18 липня 2019 • № 29 (1565)
Rss  

Наталія Московець: «Мрію, щоб Полтава першою заговорила жестовою мовою»

7-8 грудня в Києві відбувся ІІ Український жіночий конгрес за участі президентів України та Литви, вітчизняних посадовців та іноземних гостей, представників міжнародних місій, бізнесу, громадського сектору та медіа. Під час цього заходу здійснювався переклад на жестову мову, який забезпечували полтавські фахівці – члени ГО «Громадська організація перекладачів жестової мови та осіб із інвалідністю «Міст», яке очолює Наталія Московець.

Із цією яскравою, енергійною жінкою ми познайомилися під час «Майстерні міста-2018». Разом із колегами вона розповідала городянам про українську жестову мову (УЖМ), причому робила це настільки захопливо, настільки «смачно, що багато людей загорілися її вивченням.

– Я мрію, щоб Полтава першою заговорила жестовою мовою, – говорить Наталія Олексіївна. – Не випадково ж, мабуть, і День міста в нас, і Міжнародний день жестових мов, проголошений Організацією Об’єднаних Націй 2017 року, відзначаються тепер одночасно – 23 вересня!

Пізнання світу через жести

Сама жінка прийшла до мови спілкування людей, яким природою не дано сприймати світ через органи слуху, іще в дитинстві.

– В Україні є лише кілька професійних перекладачі жестової мови, у яких батьки нормально чують, – розповідає Наталія Московець. – Це, наприклад, Олександр Трикін. У нього в родині взагалі нікого з глухих немає. Чоловікові просто було цікаво вивчати цю мову. Він займався цим із 15 років. У моїх батьків теж немає порушень слуху. Але старший брат Олександр глухий, він узагалі не чує. Саме через нього я й почала пізнавати світ через жести. Мені здавалося, що всі глухі такі ж безумно хороші, справжні янголи, як мій брат. Він мене дуже любив, та й зараз любить, пестив, усе дозволяв. Мені ж натомість хотілося ділитися з ним усім тим, що я чую. Вивчати жестову мову було неважко. Як і будь-яка жінка, я допитлива, і мене завжди цікавило, як же те слово, яке звучить, показати братові… А ще в нього були однокласники. Я, іще дуже маленька, перекладала їм мультфільми. Пам’ятаю, ми забирали Сашка з друзями зі школи-інтернату в Сімферополі, де він навчався, додому в Чорноморське на вихідні. І я жестами розповідала їм вірші або пісню, яку вивчила за тиждень. Це така радість була для мене! Я жила від суботи до суботи. То були мої перші вдячні глядачі. Я з ними й досі товаришую.

Доносити інформацію необхідно красиво

Після закінчення школи питання, чим займатися в житті, перед Наталією не стояло – любов до жестової мови визначила фах – соціальна робота. Водночас полтавка продовжувала вдосконалювати, розширювати свої знання з перекладу для людей із порушеннями слуху.

– У нас були єдині в Україні централізовані курси жестової мови на базі Українського товариства глухих у Пущі-Водиці, – ділиться Наталія Московець. – Вони тривали понад чотири місяці. Заняття проводилися кожного дня по вісім годин. Нам розповідали багато цікавої інформації, ставили руки. Слухачами були люди, які говорили жестовою мовою на побутовому рівні. А навчали нас розмовляти правильно, літературно, красиво. УЖМ може бути різною. Наприклад, є кальковане мовлення (для перекладів на телебаченні, офіційних звернень, промов), а є мова спілкування. Це як полтавський суржик і вишукана мова Котляревського. А ще в жестовій мові, як і в інших, багато діалектів. Нам, перекладачам, доводиться постійно вчитися, розширювати свої знання, адже мова розвивається, у ній з’являються нові слова для позначення нових речей, явищ (айфон, андроїд, люстрація, децентралізація тощо). Наприклад, коли я працювала перекладачем на чемпіонаті України з футболу серед глухих, дізналася, що в інших областях «кросівки», «мотивація» та інші, уже відомі мені, слова показують не так, як на Полтавщині. Подібно, та все ж не так. Але головне, я вважаю, усе-таки, що українська жестова мова нині уніфікована. «Мама», «тато», «дякую» показують однаково й у Полтаві, і в Чернігові, і в Харкові, й у Івано-Франківську. І завдання перекладачів не просто доносити інформацію, а поширювати красиве, правильне жестове мовлення. Перекладач має бути прикладом для інших. Я от на курсах звертаюся до слухачів літературною українською жестовою мовою. Попри те, що все життя чула лише російську. Вивчати українську я почала у 28 років. І нині з гордістю представляюся Наталкою Полтавкою та тішуся, коли мені говорять, яке гарне в мене мовлення. Завдячую цим колишньому викладачеві Полтавського національного педагогічного університету, професору Лідії Хомич. Саме вона стала моєю наставницею, коли ректор інституту економіки й права (Полтавського інституту економіки й права Університету «Україна» – прим. автора), де я працюю все своє свідоме життя, Любов Мучник сказала, що я не зможу викладати, бо не знаю української, і я вирішила вивчити цю чудову мову.

