20 серпня 2019 • № 33 (1569)
Rss  

Антон Грицай — у серцях полтавських футбольних фанатів

За останні роки українські футбольні вболівальники, які раніше протистояли одне одному, суттєво змінилися. Вони пройшли шлях єднання заради захисту України в боротьбі за права та гідність. Багато з них стояло на Майдані, а потім пішло добровольцями боронити свою країну. Хтось там, на Сході, заради миру й нашого спокою поклав своє життя. Серед цих героїв і полтавець, ультрас футбольного клубу «Ворскла» Антон («Сіф») Грицай, боєць батальйону «Азов».

Антон Грицай народився і виріс у Полтаві, закінчив загальноосвітню школу №16 на Огнівці, а згодом – історичний факультет Полтавського національного педагогічного університету ім.В.Г.Короленка.

Бійці батальйону «Азов» Артем Павлов («Рудий») та Антон Грицай («Сіф») на блокпосту. Грудень 2014 року.
Про його дитинство та юність згадує мама Тетяна Іванівна:
«Антон хоч і був молодшою дитиною в сім’ї, але не балуваний, не вимагав чогось неможливого. Знаю, є діти тупотять ніжками, щоб їм щось купили. Антон завжди лише просив, коли щось подобається: «Мамо, купиш, якщо гроші є?». А в 1990-х, бувало, дадуть таку зарплату, що ледь на проїзд вистачає. Те, що він – майбутній чоловік, захисник, було закладене в ньому з дитинства. Навіть по східцях до нашої квартири на п’ятому поверсі мав іти першим.

Якось на малого Антона впали двері, каже, болить плече, але до ранку витримаю, якщо прочитаєш три книжки, а краще п’ять. Зробили рентген у лікарні, який показав перелом ключиці, а дитина не показувала, що так боляче. У три роки Антон мені повідав історію, як народився: «Літав я, літав, прилетів у Полтаву… Дивлюся, іде жінка така нещасна... Мені її стало шкода, узяв і вселився». У школі навчався добре, за оцінки його ніколи не сварила, мав потяг до історії, багато читав книг, ми купували йому навіть енциклопедії. У десятирічному віці син показав на папері свою досконалу розробку літака у трьох проекціях, а внизу підпис «ГрАн». Назву пояснив як початкові літери прізвища й імені – Грицай Антон.

У моєї мами восьмеро внуків, але Антон, казала, дуже розумний. Він їй завжди допомагав: поки роботу не зробить, на футбол не піде. А це було його головне захоплення, та й узагалі він любив спорт. Ходив і в тренажерний зал, і на єдиноборства, такий фізично розвинутий хлопець і самодостатній. Вибір щодо вступу до вишу зробив сам, свідомо, за покликом серця. У студентські роки любив мандрувати, казав: «Мамо, мені Полтави замало». А коли вступив до фанатського руху, ще більше став подорожувати з товаришами. Чи дощ, чи сніг, це його не зупиняло, іде на стадіон підтримувати «Ворсклу». Приходить – голосу нема.

Уже з першого курсу навчання у виші його цікавила не тільки історія, він не був осторонь подій Помаранчевої революції. Ми вдома всі стали розбиратися в політиці, дискутуємо, бувало, як збираються родичі. Антон сидить мовчки до останнього, а коли приходить його черга висловити думку, тихенько вдумливо й дохідливо починає розказувати, усі слухають і не перебивають. Він мав свою обґрунтовану позицію, але на трибуну не рвався. Зате несправедливості дуже не любив. Про свою участь у Революції гідності, а потім у війні на Сході не розповідав, але серцем відчувала: він там був. Після того як загинув його товариш Антон Цедік, прийшов після похорону сам не свій. Потім якось натякнув: «А може, і я піду воювати… Та добре, пожартував». Мені мало вірилось, що його візьмуть на фронт, бо мав проблеми із зором. У сина був зір майже мінус чотири, але він вставив дорогі лінзи. Поїхав у Київ, пояснив мені, що там знайшов кращу роботу, а сам записався в «Азов»».

