19 липня 2019 • № 29 (1565)
Rss  

Як впливає «Водіння Меланки» на учасників костюмованого дійства

На полтавських підприємствах, в установах та організаціях уже, мабуть, і не пам’ятають, коли до них на старий Новий рік уперше завітали з театралізованими вітаннями працівники Полтавського академічного обласного українського музично-драматичного театру ім.М.В.Гоголя. А це було понад десять років тому.

За цей час і в самій Полтаві, і в гоголівців багато що змінилося. Що принесла саме «Меланка» учасникам костюмованого дійства? Чи вплинула якось на долі акторів? Як вони взагалі звикли відзначати старий Новий рік? Чи зберігають у своїх родинах якісь стародавні традиції? Як ставляться до інших щедрувальників? Про все це «ПВ» запитав у працівників театру напередодні свята.

Владислав Шевченко, головний режисер:
– Уперше ми поїхали зі своєю щедрувальною програмою до вихованців дитячого будинку. Це було років 11–12 тому. І такий задум – навідувати з театралізованим дійством різні колективи – прижився. Компанія виконавців щоразу трохи змінюється, але кістяк залишається. Народний же обряд сталий. Основні персонажі (Коза, Меланка, Дід Мороз, Снігуронька) чітко визначені. А от другорядних змінюємо. Були в нас і Марія з Йосипом, і Циганка, і Лікар. Ведмедя водили. Смерть із нами ходила. Афанасій Іванович та Хівря долучалися. Уже стільки інтерпретацій за багато років створено, що складно не повторитися. Як тільки наближається свято, збирається ініціативна група, ми пишемо сценарій, підбираємо під нього персонажів, проводимо репетицію. А на другий день сідаємо в автобус – і поїхали по організаціях, як по приватних, так і по державних. Вітаємо керівництво області й міста. Люди чекають. Цього року телефон уже розривається – запитують, коли будемо, тобто вже не ми шукаємо, до кого поїхати, а нас запрошують. Це дуже приємно.

Чи відбивається якось таке занурення в народні традиції, обрядовість на власному житті? Ніяк. Наше життя взагалі невіддільне від містики, але коли це вже робота, пов’язана з емоціями, енергією, створенням образів, до цього настільки звикаєш, що навіть до речей, які, задавалося б, за межею здорового глузду, ставишся як до чогось буденного. Такі особливості професії. Під час самих постановок, звісно, не обходиться без курйозів. Але коли їх не помітив глядач, то це вже не позаштатна, а робоча ситуація. Бувало, вибиває текст із пам’яті. Хоча працюєш уже в 15-му, 16-му колективі, і все робиться наче на автоматі. Стоїш – і ніби білий аркуш паперу перед очима. Тоді хтось підхоплює, починає щось говорити, ніхто не видає, тримають марку. Звичайно, живі ж люди, не машини, які без проблем зроблять по 101 однаковій копії. Кожен виступ наповнений своєю енергетикою. Дуже багато залежить від глядача. Якщо бачиш, що людям подобається, вони долучаються до розваги емоціями, співом, танцями, то й сам більше відкриваєшся. А хтось стримано приймає. Та ми все ж таки професійні актори, і рівень гри в нас завжди залишається високим. Знаєте, коли обрядовість поєднується з професійним виконанням, це перетворюється на дуже гарний мікс. А ще як додати автентичності… У нас є чудовий гурт «Стрибожі внуці». Це незамінна частина програми. Ті колядки, щедрівки, які вони виконують, збирали по всій території України. Багато з традицій національного фольклорного співу їм передав славетний гурт «Древо» з Лубенського району, знаний за виконанням пісень «Ой там, на горі», «Ой, мамо, люблю Гриця» в мультфільмі «Жив-був пес». Я дуже ціную отакі «перлинки» народної творчості. Сам я родом із села, а в сільській місцевості більш трепетно ставляться до традицій, передають їх від покоління до покоління. Я виховувався на цьому. На цьому формувалася моя особистість. І вареники на Щедрий вечір я сам готую, на пару, добрі виходять. Коли збирається весела компанія, обов’язково додаю до купи заради жарту один солодкий, один солоний. І пиріжки смачні печу. Але секрет не розкрию (усміхається).