Спочатку були телевізійні новини

Як однаково багаті та красиві Наталія Московець із дитинства сприймала що звичайну мову, що жестову. Однак у суспільстві раніше останньої не визнавали. Метод навчання для людей із порушеннями слуху був оральним – їх змушували говорити. Засобом спілкування жестова мова вважалася лише в побуті. Глухі розмовляли нею завжди: молодші діти вчилися в старших, старші діти – у своїх глухих батьків.

– Визнали жестову мову лише після проголошення Україною незалежності, – каже Наталія Олексіївна. – Спочатку в Конституції з’явилося кілька слів. 10 років тому, 29 вересня, була ратифікована Конвенція ООН про права людей із інвалідністю. До того ми вже знали, що в ній указано, що будь-яка послуга для людей із порушеннями слуху має бути перекладена, їхнє право на інформацію не можна обмежувати. Це прописано в законодавстві європейських та інших країн. Однак в Україні такого не було. Із ратифікацією конвенції УЖМ визнали мовою спілкування та навчання осіб із порушеннями слуху офіційно, на рівні держави. Хоча певні кроки в цьому напрямку почали робити ще раніше. Так, у 2001-му з’явився один підзаконний акт – у ньому йшлося про те, що новини на телебаченні треба перекладати для глухих. Полтава взялася за сурдопереклад однією з перших – третьою після Києва та Житомира. Спочатку ми перекладали «Полтавські телевізійні новини», потім додався «Телетижневик». Проте мені хотілося, щоб таких, зрозумілих для глухих, програм було більше! І ми з колегами вже з власної ініціативи стали перекладати дитячі передачі, які готувала студія «Разом» під керівництвом Наталії Святцевої. Я настільки була зачарована її роботою, ставленням до підопічних, що хотіла, аби й глухі діти мали можливість зрозуміти, де бувають їхні однолітки, що бачать, яким чином працюють. Крім того, із перекладом на жестову мову виходила на «Лтаві» програма «Соціальний захист». Її ініціювала нинішній директор Департаменту соціального захисту населення Полтавської обласної державної адміністрації Людмила Корнієнко. Я її підтримала, бо в програмі висвітлювали найважливіші питання соцзахисту, а кому, як не людям із інвалідністю – користувачам послуги – це потрібно?! Загалом Полтава тоді перекладала на жестову мову найбільше. Платили нам лише за новини. Усе інше ми робили безкоштовно. Не все в цьому житті вимірюється грошима.

Як не можна, коли можна

Разом зі своїми колегами Наталія Московець мріє зменшити прірву між людьми з нормальним слухом і тими, хто позбавлений можливості чути звуки навколишнього світу, показати першим красу й багатство жестової мови, тож проводить у цьому напрямку вельми активну роботу.

