19 липня 2019 • № 29 (1565)
Rss  

«Після напруженої роботи відпочиваю, малюючи пейзажі…» Заслуженому художнику України Миколі Підгорному — 75 років

Микола Підгорний належить до когорти художників, які ніколи не зраджували свого ремесла, завжди мали чіткий напрямок творчості, у центрі якого повсякчас домінувала людина. А його полотна, навіть написані у різні періоди, вирізняються довершеністю стилю і форми. Тому твори Майстра, попри їх жанрове розмаїття, важко сплутати з роботами інших колег. Як написав колись про нього один відомий художник, Підгорний завжди оригінальний у своєму професіоналізмі. Саме про це ми й говорили з Миколою Васильовичем напередодні ювілейної дати у його художній майстерні – серед картин, які вже бачили і ще не бачили полтавці.

– Про плани зазвичай запитують наприкінці інтерв’ю, але з огляду на робочу обстановку, яка панує у вашій майстерні, хочеться запитати відразу: над чим ви працюєте нині?
– Продовжую працювати над серією портретів самих художників, яку планую представити на своїй ювілейній виставці у вересні.

– І кого ми там побачимо?
– З великих – це Шагал, Пікассо, Далі, Кандінський, Піссарро… Компанію їм складають наші полтавські художники – Сергій Рой, Віктор Бабенко, Сергій Гнойовий, Григорій Волков, Микола Болюх, Сергій Григор’єв, Володимир Бернацький, Анатолій Чорнощоков, Юрій Чвала, Павло Волик, Андрій Сербутовський, Дмитро Свешніков, Володимир Безуглов, Олексій Соболевський, Петро Гуменюк, Олег Перепелиця, Анатолій Лавренко…

– За яким принципом ви обирали своїх героїв?
– Чесно кажучи, якоїсь єдиної установки не мав. Малюючи портрети саме цих художників, я виділяв не лише тих, хто посідає якесь особливе місце в творчості, але й здебільшого підбирав тих, хто мені більше підходить, скажемо так, чисто візуально. Бо, як кажуть фотографи, є люди фотогенічні й не зовсім… А мені було цікаво передати і зовнішність, розкриваючи через неї і характер людини. До речі, я спеціально тут не уніфікував і розмір портретів, навіть «загнав» їх у різну форму, аби підкреслити і цим, настільки це різні люди і наскільки вони по-своєму цікаві.

До речі, нещодавно оновив і свій автопортрет. Він написаний ще 1968 року і от валявся, валявся… Навіть не можна сказати, що я його реставрував – фактично переписав, але залишив усе, як було. І я там такий, яким був півсотні років тому. А готувався цей портрет колись для однієї з виставок, але тоді художня рада забракувала цю роботу за чисто формальними ознаками. Не сподобався саме мій вигляд, адже я, як на ті часи, був там доволі екстравагантним молодиком: довге волосся, вуса і борода, темні окуляри, модна сорочка… Таким я був у житті! Єдине, що не намалював тоді ланцюжка з хрестом, але то була б ще більша єресь для тих часів. Тож вистачило й довгого волосся та темних окулярів, аби зарубати цей автопортрет!

– У вас багато портретів не просто відомих людей, але й історичних постатей. Наприклад, Іван Мазепа, Тарас Шевченко… Яка складність у роботі над такими творами?
– Дехто думає, що для художника тут усе просто, адже відомі люди дуже упізнавані, і тому їх, мовляв, легше й малювати. Для мене ж це, навпаки, складніше… Я вже не раз говорив, що перш ніж узятися за таку роботу, я дуже довго готуюся до цього: перечитую історичну літературу, мемуаристику, спогади… Власні твори, якщо говорити про того ж Тараса Григоровича. Адже тут важливо зрозуміти внутрішній світ людини, уловити її характер… Це надзвичайно важко! І не всім це вдається. Бо можна досягти ідеальної портретної схожості, але робота може не зачепити за живе.

