19 травня 2019 • № 20 (1556)
Rss  

Філософія життя Дмитра Коряка

Він був у перших лавах протестувальників, коли розстрілювали Небесну сотню на Майдані, а через рік віддав своє життя, звільняючи українську землю від окупанта.

Ім’ям Дмитра Коряка названа вулиця в Полтаві, встановлені меморіальні дошки в закладах, де він навчався. Бажання поділитися своїми спогадами у рубриці «Знаємо своїх героїв» про друга й побратима висловило чимало людей, серед яких і учасниця полтавського Майдану пенсіонерка Тамара Симоненко, депутати міської ради Юліан Матвійчук, Сергій Литвиненко та Олександр Кісільов. Згадали добрим словом світлу, порядну, чесну і справедливу людину, яку в школі називали «Філософ», а фронтові друзі знали за позивним «Брат».

Дмитро Коряк не був осторонь подій на Майдані, 2013 рік.
Народився Дмитро Коряк у Полтаві, невдовзі за сімейними обставинами переїхали з мамою жити до бабусі в Миргород.

– З дитинства Дмитра мені найбільше запам’яталася історія, коли його в чотирирічному віці повела купатися на річку, а нас там застала буря, – пригадує мама Тамара Олексіївна. – Закрутило таке, що аж дерева вивертало. Сховалися під навіс, загорнула його в ковдру, думаю, ще злякається дитина, почне заїкатися. А Дмитро на мене дивиться великими чорними оченятами й каже: «Мамо, не бійся, я ж з тобою». У шкільні роки був неординарною особистістю, завжди виділявся серед однолітків своєю розсудливістю, мовою, вмінням слухати та говорити. Не дарма його в школі називали «Філософ». Він завжди записував свої думки у блокнот, без якого товариші його не уявляли. Ось його короткі нотатки, які писав на Майдані: «Я живу в прекрасній країні», «Слухатись старших є розумним», «Створення сім’ї має бути підготовленим. Жінка має бути повноцінною особистістю. У вихованні дітей має бути системний підхід, жодного проколу, ніколи». По закінченні Полтавського національного технічного університету ім. Юрія Кондратюка Дмитро залишився працювати в Полтаві. Він був здібний, усе, за що брався, виходило красиво. Якось поїхала у відрядження і сиділа о 22.00 на вокзалі, чекала поїзда. Він телефонує, каже, що на роботі, але якщо дуже страшно, то кине все і приїде. Він мене дуже беріг, вважав: мама не повинна знати про те, за що може переживати, а я ж усе відчувала. Лише по завершенні подій на Майдані син розповів, що був там з першого до останнього дня. Він поважав старших, жінок, і його всі любили, А скільки друзів у нього з’явилося після Майдану! Якось телефонував літній чоловік, з яким Дмитро стояв на барикадах, каже, хотів би собі такого зятя. Діма мріяв мати багато дітей, побудувати будинок… Не встиг. Пам’ятаю точно, телефонує 17 серпня: «Ти маєш терміново бути в Києві». Їхала в маршрутці, сиділа на підлозі, бо не було квитків. По дорозі отримую від сина незрозумілий текст СМС-повідомлення: «У мене буде медальйон на грудях». Уже на площі побачила бійців у камуфляжі й балаклавах на обличчях. Тоді його й провела на Маріуполь, як він сказав, «охороняти в тилу продукти». Це були добровольці батальйону «Азов», яких поливали «Градами» й артилерією, а вони йшли вперед. Телефонував щодня, а як було гаряче, то раз у три дні. Коли Дмитро був на ротації, то розривався між мною і Полтавою, там же він керував самообороною.

Питання про її створення постало у січні 2014 року. Серед тих, хто очолив цю роботу, був Дмитро Коряк.

– Коли я прийшов одного вечора на збори в облраду, мою увагу привернув хлопчина, котрий намагався організувати та впорядкувати галасливих хлопців і чоловіків. То і був Дмитро, – пригадує Сергій Литвиненко. – Кожен активіст отримував якесь завдання, про його виконання Дмитро обов’язково вимагав звіту. Якось зателефонував мені о другій годині ночі, каже, оце тільки дійшов до мого завдання, яке занотував у себе в блокноті.