– Перша громадська організація в нашій державі – Асоціація перекладачів жестової мови України – була заснована 2003 року, – зазначає жінка. – Я в ній – досі незмінний віце-президент. «Віце-» – тому, що живу в Полтаві, а не в Києві. Я багато їжджу по різних містах як перекладач, викладач, консультант, координатор проектів. Хоча дуже люблю Полтаву й намагаюся якомога більше вкладати в неї. От, наприклад, 2010 року ми шукали, де б могли навчатися хлопці, які проходять відбір до збірної України з футболу серед глухих, що базується в нашому місті. Зверталися до різних закладів освіти. Це тепер інклюзія модна, а тоді нам дивувалися: «Глухі? У нас тут нормальні діти!». Наші діти теж нормальні. Але в багатьох закладах ми одержали відмови. Прийняв нас директор СПТУ №23 ім. С.С. Бірюзова (на сьогодні це Полтавське вище міжрегіональне професійне училище – Авт.) Юрій Євсеєв, нині покійний. Саме з нього фактично й почалася історія інклюзії в системі профтехосвіти Полтавщини та України загалом. Я збиралася працювати в училищі місяць-два, поки налагоджу роботу, та під час неї зрозуміла, наскільки крута, класна система профтехосвіти! Це реальний шанс для глухих. Ви знаєте, вони дуже вдячні. Якщо такій людині дати в руки інструмент, навчити ним користуватися, вона його використовуватиме й збереже до кінця своїх днів. Це як дати вудочку й навчити ловити рибу… Єдиною перепоною була інформаційна недоступність. І ми в СПТУ почали розробляти спеціальні програми по будівельних спеціальностях, створювати відеоуроки, навчали дітей фахової термінології жестовою мовою. Це була така шалена робота! У цьому колективі я знайшла однодумців. Колеги зрозуміли: їхні вихованці не відсталі, просто їм треба пояснювати по-іншому. Першим майстром для глухих учнів в училищі стала Поліна Лукашина. 25 жовтня їй виповнилося 65. Вона й досі спілкується зі своїми підопічними. Вони надсилають їй фото, відео… Згодом ми відкрили в училищі ще одну професію для глухих – кухаря-кондитера. Потім виявилося, що не всі хлопці хочуть стати будівельниками, якщо не вийде з футболом, і ми отримали ліцензію на професію робітника зеленого будівництва. Далі знадобилася вища освіта. Через Фонд соціального захисту ми знайшли, як цих дітей навчати в інституті економіки й права. Той, хто не став футболістом, усе одно хоче бути дотичним до спорту – тренером, масажистом, менеджером у команді. Для цього потрібна відповідна освіта, і ми впровадили таку ланку в Полтаві. Результат – торік наша область отримала 33 золоті медалі на Дефлімпіаді (змаганнях для людей із порушеннями слуху – Авт.), й усі володарі цих медалей – випускники нашого училища, інституту.

Щоб досягати мети, Наталія Московець викинула зі свого лексикону такі слова, як «не можна» «неможливо», і тепер, коли чує їх, це ніби запускає в жінці якусь рушійну силу, дає поштовх до дії. Яскравим прикладом цього є один випадок, що стався перед тим, як перша група глухих завершила навчання в СПТУ.

– У Полтаві проходив міський етап Всеукраїнського конкурсу професійної майстерності за професією «Монтажник гіпсокартонних конструкцій», – пригадує перекладачка. – Директор сказав, мовляв, сходіть, подивіться. А чому «подивіться»? Чому б не взяти участь? «Ну, беріть», – каже. І ми з Андрієм Лопушанським, моїм глухим підопічним, узяли участь. Він переміг. Це була дивина. Як переможець поїхав на обласний етап, у Кременчук. Я була з ним у якості перекладача й майстра. У Кременчуку конкурс тривав два дні. Учасники зібралися з усієї області. Інформаційної складової фактично не було, усе зазначалося в кресленні. Від учнів вимагалося зробити запропоновані конструкції, тобто потрібні були знання, вміння й, власне, сам технологічний процес. І от оголошують результати. 12 місце… Я полегшено видихаю. Не останнє. Дев’яте… О, у десятку потрапили! До третього дійшли й… «Комісія мусить порадитися». І от я думаю, що ж мені сказати Андрієві. Так розумію, що нас, напевно, поставили поза конкурсом. Заходжу на засідання комісії. Мені кажуть: «Наталіє Олексіївно, як бути? Розумієте, ви – перші. Але перший мусить їхати на Україну. А як же ми його пошлемо?». Підтримку я тоді знайшла тільки в голови комісії. Усі інші хоча й не виступали відверто проти, але й толерантними не були. Я тоді мило усміхнулася й кажу: «Шановні, ходімо до мого студента, і ви йому в очі скажете, що він супер, він класний, він мега, він профі! Однак не поїде, бо глухий. А я вас із задоволенням перекладу. Однак потім, попереджаю, подам на вас до суду». Ситуація була гостра. Та врешті-решт ми все звели до жарту. Андрій поїхав на національний етап конкурсу. Там було 25 команд. 26-а – від Грузії. Змагання тривало тиждень. І весь цей час мій підопічний спілкувався з такими ж, як він, майбутніми майстрами. Їх об’єднувала професія та бажання перемогти. Цікаво, що поселили глухого хлопця в кімнаті з грузином. А той ні російської не знає, ні української. Фактично вони були в рівних умовах. І, що цікаво, обидва посіли призові місця. Мій студент отримав президентську стипендію на рік, професійні інструменти в подарунок. На Київському вокзалі нас зустрічали його одногрупники. Мені тоді врізалося в пам’ять, як Андрій вийшов і сказав: «Хлопці, ми не повинні бути вантажниками». Глухих, коли вони молоді й здорові, працевлаштовувати тоді на вантажні роботи. Це була стеля, вище не піднімалися. Пізніше я умовила директора училища взяти цього хлопчину як майстра виробничого навчання. І він рівний учив рівних. Це був початок…

