20 серпня 2019 • № 33 (1569)
Rss  

Командир Андрій Ярешко був особистим прикладом для бійців

Командир Андрій Ярешко (ліворуч) зі своїми бійцями. Луганщина, 2015 рік.
У квітні 2014-го на території Полтавського військового інституту зв’язку почалося формування 16-го батальйону територіальної оборони. Командиром одного з підрозділів став тоді 49-річний лейтенант Андрій Ярешко. Він на своєму прикладі зміг показати, що завдяки наполегливості й авторитету зможе повести за собою бійців і зробити взвод зразковим. Андрій Ярешко з позивним «Яр» побував у багатьох гарячих точках сходу України, останньою з яких виявилася авдіївська промзона.

Згадує дружина Андрія Ярешка Люся Вікторівна:
«Чоловік мій корінний полтавець, познайомилася з ним, коли навчалася в училищі. Одружилися через 20 днів після знайомства, а прожили разом 30 років. Можливо, це прозвучить незвично, але він часто змінював місце роботи. А причина в тому, що був чесним і порядним, тож тільки-но бачив несправедливість, крадіжки на підприємстві, не роздумуючи, звільнявся. Такого не переносив. Коли почалася мобілізація у 2014 році, не зміг удома сидіти і на все це дивитися. Каже: там наші діти воюватимуть, а ми ховатимемося? Андрій служив раніше в десантних військах, а в 1986 році проходив перепідготовку. І він, хоча вже й не молодий, сам пішов у військкомат, нагадав про себе й отримав повістку. Андрій був у гарній формі: не пив, не курив, їздив на велосипеді, підіймав гирі, боксував. Ми живемо в приватному секторі, то він усе життя щось будував, облаштовував. Цей досвід, як мені розповідали його товариші по службі, значно допомагав у створенні побутових умов там, на передовій.

У квітні 2014 року підполковник запасу, учасник бойових дій в Афганістані Іван Петренко почав у Полтаві формувати на голому місці батальйон територіальної оборони з резервістів.

– Результатом проведення так званої військової реформи стало повне знищення ВСУ. Частини були не кадровані, не забезпечені, не підготовлені. Втрачено цвіт офіцерських кадрів – людей, які могли б організувати бойову підготовку, вести керування підрозділами й частинами. Кращі зразки техніки приведені в неналежний стан. Ворог в особі північного сусіда спрацював цілеспрямовано, – згадує Іван Петренко. – У квітні 2014 року в моєму підпорядкуванні був яскравий вінегрет. Військовослужбовці різні за віком і званнями, які бажали служити і ні. Роботу вести складно, бо не вистачало елементарного обладнання, побутових умов, і ці фактори створювали напруженість, яка буквально висіла у повітрі. У такій ситуації й звернув увагу на лейтенанта Ярешка, який не жалівся, що чогось немає, а запитував лише, коли потрібно це зробити. Відомо, що армія сильна дисципліною, яку потрібно було насаджувати. Командири взводів не мали досвіду, і не кожен міг змусити себе поважати. В Андрія Григоровича це виходило, у його взводі був нормальний моральний стан, він переживав за кожного солдата, як та квочка за курчатами. Тому я вирішив провести показове заняття «Розпорядок дня» (підйом-відбій) на прикладі його взводу, і Андрій Григорович з цим упорався. Причому першим зібрався й став у стрій. Він швидко здобув авторитет, солдати до нього тяглися, бо знали: ця людина несе за них відповідальність. Після підготовки взвод Андрія Ярешка вирушив на охорону стратегічного об’єкта – миргородського аеродрому. Потім їх у тому ж 2014-му перевели на Харківщину в район Ізюма. Коли я приїздив туди, бачив правильно облаштовані позиції, навколо порядок, видно, що у взводу є командир. У листопаді батальйон перемістили до складу ЗСУ сектору «А» на Луганщину в район Щастя. На той час Андрій Григорович уже отримав звання старшого лейтенанта. Взвод зайшов у звільнене село Райгородку, яке раніше фігурувало в ЗМІ, що тут місцеві зупиняли пересування нашої армії.

Багато людей у селі мало сепаратистські настрої, хтось з їхніх рідних воював на боці невизнаних республік. Тому нашим завданням було не лише тримати лінію оборони, а й довести місцевому населенню, що ми прийшли їх захистити. Андрій Григорович водив солдат у магазин строєм, і всі платили за покупки, бо до цього були різні приклади, у тім числі за участі наших так званих добровольців. Коли в лютому 2015 року противник активізував наступальні дії в районі Дебальцевого, наш сектор «А» протидіяв просуванню ворога. На озброєння ЗСУ надійшли протитанкові керовані ракети «Фагот», потрібно було швидко їх освоїти і висунути на рубежі. Завдяки своїй кмітливості Ярешко зумів швидко освоїти зброю і навчив особовий склад. У квітні 2015-го Андрій Григорович був демобілізований. Пригадую, як тепло прощалися з ним у районі Щастя. Щиро радів, що в нього всі хлопці залишилися живі. У Полтаві він побув три місяці, та не зміг сидіти вдома й знову пішов у військкомат. У травні по «5 каналу» побачив показовий для мене репортаж із Райгородки, де саме Андрій Григорович раніше ніс службу. Якраз наш батальйон мав переміщатися на інші позиції, а місцеві вийшли і не відпускають бійців. І подумав: який же це важкий труд – повернути цим людям віру в Україну!