Уболівальники ФК «Ворскла»: «Антон Грицай назавжди з нами!».
Про Антона Грицая згадує його товариш, нині депутат Полтавської міської ради Вадим Ямщиков:
«На другому курсі навчання в університеті на історичному факультеті я перевівся в одну групу з Антоном. Це був 2005 рік. Нас об’єднали спільні погляди, ми були соціально активні, ходили на різні марші, увічнення пам’яті тих чи тих осіб, інші патріотичні заходи. Нас цікавили постаті, які зробили вагомий внесок в історію України своїми вчинками, прикладом, часто це обговорювали. Антона цікавили книги про період Другої світової війни та визвольного руху УПА. З третього курсу ми захопилися фанатським рухом, нас п’ятеро активістів створили групу C.O.G.E (Crew of Golden Eagle) для патріотично налаштованих уболівальників. Усіляко підтримували команду, готуючи перфоманси, малювали великі банери, їздили всією Україною й бачили її різнобарвність. Окрім того, брали участь у громадських акціях, як-то підтримка бездомних тварин, пропаганда здорового способу життя, а у 2013 році стали ініціаторами створення графіті-меморіалу Небесній сотні біля аграрної академії. Ми старалися потрапити на всі пікові події, що відбувалися тоді на Майдані. Навесні 2014-го почалося загострення ситуації в Криму, а потім на Сході. Першими на підтримку України в Донецьку вийшли наші друзі – ультрас «Шахтаря». Місцева міліція «злила» сепаратистам базу даних, яку готувала на фанатський рух під Євро-2012. Деякі хлопці в чому вийшли з дому, так і втікали, бо їх під порогом чекали озброєні люди, щоб арештувати. Ці ультрас почали їхати в різні міста, зокрема і в Полтаву. Нашим завданням було їм допомагати: одягти, знайти житло, влаштувати на роботу… Багато хлопців пішло в добробати. Для збору допомоги в АТО ми створили перший ультрас-аукціон фанатів «Ворскли», де виставляли атрибутику, колекційні речі, які дарували футболісти. За активної участі Антона провели у Полтаві найбільший в Україні фанатський марш перед матчем «Шахтар» – «Динамо». Паралельно проходили військову підготовку «Курс молодого бійця». З осені Антон зрозумів, що його завдання вже бути не тут, а на передовій. Обрав добровольчий батальйон «Азов», де на той час уже боронили країну наші знайомі ультрас».

Згадує Артем Павлов з позивним «Рудий», який пліч-о-пліч воював разом зі своїм побратимом Антоном Грицаєм у першій сотні батальйону «Азов»:
«З Антоном ми познайомились у 2008 році, а тісніше почали спілкуватися вже в угрупуванні уболівальників C.O.G.E. на підставі спільних захоплень. Він величезний патріот, фанат футболу, надійний товариш. Разом ми були активними учасниками Революції гідності, разом пішли на захист країни. Ми певний час готувалися до участі в АТО, тренувалися в спеціальних таборах. Попри проблему Антона із зором, головним у нього було бажання захищати країну. Восени 2014 року ми вже чергували на блокпостах навколо Маріуполя, допомагали мирному населенню міста перенести наслідки обстрілу із установок «Град».