Ольга Озерянко, артистка балету:
– Я вже й не пам’ятаю, скільки граю Козу, мабуть, скільки щедруємо, стільки й працюю в цьому образі. Одного разу, на самому початку, зізнаюся, «зогрішила» – була Циганкою. Вона-от Козу мені й «наворожила». Так і пішло все Коза та Коза (усміхається). Звісно, сценарій кожного разу трохи інший. Залежно від місця доводиться імпровізувати: і потанцювати по-своєму, і з публікою позагравати, буває, на столі «вмираю», а буває, і в когось на руках. Але, як фенікс із попелу, завжди відроджуюся. Так воно в народній традиції. Оце «водіння Меланки» для мене – та ниточка, яка з’єднує нас із минулим, зв’язує покоління, об’єднує націю. Ти ототожнюєш себе з цим народом. Його традиції викохують у тобі любов до рідного краю. І це відбувається не в масштабах окремої родини. Ми ходимо до різних людей, у різні організації. Наші щедрування гуртують представників різних професій, різного віку, різних поглядів. Таке об’єднання виходить святковим, радісним, воно ніби очищає, люди стають як діти. Стираються, зникають якісь соціальні нашарування. І я, коли граю Козу, теж ніби перетворююся на дитину. Цей час наповнює такою чистою, світлою енергією. Усе відбувається з гумором. Якщо вулицею переходимо з організації в організацію, вітаємо зустрічних полтавців зі святами, нам усміхаються, людям це подобається. В образі Кози я несу народу добробут, достаток, благополуччя. І це добро повертається. Відбувається такий собі обмін. Я помітила, що в цей час ніби душею розквітаю, молодію. Позитивні емоції добре впливають на організм, і настрій покращується, і самопочуття. А сам Щедрий вечір ми зустрічаємо в родинному колі. Вареники не готуємо, бо часу на це не вистачає. А щедрувальників радо зустрічаємо. Мабуть, іще не було такого року, щоб вони до нас у дім не заходили. Буває, дівчатка вбрані в народні хустки приходять, хлопці – з зіркою.

Дмитро Денисенко, артист балету:
– Я вже й не пригадаю, скільки беру участь у щедруваннях із колегами, – рік швидко пролітає, і настає час «водити Меланку». У мене були перерви, але років п’ять я точно долучаюся до цього дійства. Граю саме Меланку. Інші образи на себе не приміряв. Покликали на таку роль – я погодився. Мені подобається. Це цікаво. Знаєте, дехто цурається того, що треба перевдягатися в жінку. А в мене нові перевтілення викликають інтерес. Для мене це як новий щабель, нове випробування. У ролі якогось хлопця чи козака я себе не бачу. Зіграти Меланку – це викликає більше захоплення, ніж просто прийти з зіркою пощедрувати. Це весело. Я своїми поцілунками піднімаю настрій людям. Усі ж знають, що Меланка – це переодягнений хлопець. Сміються. Переважно. Зрідка дивляться скоса. Бувало, думають, що я нетрадиційної орієнтації. Та я на те не зважаю. Хтось із чоловіків може жартома попросити: «О, давай, поцілуй мене, щоб у мене було всього в достатку!». Я перед кожним виступом обов’язково підмальовую собі губи яскравою червоною помадою, щоб залишила на щоці помітний слід. Мені до душі образ Меланки. І, знаєте, хоча ми ходимо по організаціях, підприємствах із ранку до ночі, я не втомлююся. Навпаки, заряджаюся позитивною енергією. Вона ніби передається від мене людям, від людей – мені. До речі, від того часу, коли я почав грати Меланку, зі мною не траплялося нічого поганого. Я віддаю добро, щастя, і воно повертається. Ці щедрування «подарували» мені дружину. Снігуроньку. Це, мабуть, таки містика свята. Коли я тільки починав ходити на щедрування, ми з Анною були знайомі – колеги ж, але поступово почали більше спілкуватися, стали ближчими. І на Новий рік я їй освідчився. Тепер святкуємо Меланку разом. На Щедрий вечір куштуємо вареники. Я їх обожнюю. Цю страву частіше робить теща, бо ми з дружиною на роботі. Полюбляє готувати вареники з сюрпризами. Мені від неї, щоправда, такі не траплялися, а от у друзів, бувало, перепадали з дрібкою солі. Ковтав, робив вигляд, що в мене все добре, і спостерігав за іншими – чекали ж, кому випаде «щасливий» вареник. Потім, звісно, зізнавався (усміхається). Увечері пускаємо маленьких щедрівників, якщо приходять. Цікаво, коли діти не бубонять собі під носа щось на зразок «Щедрик-ведрик, дайте вареник…», а співають гарно, та ще й в образі якомусь (із зірочкою, із Козою) з’являються. Одразу видно, що ставляться до події серйозно, підготували й пісню, і реквізит, і костюм. Можливо, хтось із рідних, із старшого покоління допомагав. Такий матеріал одразу відчувається. У мене, наприклад, у самого бабуся в селі живе. То там, знаєте, колядки чи щедрівки не на два куплети. Як починають, стоїш, хвилин п’ять дійство продовжується, ти стоїш, а воно ще триває й триває… Тож, якщо хтось приходить із подібним, я розумію: там була гарна підготовка. І це дуже добре, що таке знання передається, не втрачається. Як працівник театру я все це ціную, мені до вподоби такий підхід.