Доброволець батальйону «Азов» з позивним «Брат».
– Дмитро щодня бігав з блокнотом, навіть не знаю, чи спав узагалі, – приєднується до розмови Юліан Матвійчук. – Удень збиралися в офісі, потім був на нічних виїздах, за ніч накидає купу ідей, щоб усе зробити за наступний день. Коли Дмитро став одним із заступників самооборони Полтави, з’явилося набагато більше активістів. Він обдзвонював знайомих, і не знаю, чим і як, але переконував. Йому була підпорядкована група гарячих молодих людей, які мали бажання, але не вирізнялися гарними манерами, тож проводив з ними виховну роботу, усі були зайняті, чимось заохочував, захоплював. У лютому зумів прорватися в Київ, коли були розстріли на Майдані. Був завжди у вирі подій на вулиці Інститутській, біля Будинку профспілок, на барикадах, на щастя, залишився живий-здоровий. Ближче до завершення весни ми стали збиратися на фронт, а Дмитро сказав, що завершить тут справи і приєднається. Десятеро бійців з Полтави 6 червня відбули в добровольчий батальйон «Азов». Коряк приєднався до нас наприкінці серпня після подій в Іловайську, якраз почалася оборона Маріуполя. Йому видали автомат калібру 7,62, з нас ні в кого не було такого. Сказав, що готовий іти в бій. Вибрав собі позивний «Брат». Неподалік села Сартана одна з бригад ЗСУ відступила з позицій, і нас туди кинули, щоб підняти бойовий дух тим, хто залишився. Ми тримали блокпост. Треба було заступати в нічні стійки, а це чотири години в засідці, не змикаючи очей. Були такі, що засинали, але не Дмитро, він дуже відповідальний. Бувало, коли його не міняли, він ще чотири години сидів. Ми його навіть інколи перевіряли: чи не задрімав бува? Ні, пильнує! У вересні я повернувся на ротацію в Полтаву до грудня, а він залишився в «Азові». Коли повернувся, мене перевели в артилеристи, а Дмитро, як і раніше, був у піхоті. У січні 2015-го після обстрілу Маріуполя залповими системами «Град» було ухвалено рішення відсунути ворога подалі. Для цього мали взяти плацдарми Саханка, Широкине, Комінтернове. Артилеристів відправили в Київ по гаубиці, а в цей час почався контрнаступ на Широкине. Будучи в столиці, з превеликим болем дізнався про смерть Дмитра.

Про останній бій Коряка згадує його побратим Андрій Бугрій: «10 лютого ми отримали завдання якомога далі просунутися в напрямку Безіменного та Новоазовська. Дмитро ще зранку їхав з нами на БТРі, виконував завдання. Був наказ рухатися на новоазовську трасу в бік села Саханки. Перший ворожий блокпост був порожнім, а вже через 300 метрів з іншого блокпосту по нас відкрили вогонь зі стрілецької зброї та гранатометів. Оскільки не було підтримки артилерії, ми не змогли рухатися далі. Увечері 15 бійців зайняли позиції в лісосмузі вздовж дороги на околиці Саханки, щоб стежити за рухом противника. Коли вже сутеніло, почався черговий мінометний обстріл. Вівся прицільний вогонь, тому ми припустили, що десь працює коригувальник. Дмитро пішов провести огляд лісосмуги і балки, яку ми не контролювали з позиції навпроти одного з виїздів з вулиці, здається, Лозинського. Коли ми повернулися на блокпост, командир повідомив, що «Брат» ще не повернувся із завдання. Пішли його шукати зранку, як тільки-но почало сіріти, знайшли. Засніжене поле, «Брат» висунувся на десяток метрів від найближчого укриття, певно, щоб якомога краще побачити балку. Він був у стійці для стрільби з коліна, лежав на лівому боці зі зброєю в руках. За метр від нього була воронка від розірваної міни. Його палець – на спусковому гачку в бойовій готовності. Коли почали забирали автомат з рук, той вистрелив.

Напередодні бою канал «Вавилон 13» брав у бійця «Азова» з позивним «Брат» інтерв’ю, де він говорить правильні й розумні речі, щирий патріот, справжній син своєї вітчизни.

– Війну не виграти, якщо кожен буде триматися за свою стріху, – сказав «Брат». – Так було в роки визвольних змагань, історія йде по колу. Той же агресор, то маємо навчитись з досвіду минулих поколінь. Люди, які виправдовують терористів, – ось що найстрашніше. Тому що у них є діти, і якщо вони їх таким чином виховають, то моїм дітям доведеться з ними воювати. Якщо у нас будуть справжні українські культура та освіта, то в нас не буде подібних проблем. Як будемо будувати країну і які запроваджувати порядки, так і будемо жити. На все є воля Божа, за нами правда.

У книзі «Національна гвардія України» голова «Національного Корпусу «Азов» Маріуполь» Антон Требухов згадує Дмитра Коряка такими словами: «Він був начитаний, розумний і чим більше говорив, тим більше розкривався. Проте розмовляв нечасто, більшу частину був задумливим. Для мене «Брат» – справжній типаж української еліти».


Ушанування пам'яті Дмитра Коряка (25 квітня 1989 – 11 лютого 2015):

13 лютого 2015 року на вшанування загибелі Дмитра Коряка в Миргороді оголошено Днем жалоби.
15 липня 2015 року відкрито пам'ятну дошку на фасаді ПНТУ колишньому студенту цього навчального закладу Дмитру Коряку, його ім'я та біографія занесені до університетської Книги пошани.
Йому присвячено книгу-реквієм «Дорога в безсмертя: Дмитро Коряк» (упорядниця Надія Гринь).
У Полтаві одну з вулиць названо ім'ям Дмитра Коряка.
17 березня 2017 року присвоєне звання «Почесний громадянин міста Миргорода» (посмертно).

Нагороди:

Орден «За мужність» III ступеня (посмертно) (25.3.2015).
Медаль УПЦ КП «За жертовність і любов до України» (посмертно).
Нагрудний знак «За вірність народу України» І ступеня (посмертно).
Почесний знак «Маріуполь. Відстояли – Перемогли» (посмертно).
Орден «Лицарський хрест добровольця» (посмертно).
Медаль МВС «Захиснику Маріуполя» (посмертно).
Відзнака полку «Азов» «Широкинська операція».
Володимир Сулименко, 31.01.2019, 16:21295
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3 4 5
6 7 8 9 10 11 12
13 14 15 16 17 18 19
20 21 22 23 24 25 26
27 28 29 30 31
<квітень