– А що значить для художника «зачепити за живе»?
– Уявіть виставковий зал, де десятки картин… Іде людина, роздивляється… І раптом зупинилася! Подивилася на картину і задумалася! Інколи ти навіть і сам не можеш зрозуміти, у чому тут річ. Певне, існує якась магія творчості, яка заворожує… Такий стан був і в мене, коли я довго стояв у Луврі перед знаменитою картиною «Мона Ліза» Да Вінчі. Або от є така картина Ісаака Левітана «Вечірній дзвін» – здавалося б, типовий пейзаж, на якому монастир на іншому березі річки в променях сонця, яке заходить. Ти дивишся і ніби чуєш той вечірній дзвін… Оце і є вершина творчості.

– Наскільки тривалий для вас як для художника шлях від ідеї до її втілення? Принаймні на початковому етапі практичної роботи. Скажімо, визначення формату…
– Деякі сучасні художники виходять передусім з того, який вигляд матиме їхня робота вже в інтер’єрі. І все, що вони потім пишуть, у цей формат компонують. Я тут дотримуюсь підходу, яким керувалися художники протягом сотень років. Є ідея, і ця ідея диктує формат. Тому я ніколи не думаю, який вигляд буде в форматі експозиції. Тож коли беруся за роботу, то завжди починаю з ескізів, яких може бути й не один десяток… Потім переходжу на так званий картон, компонуючи це вугіллям, але у великому форматі, і вже там вирішується фактично все. Лише після цього вирішую, що час замовляти підрамник, натягувати полотно… У той час як один мій товариш-художник, наприклад, каже, що інколи навіть уже стоячи перед натягнутим полотном ще не знає, що у нього зрештою вийде з-під пензля. Так, до речі, здебільшого працюють і абстракціоністи.

– Мені здається, що тепер саме в цій царині працює більше художників…
– Імовірно, що так. Я нічого проти абстракціонізму не маю, і в самого теж є подібні роботи, але справа ось у чому… Чому абстракціонізм стає популярнішим? Тому що принаймні сам процес виконання там не такий складний. Уявіть художників ХVІ–ХVІІ століття, картини яких стали класикою і які «денно і нощно» сиділи над цими полотнами, вимальовуючи якісь найдрібніші деталі… І це зрештою стало класикою! Але ж то сам по собі був надзвичайно повільний процес. А абстрактний твір по своїй природі неможливо творити довго. Звісно, усі, хто працює у цій царині, будуть переконувати, як це складно, але насправді це куди простіше, ніж, приміром, намалювати… руку як елемент портретної композиції. Це, звісно, у якійсь мірі жарт, але повірте: написати якусь багатофігурну композицію у сучасній подачі, не копіюючи старих майстрів, знайшовши щось своє, – дуже складне професійне завдання. Це набагато, набагато складніше, ніж створити якусь абстрактну річ. Тут має бути певний рівень професіоналізму. Бо художник, як і музикант, має знати грамоту, оскільки жодна людина, навіть з винятковим музичним слухом, не маючи певної освіти, ніколи не зіграє на піаніно, якщо вона вперше його бачить… Тому глибоко помиляється той, хто гадає, що можна взяти фарби, пензля і «з натхненням у душі» написати щось геніальне.

– Ви якось сказали, що як художник відпочиваєте, малюючи пейзажі…
– Справді, написавши якусь складну річ, видихаєшся… І тоді я берусь за пейзаж. Пишу і відпочиваю…

– А портрет?
– Портрет – це найскладніша річ. Адже в художника тут двояке завдання: треба передати і зовнішність, і внутрішній стан людини так, як це бачить сам художник. При цьому техніка портрета фактично не змінилася за сотні років. А той же пейзаж змінився! І тепер уже ніхто не здивується, якщо на картині зелене небо або синя трава, червона ріка… І ніхто не спитає у художника: а це в тебе дуб чи не дуб? А от портретист собі подібні вольності дозволити не може.

Уявіть: ви малюєте пейзаж, і в реальному житті вам заважає якась гілка, яка перекриває краєвид і «випадає» з картини… Ну і бог з нею! Ти просто не малюєш її… Можна навіть просто зламати її, аби не муляла перед очима! А портретист же не може намалювати людину з одним оком чи з одним вухом… Чи без руки! До речі, рука – це, як ми вже згадували, дуже складний елемент, адже він передає не лише певну динаміку, а часом і настрій людини.