Анна Денисенко, артистка драми:
– Я працюю в образі Снігуроньки від початку роботи в театрі. Це вже десять років. Певна річ, через деякий час вік візьме своє й мені доведеться залишити цю роль, та я буду за нею сумувати. Мені дуже подобається спілкуватися з дітьми. Це неабияка перевірка акторських здібностей. Дітей неможливо обманути. Якщо вони вірять тобі, то вірять, а якщо ні, то скажуть про це просто в очі. У мене є племінниця Аліса. Я в образі Снігуроньки вітала її з Новим роком із дев’яти місяців. Років до чотирьох вона мене не впізнавала. А потім почала роздивлятися фотографії й каже: «Мамо, щось ця Снігуронька дуже схожа на нашу Аню». Тоді ми вигадали для неї байку, що я працюю помічницею Діда Мороза – чарівним способом перетворююся під Новий рік на Снігуроньку й допомагаю вітати всіх дітей. Нині Алісі вже шість років, і вона намагається мене підловити на слові, чи не викажу себе. Та за роки роботи вже було стільки різних ситуацій… Тож навіть несподіванки, якісь курйози для мене – у штатному режимі. Хіба що чоловік змусив «зависнути». Освідчився мені на Новий рік. Я не очікувала. Знаєте, буває, дівчата намріють там собі щось: як освідчиться, як вона відповість тощо. Я ні про що таке не думала. Ми хоча й працюємо довго разом, як пара зустрічалися ще мало. Тож це освідчення стало для мене несподіванкою, і я «взяла справжню театральну паузу», як каже Дмитро, десь на півгодини. Посиділа, подумала й сказала: «Так!». Чоловік тоді аж видихнув із полегшенням, думав уже, що відмовлюся. На сьогодні ми вже два з половиною роки подружжя. І я не шкодую. Це справжня казка. Театральна магія, яка супроводжує все життя – і професійне, й особисте. Її не зрівняти ні з якими ворожіннями. Хоча мама й любить класти у вареники, які готує на Щедрий вечір, сюрпризи. Перевіряє на все: і гроші кладе, і сіль, і цукор, і перець, щоб рік був цікавим, із «перчинкою». Я участь у цій естафеті не беру – не їм вареників. І чоловікові не бачила, щоб попадався. А от і сестрі, і дядькові, і мамі діставалося. Весело було (усміхається).

Оксана Юрковська, реквізитор:
– Я в театрі вже майже вісім років. Із них шість із задоволенням щедрую разом із колегами. Пам’ятаю, «водити Меланку» мене запросив головний режисер. Мені сподобалося. Дуже цікаво. Ми багато де буваємо, але втома не відчувається. Ідеш собі й ідеш, з ентузіазмом, гарним настроєм. Атмосфера якась така в цей час – незвична, передсвяткова. Ніби чари розлиті в повітрі, якась магія. Усе навколо мовби дивною силою наповнене. І все це ти вбираєш у себе. А потім усе якось так легко складається… Я помітила, що, чим більше віддаєш, тим більше отримуєш. Тому з задоволенням ділюся теплом та радістю з тими, до кого приходимо з «Меланкою», на старий Новий рік намагаюся пускати всіх, хто завітає до нас щедрувати, посипати, обдаровую солодощами або грошима. Вважаю, що чим більше людей прийде в дім із гарними побажаннями, тим кращим буде рік. Сама я з рідними щедрувати не ходжу. Але вареники на святкову вечерю готуємо. Зазвичай ними займається мама, бо я в цей день на роботі. Інколи страва буває з сюрпризом – це донька може пожартувати. Якось мені один такий вареник трапився, із консервованим зеленим горошком замість картоплі. Посміялися, яка я «щаслива». Ворожити на варениках – не ворожимо. Хоча циганку під час «водіння Меланки» я й грала. Іще Доктором була, Дівою Марією. Останній образ мені найбільше подобається, він спокійний, чарівний. А найбільше запам’яталася перша роль, точніше перший вихід на сцену. Я спочатку думала, що бути актором легко. А як вийшла в податковій інспекції перед великою залою людей… Як зрозуміла, що всі очі спрямовані на мене… Отут я й усвідомила, як воно насправді працювати акторам, наскільки це відповідально. Треба ж вчасно свої слова сказати, вчасно почати рухатися. Та як усе це зробити, коли коліна підкошуються від хвилювання?! Я впоралася. І тепер раз на рік із задоволенням перевтілююся в черговий образ, який пропонує режисер…
Віолета Скрипнікова, 10.01.2019, 13:08264
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3 4 5 6 7
8 9 10 11 12 13 14
15 16 17 18 19 20 21
22 23 24 25 26 27 28
29 30 31
<червень