21 травня 2019 • № 20 (1556)
Rss  

Олександр Фролов — один з останніх героїчних захисників опорного пункту «Балу»

Зимова кампанія 2015 року навколо Дебальцевого – одна з найвідоміших операцій війни на Донбасі.

Ще влітку 2014 року, після того, як околиці Дебальцевого і Вуглегірська були взяті під контроль нашими військовослужбовцями на важливому перехресті доріг Нікішине – Чорнухине – Фащівка – Дебальцеве, був організований блокпост під офіційною назвою «128-01» для контролю за транспортом, що проїжджав. Неофіційно його називали «Балу» – на честь загиблого у вересні 2014 року заступника командира роти 11-го батальйону тероборони капітана Ільгара Багірова. В обороні взводно-опорного пункту (ВОП) брав участь боєць 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади полтавець Олександр Фролов. Загинув від мінометного обстрілу за день до того, як наші військовики відступили із вщент розбитих позицій.

Чи сподівався Олександр Фролов, що повернеться у свою військову частину через 20 років.
Важливість «Балу», котрий розташовувався в невигідному, віддаленому від інших ВОП, але потрібному місці, важко переоцінити. Розташування блокпоста за 15 кілометрів від Дебальцевого на трасі на Ростов-на-Дону зробило його однією з найгарячіших точок зіткнень. Танкові атаки, БМП-арсенал, мінометні обстріли та наступи піхоти пережили захисники «Балу». Перші бої навколо блокпоста розгорнулися 30 січня 2015 року: зранку бойовики завдали масованого мінометного удару, а ближче до полудня пост атакував одиночний танк Т-72. Була терміново викликана артилерійська підтримка, ворожі танкісти «почали збиратися» в тил і на повному ходу в'їхали в протитанковий рів. Наші військовики захопили екіпаж у полон. Наступного дня бойовики атакували блокпост уже більшими силами і знову втратили танк та ще й військовий автомобіль. На початку лютого почалася відлига, багно поза асфальтованими дорогами значно обмежувало використання танків. У наступні дні блокпост «прасувала» ворожа артилерія, наступна спроба штурму була зафіксована тільки 6 лютого. 10-го на блокпост увірвався ворожий танк, при цьому піхота, що супроводжувала його, відстала і згодом була відсічена вогнем. Раптовість була на боці супротивника, танк знищив наш БМП-2 і відступив. Пізніше з радіоперехоплення стало відомо, що командир цього танка був поранений, навідник убитий. Привів «на свою сторону» танк тільки механік-водій.

12 лютого, коли в Мінську тривала зустріч лідерів «нормандської четвірки», все почалося з ранкового артобстрілу, потім пішла атака піхоти під прикриттям танка. Під час бою на пост буквально влетіли «Жигулі»-«копійка», у яких була пара пенсіонерів похилого віку. Першою ж чергою ворожі танкісти прошили легковик. Бабуся загинула відразу, дід устиг вискочити з машини, але був добитий чергою з танкового кулемета. У загиблого ще довго дзвонив телефон, проте евакуювати тіло не було ніякої можливості.

Трагічні події на Дебальцевському плацдармі почалися з втрати Вуглегірська, далі українські військовики залишили Нікішине, Рідкодуб. Ключовою втратою стало стратегічно важливе Логвинове, після чого пересуватися трасою Артемівськ – Дебальцеве було вже неможливо. У той час коли бійці намагалися відбити Логвинове у бойовиків, у Мінську тривали багатогодинні виснажливі переговори. Путін, використовуючи історію з Дебальцевим, намагався змінити їх логіку.

Позбувшись артилерійської підтримки, захисники блокпосту «Балу» прийняли рішення виходити з оточення. Бої на ВОП були одними з найзапекліших та жорстоких. Українським воякам за період з 22 січня по 18 лютого вдалося підбити та знищити велику кількість техніки та особового складу бойовиків. Такої апокаліптичної картини не було на жодному з опорних пунктів за весь період боїв. Бійці героїчно вистояли. І вийшли одними з останніх, але не всі...

Рідні командира бойової машини молодшого сержанта Олександра Фролова знали, що він у зоні АТО, але не в межах бойових зіткнень. Коли дружина Віра телефонувала чоловіку й чула постріли, той пояснював, що це хлопці дивляться бойовик на планшеті.

– Проглядаючи новини в інтернеті, чомусь часто натрапляла інформацію про події на блокпосту «Балу», тому, коли зателефонував чоловік, прямо й запитала: «Ти там? – згадує Віра Фролова. – Звідки ти знаєш? – Кажу: шосте відчуття. Посміялися. – Та я й сам не знаю, де ми».

Підбитий ворожий танк на блокпосту «Балу», 2015 рік.
Рідні загиблого героя досі достеменно не знають, за яких обставин вони 16 лютого 2015 року втратили дорогого сина, батька, чоловіка…

Олександр Фролов народився 18 січня 1974 року в Полтаві, жив на вулиці Монастирській. У 1989 році закінчив загальноосвітню школу №6. У юності займався боксом, грав у футбол. По закінченні навчання у професійно-технічному училищі №3 отримав спеціальність електрогазозварника. В армію пішов у 1992 році. Два роки служив у Сваляві в 128-й окремій гірсько-штурмовій Закарпатській бригаді. Після демобілізації повернувся в Полтаву й став працювати за професією, трудився зварником на підприємстві «Газмонтажавтоматика».