Місток між глухими та світом звуків

Коли Юрія Євсеєва не стало й у СПТУ прийшло інше керівництво, пріоритети в роботі закладу змінилися. Інклюзивний проект завершився, і Наталія Московець звідти пішла. Але саме тоді в жінки остаточно сформувалося розуміння: аби не залежати від якихось зовнішніх факторів у реалізації своїх задумів, треба створювати в Полтаві власну громадську організацію. Так виник «Міст».

– Чому така назва? Тому що для мене перекладач – це місток між людьми, які мають порушення слуху, та навколишнім світом, – пояснює Наталія Олексіївна. – Від того, наскільки коректно, толерантно, фахово перекладач донесе інформацію, настільки й сприйматимуть людину, яка не чує, її проблеми, настільки швидко й буде вирішене її питання.

Щоб налагодити контакт між глухими та іншими громадянами, члени ГО почали навчати жестовій мові працівників тих установ, організацій, які у своїй роботі стикаються з особами з порушеннями слуху. Для цього створили відповідні курси. У місцевій влади до такої ініціативи поставилися позитивно.

– Я записалася на прийом до голови Полтавської обласної ради Олександра Біленького, озвучила йому свою пропозицію щодо курсів, – говорить Наталія Московець. – Що стало поштовхом до цього? Якось по вулиці йшов глухий хлопець. Поліцейські його гукали. А він не зупинявся. Попереджали: «Стій, стрілятимемо!». А він не чув. До нього підбігли, поклали на землю. Коли хлопець спробував дістати з кишені посвідчення, що він глухий, подумали, що поліз за зброєю. На щастя, нам удалося розібратися в ситуації, усе вирішити. За описом хлопець на 100% був схожий на людину, яка перебувала в розшуку. Проте, якби поліцейські хоча б допустили думку, що їх можуть просто не чути, проблеми б не виникло. Це я нині пояснюю їм на курсах. Коли ж тільки прийшла до Олександра Юрійовича, спитала, чи звертав він, буваючи за кордоном, увагу на те, як бути глухим там, чи порівнював із українськими реаліями. Голова облради був дещо здивованим, однак у відповідь сказав: «Давайте зробимо закордон тут!». І для початку забажав сам вивчити жестову мову та дати ці знання апарату ради. Я їздила до них після роботи. Ставилася до цього скептично (казала: «Простий народ не добереться на ваші поверхи, тим паче глухий. Навіщо воно вам треба?!»), але досвід був цікавим. І дав позитивні результати. Я мала можливість дивитися посадовцям в очі й розповідати про проблеми людей із порушеннями слуху, про питання, які часом виникають, та недолугості. Пояснила, наприклад, навіщо в школі для глухих дуже дорога звукопідсилююча апаратура (коли діти танцюють, співають, вони мають відчувати вібрацію). Про таку техніку для вихованців закладу я мрію вже давно. І от нещодавно завдяки благодійному проекту нам вдалося зібрати необхідну суму на її придбання. Долучилися до цієї справи фінансово й голова облради та його колеги.

Загалом нині на Полтавщині можна спостерігати певні зміни в ставленні до людей із порушеннями слуху.

