27 червня 2019 • № 26 (1562)
Rss  

Позивний «Портос» з підрозділу, народженого війною

На борту машини ГАЗ-66, якою на війні керував Роман Василенко, був напис «Лихач». Побратими бійця з позивним «Портос» намагалися першими залізти саме в цей автомобіль перед боєм. Вважалося, його куля не бере, принаймні так запевняв Роман. І це справді було так…

Роман Василенко народився на Дніпропетровщині, ріс у сім’ї, де було п’ятеро дітей. Згодом родина переїхала в село Славки Решетилівського району.

– Героями не народжуються, героями стають, каже народне прислів’я. Вони заради життя близьких та рідних втрачають своє, не вагаючись, захищають та оберігають нас. Саме такі риси в Роми проявлялися ще з дитинства, – розповідає мама Марія Іллівна. – Коли йому було п’ять років, він урятував свого дворічного брата Толю, який упав у копанку. Я в цей час напувала корову, чую: гукає... Поки бігла, Роман весь час щосили тримав братика за сорочку, щоб не втопився. Коли в чоловіка захворіла мати і він поїхав її доглядати у Запорізьку область, то взяв із собою в помічники і Рому. Я дуже скучала за сином, старалася часто їздити до них, адже дитині не вистачає материнської уваги й ласки. Коли Рома закінчив сьомий клас, померла свекруха, і син повернувся на Полтавщину до мене. У селі ми тримали господарство, Рома знав, кому й що треба дати, як тільки захворіє тварина, біжить до ветеринара, консультується і сам робить уколи. У нас жодного курчати не пропало. Згодом така відповідальність і любов до праці стала в пригоді для його майбутньої професії. Він робив у Полтаві євроремонти, на той час ми вже остаточно переїхали жити в обласний центр. Його бригадир Євген казав, що Роман – це права рука, без нього не їдуть купувати і матеріали на будівництво. Якось зайшла подивилася на квартиру, яку хлопці відремонтували. Кажу, прекрасно зробили, а син мені: «Тут ще стільки дрібничок треба доробити, усе має бути зроблене на совість».
На Майдані.
У сім’ї Романа Василенка прищеплювали любов до рідної землі, вчили жити по честі й справедливості. У перші роки незалежності його старший брат став членом партії УНА-УНСО, за що його матір керівник комуністичного загартування хотів вигнати з роботи. З 1999 року став членом цієї партії й Роман.

– Усі мої хлопці їздили на Майдан, як у 2004-му, так і в 2013–2014 роках. Вважали: якщо ми не будемо відстоювати свої права, то ніколи не житимемо так, як у європейських країнах, – продовжує Марія Іллівна. – На першому Майдані ми жили в наметах, а на останньому – в Будинку профспілок. Я там готувала на кухні, якраз за три дні до пожежі поїхала додому, а хлопці в цей час були на мітингу. Саме тоді Рома був кореспондентом від УНА-УНСО, а коли почалися гарячі події на сході країни, поїхав зі своїми побратимами на війну. Хоча я про це не знала.

Роман Василенко з товаришами на фронті ...
– Для мене Рома був дещо більше, аніж просто дядько, у нас були теплі, щирі та довірливі взаємини, як, мабуть, у старшого брата з молодшою сестрою, – ділиться спогадами племінниця Джульнара, яка живе в Дніпрі. – Ромашка, як його звали, був настільки добрим, ніколи не було й миті розпачу чи болю в його очах. Завжди була щира посмішка, прямі думки, за якими були чіткі аргументи, чому так чи інакше. Пам’ятаю, було мені сім років, мама народила братика, а тато наш загинув. Незважаючи на різні обставини та особисті потреби, Ромашка приїхав до нас, щоб підтримати в тяжку хвилину. Він для мого брата замінив тата, приділяв йому багато уваги, давав цінні настанови. Мама розповідала, що їх п’ятеро дітей, усі різного віку, різних світоглядів і не завжди вдавалося знаходили спільну мову. Такою єднальною ланкою завжди слугував Рома. Він дуже цінував взаємини в сім’ї, між рідними та близькими, між людьми взагалі. У нього була щира жага до життя, до щастя та миру. Я завжди хотіла бути схожою на нього, а він у відповідь жартував, запевняв, що ми всі такі і нічого надможливого не вміє, а просто живе. У складних ситуаціях завжди був поруч і нагадував, що вчитися треба на помилках. Помер наш Рома далеко від дому, до останнього подиху захищаючи нас та неньку. За дев’ять днів до закінчення контракту померла наша квітка доброти та щастя. Для кожного смерть рідної людини – велике горе та незгасний біль, та скільки будемо ми всі жити, повинні шанувати і цінувати наших героїв, що назавжди у серці. Жити в мирі в сім’ї та на землі, цінувати рідних. Це, вважаю, головне, чим можемо віддячити нашим захисникам, які пішли від нас, але назавжди з нами.