Бійці 16-го ОМпБ облаштовують ВОП «Маска» в авдіївській промзоні. Лютий 2016 року.
Від червня 2015-го підрозділ 16-го окремого мотопіхотного батальйону вирушив на нове місце дислокації до Авдіївки, перебуваючи у складі 58-ї Окремої мотопіхотної бригади.

Своїми спогадами ділиться Віктор Лебєдєв, майор ЗСУ, заступник командира роти вогневої підтримки 16-го ОМпБ: «З Андрієм познайомився в поселенні Зайцеве Донецької області. Якраз командир першої роти пішов у відпустку, і замість нього прислали старшого лейтенанта Ярешка. Мої солдати прикривали прикордонний пост, який облаштовували до приїзду президента України. Підійшов до мене міцний дядько і каже: «Знаєш, земляче, я із собою з Полтави привіз металеві скоби для кріплення колод». Перше враження було, що Андрій якось мислить не по-воєнному, а потім зрозумів, що він думає передусім про своїх людей. Солдати його першої роти жили в підвалах розбитого свинарника, а командир вирішив, що потрібно збудувати літню кухню, і зробив це. 25 листопада 2015 року дві роти 16-го ОМпБ зайшли в Авдіївку, а 4 лютого 2016-го року почалася військова операція під назвою «Звільнення території промзони». Першими туди входив загін Ярешка, підсилений бійцями моєї роти вогневої підтримки. Після першого не дуже вдалого заходу зазнали втрат, підірвався автомобіль «Урал» з бійцями. Наступного дня заходили без техніки, тихо й обережно, усе необхідне несли на собі. Пізніше підвозили майно, щоб розширяти сферу впливу на пром-зону. Варто пояснити, що авдіївська промзона – це асфальтована територія площею кілометр на кілометр. Там були високі щогли, на які ми встановили відеокамери й спостерігали за залізничним вузлом у районі станції Ясинувата, що туди привозять з Росії. Противник зрозумів, для чого ми зайшли, і з часом щогли знищив. Також неподалік проходить авдіївська автомобільна розв’язка, яка метрів на 40 вища за промзону. Завданням роти вогневої підтримки було знищувати бронетехніку противника, яка звідти вела по нас вогонь. Але й без того наші бійці відчували роботу снайпера та мінометів, які з середини лютого стали працювати значно активніше. Моє відділення освоювало територію великої дачної ділянки, з якої інколи заходили ДРГ противника. Там ми облаштували взводно-опорний пункт (ВОП) «Зозуля» метрів за 200 від ВОП «Маска», де був Андрій. Цей ВОП, до речі, після загибелі Ярешка перейменують на його честь – «Яр».

День, коли загинув Андрій, мені запам’ятався. Будинки, у яких жили мої солдати, були без підвалів, тому Андрій запропонував зробити на городі укриття. Викопали яму, накрили колодами. О десятій ранку ми зустрілися на «Зозулі», Андрій оглянув укриття, каже: «Треба прорити глибше, щоб хлопці не горбилися». У нього була будівельна жилка, тому уважно вислухав поради. День видався прекрасний, сонячний, пташки співають, кажу: «Давай кави. Давай, тільки збігаю до своїх». По обіді почався мінометний обстріл. По рації почув повідомлення про одного «200» й одного «300». Як потім з’ясувалося, пораненим виявився Андрій. Він після обстрілу, як і належить командиру, вийшов оглянути об’єкти, і в цей час розпочався другий шквал вогню. Андрій отримав поранення в голову і помер від втрати крові у «швидкій». Це був шок – незаслужено втратити командира, який скільки вкладав душі в побут і безпеку своїх бійців. З втратою цієї людини пішов і той мікроклімат, який він створив на передовій. Не пам’ятаю, щоб він гучно сміявся чи розказував анекдоти. Тримався в тіні, і не важливо, чи сам їв, чи спав, головне, щоб люди були всім необхідним забезпечені. Я ще протягом дев’яти місяців був на промзоні. Ми йшли вперед і розширялись, але досвід Андрія з облаштування першого ВОПу залишився безцінним».

9 березня 2016-го Андрія Ярешка поховали на Алеї Героїв Центрального міського кладовища Полтави.

Андрій Ярешко («Яр»)
(19 липня 1964 р. – 5 березня 2016 р.)

Нагороди та вшанування:

Нагрудний знак Збройних сил України «За досягнення у військовій службі» ІІ ступеня (4 грудня 2015).
Нагрудний знак Міністерства оборони України «Знак пошани» (4 січня 2016).
Нагрудний знак «За вірність народу України» ІІ ступеня (17 лютого 2016).
Нагрудний знак «За вірність народу України» І ступеня (1 квітня 2016, посмертно).
Орден Богдана Хмельницького III ступеня (8 квітня 2016 року, посмертно).
Медаль «Авдіївка. Промзона. Стояли на смерть» (14 жовтня 2016, посмертно).
Медаль «За оборону Авдіївки» (4 грудня 2017, посмертно).
Медаль «За жертовність і любов до України» (23 листопада 2016, посмертно).
Володимир Сулименко, 20.03.2019, 17:09181
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3 4
5 6 7 8 9 10 11
12 13 14 15 16 17 18
19 20 21 22 23 24 25
26 27 28 29 30 31
<липень