– Засідання обласної ради на «Лтаві» почали перекладати в прямому ефірі, – починає перераховувати Наталія Олексіївна. – Скільки б вона не засідала, хоч із ранку до ночі. Для облради це стало важливим. У Полтаві є регіональний центр перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників органів державної влади, органів місцевого самоврядування, державних підприємств, установ і організацій. На його базі ми проводили для держслужбовців заняття, на яких говорили про доступність, інклюзією для глухих, сліпих та інших категорій населення з інвалідністю. Також були виділені кошти на навчання працівників поліції, органів соціального захисту, екстреної медицини, центрів надання адміністративних послуг. Як пробний варіант, по дві-три групи. Медики, наприклад, спочатку ставилися до курсів скептично. Я бачила їхні згаслі очі, відчувала, наскільки втомлені їхні серця, і сказала тоді: «Я готова працювати з живими очима, вони мені потрібні. Усі, кому не подобається, можуть іти. Я видам довідку, що прослухали курс. Ви не складатимете іспити. Але не забирайте мій час». Вони залишилися. А після другого чи третього заняття одна бригада приїхала й зі сльозами на очах розповіла про виклик до глухої жінки. Що вони знали, уміли після кількох занять?! Та, кажуть, прийшли, привіталися, поцікавилися, що болить. Хвора показала, мовляв, голова. Вони спитали про тиск… Потім стояли й плакали всі разом – і бригада, і пацієнтка. І я плакала від тієї розповіді. Тільки уявіть собі: жінка у 80 років уперше побачила лікаря, який звичною для неї мовою спитав: «Що у вас болить?»! Далі в нас не виникало питань, чи хтось буде ходити на курси, чи ні. До речі, ці медики й досі спілкуються з тією полтавкою. Заїжджають, міряють тиск, якщо по дорозі й немає інших викликів, на дозвіллі п’ють разом чай. Це такі маленькі сторіночки життя, яких могло б не бути…

Не менш пам’ятною стала для експертів ГО «Міст» і робота з поліцейськими.

– Їх треба вчити особливостям спілкування, – каже очільниця громадської організації. – Люди з порушеннями слуху мають лише візуальну систему сприйняття, а вона дуже швидко видає всі мінуси, огріхи візаві. Ми розбиралися: як це «глухі», які вони бувають, як це так, що людині з порушеннями слуху дали права, тощо. Життєвих питань виникало чимало. По завершенню курсів я знала рівень кожного студента, кому як дається жестова мова, хто як сприймає нову інформацію, яка в кого мотивація. Я б могла сама прийняти в них екзамен, оцінити знання. Але не робила цього. Перевіряла себе як викладача: навчила – не навчила, змогла – не змогла, якщо не змогла, то чому, якщо думала краще, а стало гірше, то знов-таки чому, і навпаки. Для цього я доручала приймати іспити людям із порушеннями слуху. Робила три пакети білетів. Із них екзаменатори вибирали один. Ніхто не знав, що саме буде. У комісії сиділи ті, хто міг прийти саме цього дня. Звісно, про досконале володіння жестовою мовою не йшлося. Курси були короткими. Ми давали лише основу. Але для мене важливим був контакт: чи спілкуватимуться, чи зрозуміють один одного. Крім того, хотілося, аби це спілкування з прийняттям іспиту не закінчувалася. Як і будь-яка інша, жестова мова з часом забувається, її потрібно закріплювати. Для реалізації цієї мети ми створили проект, у якому прописали розробку програми, навчання поліцейських, купівлю спортивної форми для їхньої команди та команди Полтавської спеціальної загальноосвітньої школи-інтернату І-ІІІ ступенів (для глухих дітей). І, знаєте, то був справжній кайф бачити, як працівник поліції вивчає жестову мову, а потім приходить до дитини, питає, як її звуть, як у неї справи, чи є в неї братик або сестричка. І дитина починає розуміти, що дядя-поліцейський – це не просто особа, до якої можна звернутися в критичній ситуації, це жива людина. І сприймається він уже зовсім по-іншому, до нього формується інше ставлення. Відбувається соціалізація дітей. У той інтернат вони з’їжджаються з усієї Полтавщини, а часом і з інших областей. Певна річ, бувають на якихось заходах, але все ж такого безпосереднього спілкування, як у родині, не мають. А тут працівники поліції… Які грають у футбол чи волейбол із ними… Які дозволяють усе роздивитися в машині, побібікати, надягти шолом… Я в такі моменти стою осторонь і дивлюся, як здоровані-поліцейські спочатку намагаються бути стриманими, зберігати серйозний вигляд, але, спілкуючись із цією малечею, поступово «тануть»… До речі, серед цих моїх учнів був один хлопець, у якого в самого – глуха дитина. Звісно, він вивчав жестову мову разом із нею, але це було на рівні першого класу. Як тато він не міг їй нічого більше дати. Тепер же може більше розповісти, пояснити своїй дитині.
Корисним виявилося навчання мові глухих і для працівників аптечної мережі «Полтавафарм».

