19 липня 2019 • № 29 (1565)
Rss  

Василь Кириченко: «Я вмію й люблю працювати»

Василь Кириченко – людина неординарна, цікава, багатогранна. Заслужений працівник сільського господарства України, генеральний директор СТОВ «Світоч», депутат Карлівської районної ради, володар ордену «За заслуги»
III ступеня. А ще гарний сім’янин і батько. Про нього багато писали в засобах масової інформації, та він, за власним зізнанням, «не любить усього цього», не шукає собі піару. Просто робить свою справу, робить її професійно та відповідально.

Василь Кириченко й Шерлок Холмс

У сільському господарстві Василь Петрович трудиться вже понад 20 років. Але в аграрну галузь прийшов далеко не одразу.

– Я дуже хотів бути міліціонером, – розповідає чоловік. – Мабуть, таке бажання виникло під впливом дідусевих розповідей. Коли був іще малим, він читав книжки про Шерлока Холмса й увечері переказував їх мені. Потім я сам усе це перечитав. Тоді, напевно, і з’явилася думка піти працювати в міліцію. У правоохоронні органи в ті часи брали тільки тих, хто відслужив у армії. Я мав можливість не робити цього, бо був студентом, мав «бронь», однак відмовився від неї. І не лише через мрію бути міліціонером – на той час дівчата не дуже хотіли зустрічатися з хлопцями, які не пройшли армію. Це тепер вишукують шляхи, як уникнути призову, а тоді служити було почесно. От тільки, коли я прийшов влаштовуватися в карний розшук (хотів ловити злочинців), мені сказали: «Тут місця лише для наших дітей»… Мене відправили на станцію Полтава-Південна. Там я відчергував чотири рази й зрозумів: не тому я йшов у міліцію.

Надалі Василь Кириченко пішов працювати в автомобільне управління. Але його мрія все одно втілилася, не в ньому – у дітях. Обидва сини Василя Петровича служать у правоохоронних органах, мають уже звання підполковників.
За минулі роки Василь Кириченко полюбив свою роботу в СТОВ «Світоч» – не її політичну чи соціальну складові, а землю, вирощування врожаїв, досягнення результатів. Він переконаний: «Треба працювати на своїй землі, тут робити рай».
Василь Кириченко й колгоспи-боржники

Вищу освіту Василь Петрович отримував у Полтавському сільгоспінституті (нині це Полтавська державна аграрна академія), але ніколи не думав, що працювати доведеться в сільському господарстві.

– До того як очолити аграрне підприємство, я понад 20 років трудився в автоуправлінні, – говорить чоловік. – Дуже люблю машини, просто живу ними, вивчив, і як їх ремонтувати, і багато іншого. Та одного разу приїхав до мене мій добрий товариш Микола, розповів, що в їхньому селі колгосп розвалюється, став уже мільйонером по боргах, заробітну плату люди три роки не бачили, попросив щось придумати, порадити, бо вже кілька разів збиралися переобрати голову й ніяк. Сказати, що мені одразу спало на думку запропонувати себе на цю посаду, так ні. Я сказав: «Поїдьмо до Івана Каленіченка». Його неодноразово обирали головою колгоспу. Він гарний керівник. Але має важкий характер. Поїхали. Розповіли все. Однак він відмовився. А ми ж уже розраховували, що привеземо на збори кандидата. І от дивлюся я на Миколу, Микола – на мене. Каже: «Слухай, а чого б тобі не спробувати? Ми тебе підтримаємо!». Мені воно не треба було, та слово за слово – умовив. І от приїжджаємо ми з Миколою на збори. Бачимо: охочих очолити колгосп, незважаючи на борг, немало, народ уже «оброблений». Сидять люди, повен зал, майже всі мене бачать уперше. І тут я чую: «Рекетир!», «Бандит!», «Звідки такого привезли?!». Дуже «приємно» було. Зібрався я їхати, кажу Миколі: «Навіщо мені все це?! Вони мене не знають. Я служив у вищому військово-політичному училищі, маю гарні характеристики. А вони мене тут за рекетира мають. Я ж до них не по наживу прийшов. Мені це нецікаво». Але мені надали слово. Я й розповів, що неприємно бачити, коли люди не хочуть працювати, усе розікрали, накопичили борги, сказав, що в разі обрання головою боротимуся зі злодіями, добиватимуся гарних врожаїв, пропонуватиму чесно заробляти гарну зарплату, встановлюватиму дисципліну. Зібрання проголосувало за мене одностайно.

Нині йде 21-й рік, як Василь Кириченко очолює це сільськогосподарське підприємство. Як і обіцяв, він навів тут лад. Власне, іншого очікувати від людини, яка здібності гарного керівника проявляла вже в 20, після першого року служби домігшись того, щоб у їхньому училищі зникла «дідівщина», і не варто було б. Василь Петрович не боїться братися за складні завдання. Навіть один у полі воїн, згадуючи однойменну книгу Юрія Дольд-Михайлика, навіть один може щось зробити, просто не треба опускати рук, говорить чоловік. А Василь Кириченко не один. Його підтримують і рядові працівники, й адміністрація підприємства, і владні структури. Хоча гладко складається, зрозуміло, не все й не завжди.