Якось у селищі Лебединському спіймали мародерів, які вкрали картоплю у місцевої пенсіонерки. Тому в покарання вони допомогли облаштувати наші позиції, закрили мішками з піском вікна. І якраз уночі туди прилетів осколок у верхній рівень мішків, де саме і спав Антон. 10 лютого під час Широкинської наступальної операції відбулося наше перше бойове хрещення. Ми зайняли селище Павлопіль, там були невеликі бойові зіткнення із противником. Потім нас перевели в резерв, місцевим жителям роздавали гуманітарну допомогу, допомагали з евакуацією. З 14 лютого нас перевели в Широкине, а зранку наступного дня повідомили, що в селище вступила бронетехніка і маємо дати відсіч. Рухаючись колоною центральною вулицею Радянською, потрапили в засідку сепаратистів. По нас били спереду й збоку, почався обстріл з АГС (автоматичний станковий гранатомет), довелося бігти в укриття. Антон був попереду і відважно гатив з автомата, прикриваючи побратимів, доки не почув команду: «Відхід!». Ми перебігали «двійками», під час однієї з перебіжок я не побачив «Сіфа». Уже потім, коли вийшли з червоної зони, побратими розповіли, що бачили, як хтось із наших бійців упав після розриву гранати. Повернулися за тілом бійця: на жаль, це був Антон, осколкове поранення в артерію стало смертельним. Зателефонував нашому товаришу Вадиму, повідомив цю жахливу новину.

Антон був цікавою, сильною особистістю, гарною людиною. Це приклад мужності й героїзму для нас і наших нащадків».

Для друзів це шок, а для батьків пережити своїх дітей – найгірше, що може бути».

– Того дня, коли загинув Антон, у мене були недобрі передчуття, та й дівчина його Ксенія казала те саме, – пригадує Вадим Ямщиков. – Зателефонував Артем Павлов, повідомив, що Антона з нами немає, загинув під Широкиним. Зв'язок був поганий, тому я навіть передзвонив, сподіваючись, що це мені почулося. З годину шокований простояв на одному місці, але мусив діяти. Зателефонував спільним друзям, сестрі Антона, взяли психолога, викликали «швидку», поїхали до його мами. Тетяна Іванівна якраз на кухні варила борщ. Дізнавшись про цю трагічну звістку, знепритомніла... Займатися вшануванням пам’яті товариша, підтримувати зв'язок з його рідними було і залишається для мене принципово. Піти добровольцем, знаючи, що можеш не повернутися, може лише справжній чоловік, людина, яка палко любить свою країну. І навіть якщо комусь треба було в будь-який час звернутися по допомогу, то всі знали: це до Антона. Таких людей з гострим відчуттям справедливості нам не вистачає.
На гру 16 туру «Ворскла» – «Говерла» господарі поля вийшли в чорних футболках з іменем Антона, а вболівальники вивісили банер, присвячений йому. У серпні 2015 року в Полтаві відкрили меморіальну дошку на його честь. Того ж року друзі загиблого започаткували проведення всеукраїнського фанатського турніру з міні-футболу пам’яті Антона Грицая.

– У мене є відчуття, що він зі мною і допомагає далі жити. Часто до нього подумки звертаюся із запитанням: «Синку, чи правильно я зробила?» – каже мама Тетяна Іванівна. – Удома в старій Біблії вичитали, що «Сіф» – це подарунок Бога, такі люди нечасто на землі з’являються. Він народився у свято, майже в день Юрія, і загинув на Стрітення. Наснилося якось, що прийшов додому Антон, обіймаю, кажу: «Тепер тебе нікуди не відпущу!», а він: «Мамо, тільки ж хлопцям моїм скажи, що я дома».

Антон Грицай (7 травня 1987 – 15 лютого 2015)

Нагороди та вшанування:

Орден «За мужність» III ступеня (26.02.2015, посмертно).
Нагорода «За вірність народу України» І ступеня (посмертно).
Орден «Лицарський хрест добровольця» (посмертно).
Медаль «Захиснику Маріуполя» (посмертно).
Медаль УПЦ КП «За жертовність і любов до України» (посмертно).
Відзнака за участь у Широкинській наступальній операції.
Володимир Сулименко, 18.02.2019, 16:20194
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3 4
5 6 7 8 9 10 11
12 13 14 15 16 17 18
19 20 21 22 23 24 25
26 27 28 29 30 31
<липень