20 лютого 2019 • № 7 (1543)
Rss  

Десантник Денис Синюк з еліти українського війська

Січень 2015 року. У розпалі бої за шахту «Бутівка» – крайню позицію під самим Донецьком (нині це так званий форпост української армії в районі зруйнованої бойовиками Авдіївки). 26 січня розвідувальний взвод 1-го батальйону 95-ї Житомирської окремої аеромобільної бригади, ідучи на штурм, потрапляє під мінометний обстріл противника. У тому бою серед п’яти загиблих українських бійців був і полтавець Денис Синюк.

Він народився 31 травня 1993 року в Полтаві. У дитсадок ходив на Половках, а з 2000 року з сім’єю переїхав на Леваду, де й пішов до першого класу гімназії №17. Після закінчення восьми класів продовжив навчання у Полтавському політехнічному коледжі Національного технічного університету «Харківський політехнічний інститут», де здобув кваліфікацію техніка-електрика.

Денис Синюк та Владислав Гришанчук на горі Карачун, липень 2014 року.
«Танці – то для дівчат, а я хочу ходити на єдиноборства», – заявив якось мамі Олені Петрівні Денис у відповідь на її спробу долучити сина до якихось захоплень. Спочатку було тхеквондо, а згодом спробував свої сили у плаванні, боксі та карате.

– У дев’ятому класі Денис почав займатися у військово-спортивному центрі «Воїн», йому подобалися збори, військово-тактична підготовка, – згадує Олена Синюк. – Він був звичайним хлопцем, завжди відкритим, веселим, нікому не робив підлості, мав багато друзів. Він любив військові фільми, особливо про десантників. Саме тоді Денис твердо вирішив, що стане військовослужбовцем. Але спершу вирішив здобути спеціальність. Тоді й пішов у політехнічний коледж, де відучився чотири роки. Після першого року навчання на бюджеті Денис сказав, що піде десь підробляти і влаштувався у магазин охоронцем. На першу свою зарплату придбав пневматичний пістолет, щоб учитися влучно стріляти. А водити автомобіль навчився раніше, як тільки став діставати до педалей дідусевого «Москвича».

Після закінчення коледжу юнак, не зволікаючи, пішов у військкомат, аби нагадати, що на осінній призов 2012 року готовий іти в армію. В анкеті зазначив, що хоче потрапити в десантні війська, адже його мрія була носити тільняшку й голубий берет, стрибати з парашутом, служити у розвіду-вальній роті й виконувати надскладні завдання. І він цього досяг, але не все було так просто.

– Його ж не хотіли брати в десант через невеликий зріст – 175 сантиметрів, – продовжує спогади Олена Синюк, – Денис обурювався, наводив аргументи і таки довів. Комісія пішла на поступки, і сина направили в Житомир у 95-ту бригаду. До цього Денис був вайлуватим, а коли ми з чоловіком приїхали через місяць на присягу, то в мужньому підтягнутому новобранці не впізнали свого сина. В «учебці» їх добре виганяли, і не всі змогли витримати навантаження. Син ніколи нам не жалівся на труднощі. Після того як відслужив чотири місяці, підписав контракт за особистим поданням і став розвідником – своєрідною елітою 95-ї бригади. Дениса перевели в інші казарми, де він познайомився з Владиславом Гришанчуком, який виявився нижчим за нього. Товариші по службі прозвали хлопців Чіп і Дейл, як діснеївських мульт-героїв. Разом вони одними з перших вирушили на схід країни, адже на той період 95-та бригада була найбільш боєздатною. Денис мав серйозну підготовку, уже здійснив 15 стрибків з парашутом. Їх навіть навчали, як два тижні прожити в лісі без зброї і їжі. Розповідав, як у таких умовах вилікував травами ангіну і командуванню про це не казав.

У зоні антитерористичної операції під Слов’янськом у травні 2014 року ситуація була складна, адже сепаратисти використовували місцеве населення, щоб створити картину невдоволення для російських ЗМІ. Тоді біля блокпосту під Андріївкою побратими Дениса зазнали перших втрат, загинули двоє військовослужбовців. Це сталося, коли бойовики почали підло стріляти з-за спин жінок з дітьми та людей з іконами в руках. Денис розповідав батькам, що за цим стоять російські найманці, але навіть вони спершу не вірили.

Наш земляк серед перших відбивав телевишку на горі Карачун, а вже в червні йшов з товаришами на штурм Слов’янська.

