21 липня 2019 • № 29 (1565)
Rss  

Владислав Козченко з числа кращих вихованців клубу юних десантників «Гвардія»

20-річному Владиславу Козченку, стрільцю-снайперу 1-го десантно-штурмового взводу 2-ї десантно-штурмової роти 95-ї окремої десантно-штурмової бригади, залишався місяць до демобілізації. 10 квітня йому мав виповнитися 21 рік, але життя обірвалося надто рано. 6 березня 2018 року в районі промислової зони Авдіївки Владислав отримав смертельне осколкове поранення в шию...

У відеоролику випускників Полтавської гімназії №31 про те, яким вони бачать своє майбутнє, Владислав Козченко сказав: «Я хочу здобути вищу освіту, відкрити якусь власну справу, але спочатку обов’язково відслужу в Збройних силах України. Піду в армію не для того, щоб стати генералом, а щоб знати: відслужив і не заборгував перед Батьківщиною».

Владислав Козченко (праворуч) з товаришами завжди ділився останнім.
Про свого сина згадує мати Ольга Козченко: «У дитинстві Владик був кмітливим і вигадливим, придумував казки. Був слухняним хлопцем, хоча ніколи не робив того, чого не хоче. Коли він відпочивав зі своїм братом на канікулах у бабусі, вона розповідала багато цікавих історій. Якось у п’ятирічному віці він дізнався, що земля кругла, і розхвилювався, щоб вона нікуди, чого доброго, не закотилася. Тому зібрав сусідських дітлахів, полягали дружно на траву, взялися за руки і «тримали землю». Коли став старшим, почав цікавитися географією та історією. Шукав для себе цікаві матеріали за межами програми. З Владиком можна було довго дискутувати з питань історії СРСР. Також він любив спорт, пробував себе в усьому. Навіть мав успіхи у тайському боксі та греко-римській боротьбі, займав перші місця. У 2013 році пішов займатися у клуб юних десантників «Гвардія». Його керівник В’ячеслав Курган розповідав, що мій син був не просто одним із кращих, а кращим – і з фізичної, і з бойової підготовки. Колись на змаганнях, які проходили в грудні, він підтягнувся на турніку 30 разів. Владик був добре підготовлений. Пройшов курс виживання SEAL, умів добре стріляти, стрибав з парашутом. Коли він закінчив школу, то ще рік до отримання повноліття навчався в Полтавському аграрному коледжі управління і права на юриста і готувався до служби в армії. Перед проходженням медичної комісії перехворів ангіною, тому лікарі не дали йому дозволу, призначили обстеження серця. Він з цього приводу переживав, але згодом успішно пройшов повторне обстеження й у 2016 році підписав контракт. Ідучи в армію, син знав, що потрапить в АТО, і налаштовувався на це».
Про свого кращого друга згадує Олександр Швець, який познайомився з ним у «Гвардії»: «Я прийшов у клуб дещо пізніше за Владислава. Після одного з тренувань він каже: «Хто хоче піти завтра на риболовлю?». Я погодився, хоч це була зима, чому б десь не прогулятися. Пішли з ним раз, другий, і з цього якось наша дружба почалася. Владислав розповідав, що багато часу проводив з дідусем, заповзятим рибалкою, то воно й передалося. Відтоді ми кожні вихідні намагалися придумувати якийсь активний відпочинок. Влад був невисокого зросту, 165 см, тож із цього приводу в нього були певні комплекси, наприклад, не зустрічатися з дівчиною, вищою за нього. Проте намагався рости, для цього відвідував тренажерний зал, бувало, приходив туди, навіть коли хворів. Його жартома називали «завідувач качалкою», бо завжди щось вигадував, розробляв програми під кожного. У клубі в нього була профільна підготовка снайпера. Це не лише влучна стрільба, а ще маскування, акуратність, багато інших навичок. На великому літньому таборі Влада за успіхи призначили заступником командира. Ідучи в армію, він ставив за мету потрапити саме в 95-ту бригаду, але, якщо буде можливість, спробувати себе морським піхотинцем. У військкоматі побачили його атестат випускника десантного клубу, сказали, що він уже готовий солдат. Зрештою потрапив у Житомир до елітного 13-го батальйону, який брав участь у миротворчих місіях, був боєздатний ще до початку АТО. Після проходження «учебки» у 2017 році потрапив у Слов’янськ. Виїздив на завдання у складі груп охорони військового командування. Так з генералами і проїздили всю лінію розмежування».

Позивного Владиславу Козченку не присвоювали ні в клубі, ні потім в армії, хоча… Коли у нього на службі з’явився побратим Сергій Сокол, хлопців жартома стали називати їх Великим і Малим. Сергій був високий і кремезний, як ведмідь, на його тлі невисокий Влад здавався ще меншим.