– Із Сашком познайомилася в 1997 році 24 вересня, якраз після Дня міста, – згадує Віра Фролова. – Прогулювалися з подругою в Гоголівському сквері, а назустріч він з товаришем. Познайомилися, стали жартувати, Сашко почав розповідати анекдоти, я закохалася в нього з першого погляду. Одружилися ми 26 серпня 1998 року, а 25 вересня народився син Сашко. Тоді була популярна пісня групи «Руки вверх!» «Назови его, как меня». А молодший син Владислав народився у 2010 році. Мій чоловік був справжнім господарем на землі, у нас ділянка десять сотих, любив риболовлю, товариші розповідали, як голими руками рибу ловив. Та все ж у чому він був неперевершеним, так це в кулінарії. Бувало, приходжу стомлена з роботи, а він каже: «Відпочинь, я щось придумаю». І як зготує, пальчики оближеш. Згодом Сашко звільнився з підприємства, вирішив працювати на себе. Створив невелику бригаду, робили євроремонти в Полтаві, а з 2011 року їздив у Київ будувати дачі. За кордон на заробітки не рвався, вважав: де народився, там і згодився.

У зону АТО він відбув 5 вересня 2014 року, отримав повістку з військкомату. Відмовляла, плакала, благала. Каже: «Хто, як не я. Якщо не піду захищати країну, через рік-два доведеться йти синові». Перш ніж поїхати в навчальний центр «Десна», він певний час був у Кіровоградській області. Дислокувалися в якійсь школі, приміщення не опалювалося, дві доби спали на партах. Після проходження підготовки 10 листопада 2014 року вирушив у зону АТО, куди саме, не казав. Розповідав, що до найближчого магазину 16 кілометрів. Чому його тоді й запитала про блокпост. Узагалі він як телефонував, більше про нас розпитував, а про себе тільки гарні новини розповідав. Казав, що добре влаштувався, усім подобається, як він готує їсти. Якось товариші, щоб похвалитися його борщем, пригостили волонтерів. Усі були задоволені, а Сашкові довелося варити ще раз того дня, так і не виспався перед нічною вахтою.

Про день, коли дізналася, що чоловік загинув, згадувати дуже важко, мені здається, тоді пройшла дев’ять кругів пекла. 15 лютого 2015 року о 19.00 останній раз ми зв’язувались телефоном. Наступного дня на дзвінки чоловік не відповідав. Згадала, що з номера товариша він присилав фото побратимів на фоні підбитого ворожого танка. Знайшла, телефоную цьому хлопцеві 17 лютого, а той каже, що Сашка більше немає, і повторив так кілька разів. У мене склалося враження, що чоловік цей напідпитку. Дала завдання молодшому брату чоловіка Євгену з’ясувати. Він зміг дізнатися зі своїх джерел, що підрозділ спішно вивели в Артемівськ, бійці втомлені, самі не свої. Я ж через знайому в харківському госпіталі дізналася, що Сашко начебто був у списках поранених. Проте чомусь його не запам’ятали, а він комунікабельний, енергійний, життєрадісний. Лише 23 лютого о дев’ятій ранку зателефонували з військкомату, повідомили, що Сашко загинув, а потім приїхали на роботу вручати папірець. Ховаю руки за спину, кажу: «Не братиму, це не мій чоловік, він живий, такого не може бути». Я ж і до них раніше телефонувала, попросили дати прикмети чоловіка. Невже цілий тиждень не знали, що він загинув? У Дніпро їздив забирати тіло брат, казав, важко було його впізнати. Були при Сашкові документи, іконка та одна гривня. Похорон майже не пам’ятаю, бо була сама не своя, переводили під руки, ні з ким не спілкувалася. На сорок днів приходили двоє учасників АТО, які навчалися з чоловіком в училищі. Майже ніде до цього про Сашка нічого не розповідала, але розумію, що мій чоловік заслуговує, щоб його пам’ятали. Він не переймався політикою, пішов воювати за рідну землю, за спокій своєї родини. І свого вибору, скільки його не просили, не змінив.

Похований Олександр Фролов на Алеї Героїв Центрального кладовища Полтави з військовими почестями, в останню дорогу проводжали Героя, стоячи на колінах.

1 вересня 2016 року на фасаді Полтавської гімназії №6 відкрили меморіальну дошку випускникові Олександру Фролову.

Відомо, що перед смертю він зміг підбити один БТР бойовиків, проте не вистояв під обстрілом. Його тіло вдалося забрати з поля бою лише через кілька днів.

Олександр Фролов (18 січня 1974 р. – 16 лютого 2015 р.)

Нагороди та вшанування:

Орден «За мужність» III ступеня (15.05.2015, посмертно).
Медаль УПЦ КП «За жертовність і любов до України» (посмертно).
Відзнака «За вірність народу України» І ступеня (посмертно).
Володимир Сулименко, 11.03.2019, 16:28160
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3 4 5
6 7 8 9 10 11 12
13 14 15 16 17 18 19
20 21 22 23 24 25 26
27 28 29 30 31
<квітень