– Якось я спитала у Валерія Прядка, який на той момент очолював компанію: «Чи не вважаєте ви за потрібне навчити своїх фахівців спілкуватися з покупцями, які не чують, зрозумілою для них мовою? Ви ж як керівник маєте бути економічно продуманою людиною, повинні розуміти, що це додасть фірмі клієнтів, адже до вас приходитимуть не лише глухі, а й їхні знайомі, сусіди, бо оцінять уважне ставлення», – пригадує перекладачка. – Він погодився з такою думкою. Ми провели навчання для працівників «Полтавафарм». І в цій мережі зробили знижки для глухих … Це маленькі кроки. Однак із них складається щось велике. Як я завжди кажу: міста роблять люди. Я вкладаю свої сили в Полтаву. Раніше робила це для інших: Харкова, Києва, Вінниці, Житомира… Але навіщо?! Я хочу бути тут, у Полтаві! Я хочу робити це для неї!

Про завзятих студентів, гранти та муніципальну школу

На сьогодні робота зі зміни ставлення широкого загалу до людей, які мають порушення слуху, тісно переплелася в діяльності громадської організації «Міст» із розвитком і поширенням жестової мови. Заради останнього, наприклад, фахівці ГО проводять власні, трирівневі, курси УЖМ. Перший рівень у них – ознайомчий, другий – на якому можна вже спілкуватися, третій – рівень людини, яка володіє основами жестової мови, а це близько 2000 візуальних одиниць. Крім того, завдяки ініціативі об’єднання в коледжі при інституті економіки й права була відкрита професія «Перекладач жестової мови».

– Три роки тому я переймалася, що немає такої фахової освіти, – ділиться Наталія Московець. – І тоді ми вирішили подати документи й отримати ліцензію Міністерства освіти й науки України. Тепер маємо серед спеціальностей, які можна здобути в закладі, цю робітничу професію. Вона дозволяє займатися соціальним супроводом. Звісно, мова про суд, поліцію, прокуратуру, телебачення не йде. Це інший рівень. Але все ж таки ще один крок уперед зроблений. На сьогодні я мрію впровадити в Полтаві й вищу освіту «Перекладач УЖМ», адже є люди, яким недостатньо рівня профтехосвіти. Думаю, серед таких може бути й моя, як я її називаю, супергрупа. Це фахівці Територіального центру соціального обслуговування пенсіонерів, інвалідів та одиноких непрацездатних громадян Подільського району. Вони займаються вечорами. Я з колегою Мариною Марчук із радістю до них їжджу. Це така завзята група! Знаєте, за своє життя я бачила багато різних вітань із Днем учителя. Але, коли зайшла напередодні свята до них на пару й ці дорослі жінки й чоловіки ввімкнули музику та почали співати пісню «Вчителько моя, зоре світова» жестовою мовою, то просто завмерла, у мене не було слів. Я їм безмежно вдячна! Вони дуже стараються. І в них усе виходить. Вони дуже дружні й відповідальні. Ця група тепер із нами й волонтерить. Ми з ними й на фестиваль «Містки єднання» їздили. Власне, а кому, як не їм, фахівцям терцентру, цим займатися?! Перед опалювальним сезоном вони попросили мене пройти тему субсидій. Та була запланована через чотири уроки, але ми змінили цей порядок, «бо раптом люди прийдуть». Для цієї групи оволодіння жестовою мовою – це не просто навчання. Завдяки їм світ стає добрішим.

А доступнішим для глухих він стає завдяки проектній діяльності ГО «Міст». Щоб мати кошти на реалізацію задумів, її члени подають документи на отримання грантів. Найбільший із профінансованих у такий спосіб проектів, уже впроваджений – він стосувався навчання поліцейських. Є ще проект щодо доступності людей із порушеннями слуху до виборчого права.