Згадує товариш по службі Сергій Сокол: «Коли Влад прийшов у взвод, то відразу випросив кулемет: хоч важкий, мовляв, але більше ворогів може знищити, казав. Він знав військову справу настільки добре, що його можна поставити нарівні з офіцерами. Влад завжди був готовий прийти на допомогу, підтримати, поділитися тим, що має. Ми якось перебували довго на позиції, зголодніли, а з продуктів залишилася лише банка сардин. Влад відкрив, випив тільки юшку, а мені віддав решту і каже: «Ти ж Ведмідь, тобі більше треба, а мені й цього вистачить». На навчаннях під Полтавою на марші в одному танку закінчилося пальне, і наш бронеавтомобіль «Спартан» залишили на охороні. Поки чекали заправника, розвели вночі багаття і вирішили за цілий день поїсти. Танкісти залишилися в танку (як з’ясувалося, у них закінчилися сухпайки і вони соромились до нас іти). Влад тоді їх майже силою приволік до багаття. Доки танкісти їли, він тихенько спитав у старшого, чи можна заглянути всередину і посидіти в танку. Уже після дозаправки, коли ми наздоганяли колону, Влад радів, що зі своїм зростом служить у ВДВ, а не в танкових військах».

Товариш по службі Дмитро Верхогляд згадував, як у вересні 2017 року вони проходили в Ніжині навчання зі стрибків з парашутом: «Через маленький зріст Влада завжди ставили в кінець групи, у легкий борт, ніхто не вірив, що він важив більш ніж 80 кг. Стрибав він останній з літака, а в повітрі перегнав трьох, зокрема й мене. Помахав рукою, а потім крикнув, що внизу дерева, будь обережний. У той день був сильний вітер. Після приземлення нас усіх почало тягати за куполами. Влад зумів «загасити» свій купол і з розгону стрибнув на мій, але його відкинуло, як на батуті, на землю. Він підвівся, схопив мене за ноги, і в такому тандемі ми зупинилися метрів через п’ять. Ох, і землі тоді наїлися!..».

– Пригадую, коли прийшов служити в батальйон, через два дні заступив з Владом у наряд, – розповів товариш по службі Олег Бондарчук. – З ним особливо не засумуєш, весь час розповідав мені щось за себе, як навчався в школі десантників, як любив ходити в походи, як стрибнув з парашутом і в нього щось сталося зі спиною. Не в змозі поворухнутися, довго лежав на полігоні й чекав, поки знайдуть. Пам'ятаю, у Слов’янську Влад ходив у кепці, що нам видали на складі, з м'яким козирком і кокардою. Там його солдати жартома називали «маленький бандерівець». Коли супроводжували одного з генералів, Владик був у моєму «Спартані». Сів на місце старшого машини, руку поклав на двері й таким серйозним поглядом дивився вперед. Машина велика, а він маленький: згадую з посмішкою цю картину.

– Влада вперше побачив незабаром після його приходу в батальйон, наші роти на одному поверсі. Проходячи повз стіл днювального, побачив молодого хлопця з веселим обличчям, – згадує бойовий товариш Олександр Петров. – Гарне поповнення, щастить сусідам, подумалося тоді. Переконатися в цьому я зміг уже в зоні проведення АТО, коли ми з Владом перетнулися на курсах снайперів. Його важко було не помітити – завжди на позитиві, спорядження і зброя в порядку, з легкістю підтримує розмову на різні теми з бойової підготовки, так і в хвилини відпочинку між заняттями його думки про майбутнє країни і нації радували, він завжди був заряджений оптимізмом. Коли в той день почув про втрату, стало дуже прикро, що ця доля випала саме йому. У ньому я бачив майбутнє наших Збройних сил. Стара істина стверджує, що війна забирає найкращих. Упевнений, що побратими Влада зробили все, щоб поквитатися з убивцями за його загибель. Ми будемо пам'ятати його, поки живі. А живі ми завдяки Владу і таким, як він.

Точні обставини загибелі Владислава Козченка в районі промислової зони Авдіївки достеменно невідомі. Розслідування показало, що на нашу позицію проникла ворожа диверсійно-розвіду-вальна група. Провели в останню путь Влади-
слава 10 березня 2018 року, поховали на Алеї Героїв на Полтавському міському кладовищі.

Владислав Козченко (10 квітня 1997 р. – 6 березня 2018 р.)

Нагороди та вшанування:

Відзнака Президента України «За участь в Антитерористичній операції» (17 лютого 2016 року).
Медаль «За службу Україні» (1 травня 2018 року, посмертно).
Нагрудний знак «Гідність та честь» (1 травня 2018 року, посмертно).
Орден «За мужність» III ступеня (23 серпня 2018 року, посмертно).
Володимир Сулименко, 25.03.2019, 15:47197
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3 4 5 6 7
8 9 10 11 12 13 14
15 16 17 18 19 20 21
22 23 24 25 26 27 28
29 30 31
<червень