Своїми спогадами про Романа Василенка ділиться Олег (позивний «Ольжич»), заступник командира 131-го окремого розвідувального батальйону:
«На початок війни Роман був у складі УНСО, а це передбачає, що у випадку небезпеки ці люди воюють за Україну одними з перших. Ще до війни він проходив вишколи, був патріотично налаштованою людиною, брав участь у громадській діяльності. З початку війни наші хлопці розійшлися по різних підрозділах, але життєвий досвід показав, що краще воювати разом, коли є побратимство та відчуття ліктя. Бо люди, які пройшли вишколи, чітко виконують накази і не перепитують, для чого це робити. Коли серед наших побратимів, які воювали в «Азові», «Правому секторі» та «Айдарі», з’явилися перші необґрунтовані втрати, ми вирішили формувати свій підрозділ. Пройшовши вишкіл, ми стали одним з підрозділів Збройних сил України, підрозділів, народжених війною, адже всі наші бійці встигли побувати на фронті. 2 червня 2014 року ми вважаємо днем його започаткування. Унсовці воювали на всіх напрямках від Широкиного до Станиці Луганської з різним успіхом, але, як правило, з позитивним результатом. Роман з перших днів був з нами, представився мені як «Портос», я посміхнувся, відповів: «Ольжич». Він не цурався будь-якої роботи й завдань і був такий достатньо могутній чоловік, як два Іллі Муромці. Можу його охарактеризувати тільки з гарної, порядної сторони. Він був водієм, а в бою працював на мінометному комплексі 120-міліметрового калібру. Буває, коли після пострілу не спрацьовує спусковий механізм чи капсуль вибивного заряду, і міна залишається в стволі. У мінометників це має термін «аборт» – військовий синонім слова «осічка». Хлопці втрачають дорогоцінний час, щоб розібрати міномет, обережно його перевернути і дістати зі ствола боєприпас, установити все на місце і знову навести ствол по заданих установках прицілу. Цим зазвичай займається три чоловіки, а «Портос» робив це сам! Є такі люди з оберегом, за ними – як за кам’яною стіною. Роман був одним з таких, як кажуть, фартових. Гарний вірянин, за якого молилися його батьки. Таких людей ми пам’ятаємо, такими людьми ми пишаємося!

Помер Роман Василенко 10 лютого 2016 року у запорізькому госпіталі. Мати про цю жахливу звістку дізналася від волонтерів.

– Телефонують, кажуть, що «Портосика» нема і достеменно причина смерті не відома, – згадує Марія Іллівна. – Не могла второпати: якщо він воював на південному напрямку, чому саме в Запоріжжя його відвезли, а не в Дніпро. Там же за ним племінниця Джульнара могла б доглядати! Невже він про це не повідомив? У діагнозі написали, що помер від гострої двосторонньої пневмонії. У Полтаві на похороні була розчулена тим, що у Романа стільки друзів. Він у мене був такий домашній, добрий, гостинний... Розпитувала, чому так сталося, розказували різні історії, версії. Спочатку в Романа з’явився кашель, пролежав син тиждень у своїй частині. Хотів завершити ремонт машини, але піднялася температура, і його відвезли в Запоріжжя. Запам’ятали хлопці й такий дивний вчинок Романа в ті дні. Купив він дорогих цукерок і роздав товаришам, кожному парну кількість, як за Царство Небесне. Посміхнувся й каже: «Це щоб ви мене пам’ятали».
Володимир Сулименко, 13.02.2019, 14:11211
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2
3 4 5 6 7 8 9
10 11 12 13 14 15 16
17 18 19 20 21 22 23
24 25 26 27 28 29 30
<травень