– Він передбачає співпрацю з IFES, міжнародною фундацією-грантодавачем, – розповідає Наталія Олексіївна. – Я познайомилася з нею, коли в Полтаві робили аудит доступності виборчих дільниць. Інспектували тоді в першу чергу архітектурну складову, але я завела мову й про нашу. Пояснювала, що люди йдуть голосувати за те, що розуміють, що видається їм ближчим. У цьому плані перекладач може дуже сильно впливати на позицію глухого як виборця. Якщо він перекладатиме жестовою мовою інформацію лише від однієї політичної сили… Особисто я ніколи не займалася партійною діяльністю. Хоча мала багато пропозицій. На минулих виборах уже восьмій людині, яка запросила мене до такої роботи, сказала: «У чергу». Я заробляла собі ім’я 20 років і втрачати його через політиків не збираюся. Це не означає, що я погано до них ставлюся. Це просто тому, що іноді партія тисне на своїх членів, вони ніби перестають бути окремими особами. Я такого щодо себе не хочу. Проте на цих виборах мрію, щоб абсолютно всі виступи, звернення партій, кандидатів були перекладені жестовою мовою. Я готова це робити. Але не як носій ідей, а як носій УЖМ. Щоб люди з порушеннями слуху прийшли все-таки на виборчу дільницю, по-перше, а по-друге, щоб зробили свій власний, а не нав’язаний вибір. Нині з колегами розробляю відповідний проект. Продумуємо, як це буде, якими мають стати відеожестівники для членів виборчих дільниць тощо.

Крім того, у громадській організації мріють, аби вивчати жестову мову, відчути її багатство й красу могли не тільки ті, хто по роботі стикається з глухими, а й пересічні полтавці. Для цього тут навіть розробили й подали на конкурс «Бюджет участі» проект відповідної муніципальної школи.

– Нам хочеться навчати не лише тих, хто за своїм фахом може потребувати знань УЖМ, а й усіх тих, які просто бажають вивчити основи жестової мови, – зазначає керівник ГО «Міст». – Таких багато. Однак кошти на відповідний курс здатні знайти не всі. А перекладачі й викладачі не можуть працювати безкоштовно. Якби городяни підтримали наш проект, можна було б отримати фінансування на заробітну плату викладачам, і ми б із задоволенням навчали всіх, хто звертався. Думаю, серед таких людей обов’язково були б працівники Пенсійного фонду (я точно знаю, що вони б навчалися, але в держави на це немає грошей), батьки дівчат і хлопчиків із порушеннями слуху. Знаєте, до мене часто приводять педагогічно запущених дітей. Справа в тому, що, коли визначають порушення слуху в малюка, батьки, у яких усе в порядку, настільки бувають неготовими сприйняти цей факт, що впадають у розпач, намагаються знайти бабусь, екстрасенсів або якихось лікарів, які розкажуть їм, що дитина чутиме, потім ховають її від світу, бо незручно перед іншими людьми. Вони пізно визнають проблему, і діти втрачають час у жестовій мові. У шість, сім років вони «говорять» на рівні тикання пальцями. Це й горе батьків і їхня провина, що не вивчали мову, бо без неї немає виховання. От уявіть собі, що ви всиновили хлопчика з Іспанії. Ви ж будете навчати його своїй мові, вивчатимете його, щоб порозумітися? Жестова мова – це єдине, що відрізняє нас від людей із порушеннями слуху. Фактично це просто ще одна іноземна мова.

На сьогодні в центральних органах влади в Україні розглядають можливість вивчення УЖМ у загальноосвітніх закладах. Канада, США, Австралія вже мають такий досвід. Багато робить у плані поширення жестової мови в нашій державі Національна асамблея людей із інвалідністю. Її експерти, наприклад, працюють над проектом закону про забезпечення функціонування української мови як державної.

– Ми вносили правки в цей документ, – каже полтавка. – Писали, що статус української мови як єдиної не може бути підставою для заперечення мовних прав і потреб осіб, які належать до національних меншин та осіб із порушеннями слуху, мови тощо.

Лакмусовий папірець людяності

У громадській організації, що об’єднує перекладачів жестової мови, Наталію Московець кличуть ідейним натхненником.

– Я можу зателефонувати о третій годині ночі й сказати: «Юлю, пиши», – ділиться полтавка. – Юлія Глушко – це мій друг і соратник, співзасновник ГО. І вона розуміє, що треба писати, бо вже на сьому годину ранку я того не придумаю. На сьогодні я в процесі написання жестівника для людей, які працюють у спорті. У Міністерстві молоді та спорту зрозуміли, що для того, аби виховувати дефлімпійця, потрібні знання, потрібне спілкування. І з 1 січня 2019 року збираються доплачувати працівникам, які володіють основами жестової мови. За кордоном подібна практика вже є. Там, якщо ви медичний працівник і знаєте жестову мову, отримуватиме плюс 25% до свого окладу. Ми до цього наразі йдемо. Крім того, аналогічний проект поданий для органів соціального захисту. Людей необхідно зацікавлювати все-таки й матеріально, не можна спиратися тільки на духовну, душевну складову.