Подружжя Кириченків завжди відпочиває разом.
– Посада директора – це не така робота, коли ходиш і гладиш усіх по голівці й роздаєш цукерки або якимись добрими справами займаєшся, – зауважує чоловік. – Мені доводиться інколи й казати «ні». Це дуже важко. У нас такі люди, що можна тисячу разів зробити добро, але варто один раз відмовити – і ти майже ворог. Але за ці роки я зробив собі певну репутацію. Про мене говорять: якщо він сказав «так», то це буде виконано, однак якщо сказав «ні», то це остаточно.

Про напрацьований Василем Петровичем авторитет свідчить і те, що вже 19 років він депутат Карлівської райради, і згадані вище нагороди, і те, що за минулі 20 років йому неодноразово пропонували очолити районну державну адміністрацію. Хоча працювати на державній службі Василь Кириченко ніколи не погоджувався.

– У мене є підприємство, я маю свій заробіток, ні в кого нічого не відібрав, не отримував хабарів, на моїх руках немає крові, – пояснює свою позицію чоловік. – Свої гроші я заробляю власним розумом і руками. Подивіться на мої руки – вони в мозолях. Не те, що в деяких колег. Тому що я вмію й люблю працювати.

Трудитися, прийнявши на себе обов’язки голови сільськогосподарського підприємства, Василеві Петровичу довелося багато. Борг за колгоспом був півторамільйонний. Більше того, за рік до нього приєдналося й сусіднє господарство із 1,8 млн грн заборгованості. Та до сьогодні тут відбулися значні зміни: за підприємством не тільки не лишилося тих боргів, воно взагалі вже не перший рік перебуває на верхівці списків найбільших заробітних плат для працівників і орендних виплат для пайовиків у районі.

Щоб тримати господарство в лідерах, Василь Кириченко вивчає новітні методи виробництва, впроваджує прогресивні технології. Вважає: якщо не йти вперед, у ногу з часом, то не станеш успішним ні в чому. Крім того, чоловік працює не лише над розвитком господарства, а й над собою. Переконаний: людина повинна, скільки живе, стільки й навчатися. Василь Петрович багато читає й фахової літератури, і художньої. Із ним приємно розмовляти й на серйозні теми на кшталт політичної, соціально-економічної ситуації на Полтавщині, в Україні, світі, і про історію та культуру рідної землі, і про багато іншого.

– Я такий, як є, й іншим уже не можу бути, – каже ювіляр.

Минулої неділі, 24 березня, Василь Кириченко зустрів свій 65-й день народження.

Цікаві факти:

1. Іноді Василь Кириченко рятує породистих коней:

– Якось прибігає до мене ветеринарний лікар колишнього Чутівського конезаводу зі сльозами на очах: «Василю Петровичу, один ви можете допомогти! Врятуйте! Хочуть чотирьох рисаків здати на ковбасу, щоб виплатити людям заробітну плату! Подивіться, які коні!». Я навіть дивитися не став. Заплатив за них і сказав, щоб привезли до мене. Тепер живуть тут, на гарному кормі. Але ми на них не їздимо. До мене приїжджають люди подивитися на цих рисаків. Таких уже немає в Україні. Хіба що там, де спортивні змагання, де на них заробляють. Я не заробляю на цих конях. Просто не можу допустити, щоб їх порізали на м’ясо. Нині маю дві породи: велика українська верхова й тракененська.

2. Василь Кириченко не любить, коли його називають спонсором:

– Свого часу я дуже ненавидів слова «спонсор» і «меценат». Але згодом з’ясував, що спонсор – це людина, яка щось комусь дає й їй щось треба навзаєм, а меценат – це той, хто робить безкорисно. Тож тепер погоджуюся, щоб мене називали меценатом (усміхається), бо я не спонсорую, мені нічого від тих людей непотрібно.

Хоча добрих справ Василь Петрович зробив уже чимало. Так, він профінансував ремонти в дитячих садках, закупівлю їм меблів, придбав для громадської організації людей із інвалідністю техніку, підтримав талановитого співака на загальноукраїнському конкурсі тощо.

3. Полюбляючи загалом українські пісні, твір про рідне село («Село, моє рідне село…») Василь Кириченко не хоче вже більше чути:

– Цю пісню деякі артисти виконують, мабуть, упродовж кількох десятиліть. Люди вже ненавидять її. Тож я попросив, щоб більше таких виступів у нашому Будинку культури не було.

4. Із родини Кириченків люди беруть приклад:

– Сиділи ми якось у чоловічій компанії, зайшла мова про відпочинок без дружин. Зачепили й мене, а товариш каже: «Е ні, Вася – гарний сім’янин». У нас усе по-чесному: Тетяна без мене нікуди не їздить, а я – без неї. Приємно, коли інші наводять нашу родину як приклад. У нас завжди тихо, ми не лаємося, ставимося з повагою одне до одного, виховуємо доньку, до нас приїжджають у гості мої сини, у них гарні стосунки з моєю дружиною.

Розповідати про Василя Петровича можна дуже багато – історій із його насиченого життя вистачило б, мабуть, не на одну книгу.
Віолета Скрипнікова, 28.03.2019, 14:48419
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3 4 5 6 7
8 9 10 11 12 13 14
15 16 17 18 19 20 21
22 23 24 25 26 27 28
29 30 31
<червень