21 квітня 2019 • № 16 (1552)
Rss  

Там, у горах Афганістану…

Афган… Це слово вже давно перестало означати для нас лише назву далекої країни. Воно досі звучить як постріл, як згадка про тих, хто пройшов дорогами тієї війни, хто не повернувся. Саме відтоді ми знаємо і сутність зловісного «вантаж 200». А тим часом уже пройшло 30 років відтоді, як 15 лютого 1989 року останній радянський солдат покинув афганську землю.

Віктор Криворучко – один із тих, хто знає про війну в Афганістані не з розповідей інших чи газетних публікацій. Він бойовий офіцер, який потрапив у вир тих подій саме тоді, коли вони досягли свого апогею.

– Як ви потрапили до Афганістану?
– Після закінчення Полтавського вищого зенітно-ракетного командного училища ім.генерала М.Ватутіна я потрапив до Чехословаччини. У тодішньому військовому «табелі про ранги» ця країна за престижністю офіцерської служби була однією з кращих серед країн так званого соцтабору. Але, коли почався набір в Афганістан, я виявив бажання випробувати себе і в бойових умовах. До речі, зовсім молодих офіцерів туди не направляли, слід було відслужити принаймні два роки, хоч трохи набратися досвіду, понюхати, як кажуть, пороху.
«Шилки» висуваються на бойову позицію.
– І яке враження було після Чехословаччини?
– Десь таке, наче машина часу перенесла тебе на кілька сотень років назад. Коли я прилетів у Кабул, побачив ці гори, ці наші модулі на пересилці, то вже можна було уявити, що нас тут чекає. А далі переліт у Кундуз, де я зустрів свого командира батареї, який повертався з госпіталю, і на наших очах на зльоті рухнув вертоліт Мі-6… Тут уже в молодого лейтенанта вуха, як кажуть, принишкли… А під час польоту в Файзабад у салон раптом забіг прапорщик-стрілок і почав заглядати в люки то праворуч, то ліворуч… Каже, щось трапилося, можливо, когось підбили. Комбат наказав мені сидіти біля нього і не сіпатися, бо я був ще без зброї. На щастя, долетіли ми нормально, приземлившись попередньо на одній із застав, де забрали офіцера для супроводження «вантажу 200».

І от коли вже прибули в Файзабад, де стояв окремий мотострілецький полк, то комбат показав мені гору, дві тисячі метрів над рівнем моря, де була застава «Аргу»: «Ось там і будеш служити! У нас усі зелені лейтенанти, які прилітають, рік сидять там, а потім повертаються вниз…». Я став командиром зенітного взводу ЗУ-23-2 (ці установки досі застосовуються в наших військах). А наступного року був уже командиром взводу «Шилок»… «Шилки» були як з РПК (радіолокаційний приладовий комплекс), так і без – спеціально для бойових дій в Афганістані – замість РПК встановлювався додатковий боєкомплект. Афганці називали наші «Шилки» не інакше, як «шайтан-арба»…

– Про умови служби можна легко здогадатися…
– Так, умови фактично зводилися до самовиживання. Там ні світла, ні газу не було – замість них гасова лампа і буржуйка, мінне поле навкруги і взвод солдат. Харчі завозили вертольотом… Найбільшою проблемою була вода, якої завжди не вистачало. Тому доводилося домовлятися зі старійшиною місцевого кишлака, аби афганці постачали нам воду. Але, щоб нас не потравили, то коли вони цю воду привозили, то спершу самі мусили випити по кружці, а боєць, який там був на посту, півгодини потім за ними спостерігав… Лише після цього воду запускали на заставу.

Кишлак Гандачашма. 1986 рік.
При цьому буквально кожну секунду мусили бути напоготові, оскільки у будь-який момент можна було чекати обстрілу. І такі перестрілки відбувалися доволі часто. Адже ця висота була панівною лише для зони нашого полку, а там навкруги і куди вищі гори Паміру, тож ми в бойовиків були як на долоні. І якби у них була серйозніша зброя і техніка, то знищити нас їм було б порівняно нескладно. Тим паче, що на підмогу швидко очікувати не доводилося. До полка ніби й недалеко – 10-12 км, але ж це гори!.. І колона могла до нас прорватися принаймні раз на рік, аби доставити боєприпаси. А так усе вертольотами! Але ж погодні умови не завжди дозволяли польоти навіть для вертольотів.