У Полтаві на сьогодні, щоб вивчити УЖМ, можна піти на відповідні курси, на навчання в інституті економіки й права. Є багато можливостей і для того, аби оволодіти жестовою мовою самостійно. Можна, наприклад, використати матеріали, яких в інтернет-просторі – уже чимало.

– Я свято вірю: коли людина має бажання, час і, найголовніше, мотивацію, вона зможе вивчити УЖМ самостійно, але чи треба це робити, адже нині так багато людей обмежені в спілкуванні, і можна об’єднатися, – розмірковує Наталія Олексіївна. – Може, варто знайти якусь бабусю, у якої порушення слуху й яка нікуди не виходить, на спілкується. Своїм знанням п’яти-шести жестів ви можете принести комусь таке величезне, неосяжне щастя. Головне – захотіти цього. А як? На якому рівні? Для чого? Це все вирішуєте ви. У мене є дівчинка в Кременчуці, Юлія Шуміліна. У неї все в порядку зі слухом, і в сім’ї немає глухих. Вона подала документи інститут. Прийшла й каже: «Я вас бачила по телевізору. Я хочу, як ви». «Круто, – відповідаю. – Значить, будеш». Вона закінчила навчання. Була найкращою у своїй групі. Вона мене діставала й удень, і вночі. Її цікавило все: і відтінок сірого, і квантова фізика, і багато іншого. Я мусила постійно готуватися до зустрічі з нею, тому що як викладач повинна була мати відповіді на її питання. Цього року, коли в Українського товариства глухих виникла необхідність забезпечити перекладачами інклюзивний табір – для дітей із порушеннями слуху та здорових, я зателефонувала Юлі й сказала: «Ти їдеш у табір. Ти не отримаєш зарплати. Але тобі буде, де жити й що поїсти. Ти мало спатимеш, бо буде багато дітей. І ти муситимеш готувати для них конкурси». Думаю, вона мені просто з поваги не відмовила. А коли повернулася, я зрозуміла, що ця дитина з нами назавжди. Вона була там і перекладачем, і просвітником, і вихователем, і другом-товаришем… На сьогодні ми вже ведемо мову про переклад нею новин на кременчуцькому телебаченні. Від поставленої Юлею мети до її досягнення минуло три роки. Багато це чи мало? Дитина була «з нуля». Зараз я ставлю її біля себе, і її рівень мене цілком задовольняє. Звісно, кожному є, куди рости: і мені, і моїм дівчатам. Але є в нас от така «зірочка» в Кременчуці.

Окрім Юлії, на сьогодні у складі ГО «Міст» нараховується ще шість перекладачів УЖМ. Усі вони живуть у Полтаві.

– Із нами зв’язувалася також дівчина з Лубенщини, – говорить очільниця організації. – Та, знаєте, для мене, коли людина питає, чи будуть гроші, це як лакмусовий папірець… Ми багато робимо безкоштовно. От, наприклад, узяти благодійні заходи. Головне на них що? Зібрати кошти. Хтось щось робить для цього: пече, плете тощо. Ми можемо безплатно перекласти. Наприклад, дитячі вистави. Подивитися їх прийде людина, яка потребує перекладу на жестову мову. Вона принесе якісь гроші, віддасть їх на добру справу. Тож будуть кошти чи ні? Так, будуть. Але не нам. У мене свій погляд на це питання. Вважаю, гроші приходять, коли вони дуже потрібні. Одного разу нам необхідно було заплатити 480 грн за участь у тендері. Проте такої суми на рахунку не було. І тут раз – приходить благодійний внесок у 510 грн! Якраз достатньо для внеску. Питаю: «Юлю, що це за сума?». Вона каже: «Не знаю». Потім виявилося, що коли я була в Івано-Франківську й щось там допомогла, залишила там наші реквізити. Мені хотіли заплатити, та я нічого не взяла. І от вони вирішили передати ці кошти нашій організації. Отже, коли треба, на добру справу все знайдеться.
Віолета Скрипнікова, 13.12.2018, 14:06389
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3 4 5 6 7
8 9 10 11 12 13 14
15 16 17 18 19 20 21
22 23 24 25 26 27 28
29 30 31
<червень