Травень 2014 року, на блокпосту під Андріївкою побратими Дениса Синюка зазнали перших втрат, коли бойовики почали підло стріляти з-за спин жінок із дітьми та людей із іконами в руках.
Згадує друг Дениса Владислав Гришанчук («Дейл»): «Денис був прикладом доблесті й хоробрості в бою. Для мене пам’ятний бій 3 червня, коли штурмували Слов’янськ. Наш БТР першим підійшов до позицій противника, але російські снайпери пошкодили в ньому триплекси, тож машина йшла майже наосліп. У бою ми втратили комбата, командування прийняв командир першої роти, який дав Денису радіостанцію, аби той пробрався в БТР і звідти керував вогнем. Противник створив серйозну оборону, і, коли значна кількість бійців нашого взводу отримала поранення, нам дали наказ відходити на позиції. Дивимося: на мосту веде бій один наш БТР, де був Денис. Я зателефонував йому на мобільний і скерував, як безпечно відійти. За виконання завдання з визволення Слов’янська ми отримали відзнаки «За зразкову службу», потім «За воїнську доблесть». Де ми тільки не воювали: Красний Лиман, Лисичанськ, стояли насмерть у районі 32-го блокпосту, що біля Савур-могили, Тельманового, Трьохізбенки, Авдіївки, брали участь у штурмі селища Спартак. Денис постійно себе проявляв як відважний солдат. Він не показував відчуття страху, хоча, як відомо, воно притаманне кожному. Це найпозитивніша людина в батальйоні, як на мене. Показував приклади товаришування, виручки, піднімав іншим настрій. Допомагав товаришам з інших підрозділів, тримав зв'язок з волонтерами. Ми втратили достойного, справжнього військовослужбовця, який пов’язав своє життя зі служінням країні, своєму народу».

Новий 2015 рік Денис Синюк зустрів з товаришами неподалік донецького аеропорту. Його група забезпечувала єдиний проїзд до летовища. Шукали і знешкоджували в лісопосадках розтяжки, знищували диверсійні групи.

Про дні, що передували трагічним подіям, згадує командир розвідувального взводу старший лейтенант Костянтин Султанбагомаєв: «17 січня ми закріпилися з двома БТРами на позиції «Зеніт», потрібно було розвідати ситуацію на окупованій бойовиками шахті «Бутівка». Спробували запустити два безпілотники, але зв'язку не було, свою справу робили ворожі «глушилки». Тим часом на позицію підтягнувся особовий склад першого батальйону, і 18 січня пішли на штурм. Комбат нас поставив замикати колони і займатися пораненими. Проскочити бетонні оборонні редути, де засів батальйон «Восток», з першої спроби не вдалося, повернулися назад. Врахували помилки, провели нараду перед наступним штурмом. Звечора у мене були якісь недобрі передчуття за себе й Дениса. Приходить Владислав Гришанчук і каже про те саме. Про всяк випадок запропонували Денису залишитися, але знали його відповідь: «Я ж, як і всі». Дорогою на двох БТР група потрапила під мінометний обстріл, неподалік від передньої лінії оборони противника. Першим вибухом поранило мене, викликав Дениса, передав йому радіостанцію і командування. Він не встиг відійти на кілька метрів, як прилетіла наступна міна. У тому бою загинуло п’ятеро моїх побратимів: Михайло Рачок, Олександр Білокуров, В'ячеслав Гага, Анатолій Стратович та Денис Синюк... Їздив недавно на шахту «Бутівка», стоять там наші підрозділи. Був на тому місці, де все відбулося, поїду й 26 січня туди, щоб віддати честь хлопцям. Багато боїв ми пройшли з Денисом пліч-о-пліч. Себе героєм не вважаю, але з таким служив. Це приклад для молодого покоління, пишаюся тим, що в мене був такий боєць!».

*****

Указом Президента України №282/215 від 23 травня 2015 року «За особисту мужність та високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За Мужність» ІІІ ступеня (посмертно). Ця бойова нагорода стала визнанням його мужності, патріотизму та безмежної любові до рідної України.

Окрім цієї державної нагороди, Денис Синюк був відзначений низкою інших:

7 липня 2014 року нагрудним знаком Міністерством оборони України «За зразкову службу»;
11 серпня 2014 року пам’ятним знаком Міністерством оборони України «За воїнську доблесть»;
18 серпня 2015 року Українською православною церквою Київського патріархату медаллю «За жертовність і любов до України» (посмертно);
19 серпня 2015 року Полтавською обласною радою нагрудним знаком «За вірність України» І ступеня (посмертно);
10 лютого 2016 року орденом «Народний герой України» (посмертно).

Занесений до Книги Пошани Полтавської обласної ради (посмертно)

У полтавській гімназії №17 встановлено пам'ятну дошку Денису Синюку.
Володимир Сулименко, 24.01.2019, 11:46230
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3
4 5 6 7 8 9 10
11 12 13 14 15 16 17
18 19 20 21 22 23 24
25 26 27 28 29
<січень