Віктор Криворучко на заставі «Аргу».
– Як часто відбувалися відкриті бої?
– Унизу було урочище Аргу, а далі – кишлак Хафізмагуль. Усі знали, що його контролюють бойовики, тому періодично там організовували бойові операції спільно з царандоєм (афганська армія), ми забезпечили вогневу підтримку, і наша «шайтан-арба» прикривала БМП. До речі, царандоєвці воювали дуже слабо: якщо прикриття нема, то за першої небезпеки розбігалися. Якось після однієї з таких операцій, коли наші своє завдання виконали і вже треба було діяти місцевим, то… я побачив їх лише наступного ранку. Вони після втечі прибули до мене на заставу, нагадуючи персонажів якогось фільму про війну з басмачами: хто на коні, хто пішки, хто поранений… Розбігтися вони розбіглися, а далі куди? Офіцерів я залишив у нас на заставі, але прийняти всіх ми не могли фізично, тому решту цих вояків під прикриттям відправили в полк…

– Чи був там хтось поруч із земляків?
– А от це якраз мій командир батареї капітан Володимир Просін (на жаль, нині вже покійний), який теж закінчував Полтавське зенітно-ракетне, і ось доля звела нас в Афгані. Він став першим моїм бойовим учителем. Завжди наголошував: головне – виконати бойове завдання, але при цьому зберегти життя солдатів.

– Небезпека, мабуть, підстерігала солдата не лише в бою…
– Так, нашим ворогом були й самі умови перебування. Про воду я вже говорив, але хвороби дошкуляли не менше, ніж сам ворог. У нашому полку гепатит і тиф були майже як у нас тут грип. Тому доводилося повсякчас дбати про створення певних умов для служби, аби дотримуватися хоч мінімальних норм гігієни.

– А яким був бойовий дух солдат?
– Серед них траплялися різні… Були й такі, хто навіть російської мови не знав, бо його там десь ледь не на пасовищі спіймали і без будь-якої підготовки відправили в Афганістан. Тож їх доводилося вчити навіть мови. Але то таке… Адже бувало, що хлопці прибували і з Москви, і з Ленінграда, але з ними було ще більше проблем, бо, відірвавшись від маминої спідниці, вони були як малі діти. Головне – це який у людини дух! У залежності від цього людина й адаптується до умов. Тому випадки були різні. Траплялося, що солдати й тікали, але куди і чого, вони навіть не могли зрозуміти самі…

– Яке нині ставлення в афганців до тих подій?
– От такий приклад… У мене є товариш Дмитро Бородай, бойовий вертольотчик, нагороджений двома орденами Червоної Зірки. Буквально недавно він знову був у Афганістані, де за конт-рактом працював на американську армію, доставляючи вантажі вже як цивільний пілот. Так-от йому доводилося спілкуватися з колишніми моджахедами, які нині вже по-іншому розцінюють ті події. І навіть, як не дивно, позитивно, оскільки все-таки наша армія там не лише воювала. Паралельно робили й чимало гарних гуманітарних речей, які тоді, на жаль, багато афганців, мабуть, не оцінило. Ми будували школи, медичні заклади, дороги…

– Як склалася ваша військова кар’єра після Афганістану?
– Я прибув туди лейтенантом, командиром взводу, а покидав уже старшим лейтенантом, командиром батареї. Зазвичай офіцерів відправляли на попереднє місце служби, тобто я мав потрапити до Чехословаччини, але це вже був 1987 рік… Тож я «загримів» до Забайкальського військового округу, а мій товариш Сергій Тупіцин – до Сибірського…

– З ким із однополчан вдавалося зустрічатися?
– Свого часу мене розшукав заступник командира взводу Якуб Ахциєв з Інгушетії. В одному з боїв він був тяжко поранений у ногу, став інвалідом, але це його не зламало. І ось через багато років ми побачилися з ним у Криму (ще до відомих подій), куди він приїздив на відпочинок. Це була незабутня зустріч!

– Ви заступник голови громадської організації ветеранів війни в Афганістані та учасників бойових дій. У чому вбачаєте тут своє завдання? Які проблеми тепер хвилюють колишніх воїнів-афганців?
– Коли афганська війна закінчилася, ми, усі ті, хто її пройшов, думали, що відтепер уже ні нам, ні нашим дітям не доведеться більше брати до рук зброю, окрім як для навчання. Та, на жаль, трапилося те, чого ніхто не міг уявити і в страшному сні, адже нині уже п’ятий рік війна йде на нашій землі. І загинуло на Донбасі за цей час людей уже більше, ніж за десять років війни в Афганістані. І наших земляків також – як солдатів, так і офіцерів. Тому ми, колишні воїни-афганці, передусім офіцери, бачимо своє найперше завдання в тому, аби передавати свій досвід молодим захисникам Віт-чизни, допомагати нашій армії, вести військово-патріотичну роботу в навчальних закладах. Саме на це і спрямовуємо зусилля нашої організації, тісно співпрацюючи і з іншими громадськими формуваннями, зокрема й тими, що об’єднують учасників АТО. Звісно, працюємо і над тим, аби допомагати нашим побратимам у розв’язанні тих чи тих проблем, особливо пов’язаних з медичним обслуговуванням, адже учасники афганської війни – це вже немолоді люди, серед яких багато інвалідів, хворих. Одне слово, роботи вистачає, і ми намагаємося нікого не забувати.
Віталій Скобельський, 14.02.2019, 16:0796
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3 4 5 6 7
8 9 10 11 12 13 14
15 16 17 18 19 20 21
22 23 24 25 26 27 28
29 30
<березень