– До того ж портрет – це ще й велика відповідальність. Певне, особливо, коли малюєш конкретну людину, сучасника…
– Ви знаєте, коли я малюю навіть портрет, то ніколи не думаю про те, що хтось це має побачити, оцінити. Я малюю передусім для себе, аби довести самому собі, що ти можеш це зробити. Зробити так, щоб робота сподобалася самому.

– Але ж буває, що робота, той же портрет, може не сподобатися самому героєві?
– Буває… Так і власні фотознімки багатьом не подобаються! У таких випадках я завжди кажу: це погляд самого художника, він так побачив. До речі, і з історичними постатями не все так просто. Я довго не міг написати портрет того ж Тараса Шевченка… Його писали і Рєпін, і Крамський, але мені був важливий саме власний погляд на цю геніальну людину. І зобразити її так, аби не було соромно ні перед Рєпіним, ні перед Крамським…

– …Ні перед самим Шевченком!
– І перед Тарасом Григоровичем теж!

– А чи можна говорити, що часом популярність того чи того твору залежить не лише від його власної художньої цінності, але й від історії створення, від долі самого художника, зрештою від різних пов’язаних з цим легенд…
– Безперечно! І тут можна наводити чимало прикладів, зокрема й того ж Малевича. Чи, приміром, Ван Гога. Важко сказати, чи став би він настільки популярним, якби не самогубство, хоча досі з цього приводу ходять різні версії, зокрема й про вбивство… Але, звісно, це свою роль зіграло. На жаль, нині деякі художники та й узагалі люди творчі намагаються створити штучно подібні ситуації, воліють привабити увагу до своєї творчості за допомогою різних скандалів, а не власного таланту. І це спрацьовує, але я категорично проти такого підходу. Головним мірилом має бути творчість, талант…

– Чи впливають на популярність митця політика чи ідеологія?
– Звісно! Радянська епоха – тому свідчення. Коли чимало художників (і дуже гарних, до речі!) ставали відомими саме завдяки тематиці своїх творів. Це ціла плеяда митців радянської доби. При цьому, на жаль, їхні кращі полотна залишалися в тіні. А хто б у нас знав, приміром, того ж Делакруа, якби не його «Свобода на барикадах», яка друкувалася в усіх підручниках як ілюстрація до Великої французької революції?!

– Ви все життя провели в рідному місті… А чи не виникала ідея написати щось на цю тему, з дитячих спогадів?
– Я справді пам’ятаю себе з дуже раннього дитинства, буквально років з трьох… А це ж була повоєнна Полтава! Пригадую, як місто сколихнув тоді якийсь страшний вибух у районі аеродрому. А пам’ятаю тому, що у нашій квартирі обвалилася стеля! Вибух був настільки потужний, що вибухова хвиля дійшла навіть до центру: мій старший брат перебував якраз біля кінотеатру ім.І.П.Котляревського, так його… збило з ніг!

А ще пам’ятаю німецьких полонених, які працювали біля того ж кінотеатру. Вихователька дитсадка вела нас тоді центром міста і сказала, що то німці. Ми з подивом роздивлялися цих людей, але тепер у пам’яті вони пропливають такими собі сірими силуетами… А от деталей не пригадую.

Зате є в мене картина, що я присвятив нашим ветеранам, які перемогли у тій страшній війні. І ця тема мені близька, бо воював і мій батько, який брав участь у Сталінградській битві, визволяв Україну. Проте творчих задумів ще багато, тож жодну тему у своїй творчості я не виключаю.

– Дякуємо за цікаву розмову. Ще раз від імені «Полтавського вісника» з ювілеєм вас, успіхів, творчої наснаги і здійснення всіх планів!
– Дякую.
Віталій Скобельський, 28.03.2019, 14:39154
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3 4 5 6 7
8 9 10 11 12 13 14
15 16 17 18 19 20 21
22 23 24 25 26 27 28
29 30 31
<червень