му вийшов однойменний фільм Мілоша Формана, який уже довгі роки входить до списку сотні кращих фільмів за всю історію кінематографа як за думкою глядачів, так і за оцінками кінокритиків. Фільм отримав п’ять премій «Оскар» та утвердив у званні одного із найкращих акторів покоління харизматичного виконавця головної ролі Джека Ніколсона.


Постановником вистави виступив уже добре знайомий полтавській публіці херсонський режисер Сергій Павлюк. На роботу в нього було близько місяця, і він зміг використати цей час максимально – виготовити цікаві декорації та костюми, детально проробити мізансцени, підібрати цікавий музичний та відеоряд.

«Політ над гніздом зозулі» – історія про будні божевільні, куди раптово потрапляє людина, який тут зовсім не місце, історія про протистояння репресивної медицини в особі головної медсестри Рейчед та незламного духом Рендла МакМерфі. Зрештою історія про те, чим відрізняється вимушене рабство від рабства добровільного.

Вистава виявилась досить не-однозначною, а тому – дуже цінною, адже полярність думок – показник цікавого та неординарного мистецького твору. Комусь вистава здасться поверхневою, іншим – жорстокою, хтось у фіналі не зможе стримати сліз, інші ж назвуть побачене сповіддю Капітана Очевидність. Так завжди відбувається, коли драматург, художник, композитор чи скульптор намагається обґрунтувати власне сприйняття художнього твору, який до нього інтерпретували кілька поколінь титанів духу. Головне, напевно, те, що вистава Павлюка не стала дослівним переказом роману Кена Кізі, не намагається копіювати культову екранізацію з Ніколсоном. Актори не стільки відіграють конкретних персонажів, як намагаються змоделювати власне перебування в «будинку із м’якими стінами». Із зовнішнім ворогом завжди можна боротись, можна хоча б спробувати перемогти його, і неважливо, чи буде ця боротьба переможною, у такому ділі спроба – уже перемога. Проте що робити, коли ворог усередині, якщо ти знищуєш себе сам, коли вижити можна, тільки добровільно закувавши себе в кайдани Системи – жорсткого розпорядку дня, суцільних обмежень та регулярних принижень.


Слаб человек и разуменьем слеп;
Тяжел он для Удачи легкокрылой,
Беспомощен пред Памятью унылой
И в тщетной жажде Радости нелеп!

Що цікаво, у виставі немає жодного позитивного персонажу: персонал лікарні – бездушні гвинтики репресивної психіатрії, пацієнти лікарні – добровільні раби, які не схотіли боротись за своє місце у житті та вибрали легкий шлях – медикаментозний дурман та м’яку клітку, безсистемний бунтар МакМерфі, моральний компас якого хитається з ураганною амплітудою. Від кожного з них нам, у реальному житті, хотілося б триматись якомога подалі, і риси кожного з них ми періодично помічаємо в собі.


Так думал тот, кто сумерки судеб
Впервые озарил волшебной Силой,
Что сразу вознесла Рассудок хилый
Над тусклой явью будничных потреб.

Що важче – зламати чинну систему, яка всіляко катує твоє тіло та безжально ґвалтує душевні пориви, чи жити взагалі, ніби перекотиполе, бути беззахисним перед тисячами небезпек у суспільстві, де не діють закони, і розподіл ресурсів відбувається лише за «правом сильного»? Напевне, кожен має власну думку з цього питання. І після перегляду вистави вона не зміниться, адже Сергій Павлюк не ставить собі мети навчити нас чогось, він просто вказує на больові точки сучасного суспільства: один – ніколи не воїн, але часто пророк, порядок завжди знищує особистість, усунення одного неугодного – цілком прийнятна жертва заради суспільного блага. По суті, ми досі живемо за правилами язичницьких ритуалів – регулярні людські жертвоприношення в ім’я віри, закону, вітчизни не викликають у нас спротиву, навпаки, багато хто вимагає заборон, репресій та страт для тих, хто відрізняється від основної маси, що покірно сидить перед екраном телевізорів, вимагаючи від чергової сестри Рейчед чергової порції терапевтичного інформаційного лайна. Мало хто знаходить у собі сили навіть на те, щоб натиснути на червону кнопку на пульті дистанційного керування. Адже це – вже активна дія, перший несміливий крок, який зрештою змусить вас покластись на власні хворобливі крила і хоча б спробувати врешті вилетіти із гнізда зозулі.

Воображенье – вот сей дар желанный,
Свет мысленный и истинный оплот,
Лишь амарант его благоуханный
Чело страдальца тихо обовьет, –
Его не сдуют бедствий ураганы,
Его и ветер скорби не сомнет.

Вірш Вільяма Водсворта (1770–1850)
Павєл Москалюк, 22.11.2018, 16:12259
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2
3 4 5 6 7 8 9
10 11 12 13 14 15 16
17 18 19 20 21 22 23
24 25 26 27 28 29 30
31
<листопад