26 травня 2019 • № 21 (1557)
Rss  

«Ми їхали, не знаючи, що чекає нас попереду…»

26 квітня 1986 року… Цей день не забути вже ніколи. І в Україні, і в світі він назавжди закарбується як найжахливіша техногенна катастрофа в історії людства. Над ліквідацією її наслідків трудилися тисячі наших земляків. Серед них і полтавець Анатолій Шевченко.

Поїзд ішов на південь…

Того дня навчальний центр окремого гвардійського батальйону зв’язку, який дислокувався у невеличкому латвійському містечку Добеле, жив своїм звичним армійським життя: підйом, фіззарядка, сніданок, заняття за розпорядком дня… І раптом усіх по тривозі вишикували на плацу. Командир батальйону як ніколи був схвильований і помітно нервував. Навіть його коротка промова була не схожа на всі попередні, адже замість після «вимагаю» підполковник усе частіше вживав «прошу» – «вимагаю і прошу»! Утім, так і не сказавши нічого конкретного, він лише зауважив, що «від вас залежатиме здоров’я і навіть життя багатьох людей».

– Може, він і сам толком не знав, що насправді відбувається, адже прозвучала навіть така фраза: «Я не здивуюся, якщо ви опинитеся біля берегів Нікарагуа…». Ми теж нічого не зрозуміли, а вночі вирушили у дорогу, і на ранок уже були в естонському місті Пярну, – згадує Анатолій Шевченко, – де полк хімічного захисту доукомплектовувався військовозобов’язаними з числа жителів трьох прибалтійських республік. «Партизанами», як називали тоді тих, хто призивався на військові збори. Там, у Пярну, ми, солдати-строковики, вперше й почули слово «Чорнобиль», хоч офіційно ніхто нічого так і не говорив. Два дні тривала мобілізація, і 8 травня наш ешелон разом з технікою рушив у путь. Їхали, до речі, у звичайних «теплушках», спали хто як міг, а зупинялися лише для того, аби поїсти. І знову в путь! До речі, якраз 9 травня, в День Перемоги, проїздили через Білорусь, тож люди на полустанках вітали нас зі святом і навіть закликали почастуватися… А вже пізно ввечері 10 травня наш полк розвантажився на станції Бородянка Київської області. Звідти він передислоковувався у 30-кілометрову зону на території Білорусі, а мене в складі відділення зв’язківців направили безпосередньо в райцентр Чорнобиль, який і дав назву самій станції.

Страшне слово – «евакуація»

Від Чорнобиля до самої станції, як кажуть, рукою подати – усього 18 кілометрів. Тут солдати вперше й почули це страшне слово – «евакуація», про яке раніше згадували лише в розповідях про Велику Вітчизняну.
– У самому Чорнобилі одразу впадало у вічі, що на вулицях нема цивільних людей – навкруги лише військовики, міліція, пожежники… Усіх місцевих жителів на той час уже евакуювали. Вивезли навіть домашніх тварин, тому й собаку чи курку побачиш, бувало, рідко. Це було якось дико! Хати стоять, цвітуть садки, а нікого нема. Зате вже з’явилися перші мародери, які шастали по покинутих будинках, тому міліція і солдати внутрішніх військ постійно патрулювали територію. Ми ж розмістилися на літньому майданчику якогось кафе, що чимось нагадувало полтавську «Берізку», і відтак почалася служба: чергування на вузлі зв’язку, в караулі… І все це в умовах, наближених до бойових, адже доводилося працювати в одній із зон найбільшого радіаційного забруднення з усіма, як кажуть, наслідками – від особистої безпеки і гігієни до відповідного догляду за технікою. До речі, уже в Чорнобилі, 14 травня, ми почули виступ Михайла Горбачова, який хоч трохи прикрив завісу секретності над цією трагічною подією.

Анатолій Іванович каже, що навіть вісточку додому подати довгий час йому не вдавалося:
– Коли мене призвали на службу, то ми домовилися з дружиною Наталією, що я кожен день писатиму їй листи. Я й писав! Але після того, як нас направили у Чорнобиль, цей зв’язок перервався, тому ні вона, ні батьки не знали, де я. Листа написав, але ж пошта не працювала! І ось одного дня поблизу приміщення райкому, де розташовувався штаб з ліквідації аварії, побачив чорну «Волгу» якогось начальника, а в салоні водій… До нього я й звернувся: «Друже, будеш у Києві, вкинь у поштовий ящик цього листа…». Він погодився, хоча, звісно, всього і написати не міг: мовляв, усе добре, я на військових навчаннях…
Обстановка загальної тривоги, невизначеність, чутки про нові викиди на четвертому реакторі ЧАЕС – ось у таких умовах і довелося починати тут службу.

Партизанськими стежками – до рідного села

Через кілька днів відділенню зв’язку, в якому служив Анатолій Шевченко, надійшла команда приєднатися до основних сил полку, розквартированих у Брагинському і Хойницькому районах Гомельської області – найзабрудненіших у Білорусі.
– Головним завданням була дезактивація території. Заходили в населений пункт і мили вулиці, будинки, школи, інші адмінбудівлі, – продовжує Анатолій Шевченко. – Треба було «перелопатити» і весь верхній шар ґрунту, який вивозили на спеціальні могильники. Цим доводилося займатися не лише «партизанам», але й нам, зв’язківцям. Людей у селах уже евакували, але була надія, що з часом вони зможуть сюди повернутися. А дехто уже й тоді повертався.
Анатолій Іванович пригадує одну бабусю, з якою довелося познайомитися:
– Вона спершу поїхала у Москву до одного сина, потім у Чернігів до іншого, але чомусь ніде не прижилася і от «партизанським стежками» (а під час війни і справді партизанила у цих краях) повернулася у рідне село. Міліціонери кілька разів її «відловлювали», але зрештою махнули рукою: живи! У бабусі були запаси консервації, вона вже встигла і город посадити, а от хліба – катма! Каже: «Мені вже нічого не страшно, але от якби хлібця…». Тож доки стояли у цьому селі, передавав їй щоразу буханець…

«Сухий закон» і волейбол

Лист додому
У СРСР вже тоді розпочалася так звана горбачовська боротьба за тверезість. Тим паче «сухий закон» панував у Чорнобильській зоні. Особливо пильнувало начальство за солдатами строкової служби.
Анатолій Шевченко згадує:
– Це вже потім почали казати, що, приміром, сухе червоне вино в таких умовах навіть корисне, а тоді нас застерігали, що навіть пиво шкідливе, бо організм, мовляв, і без того ослаблений. Звісно, наші «партизани» десь і «щось» діставали по селах чи знаходили у покинутих хатах або навіть натрапляли на закопані в городах банки з самогоном, проводячи… рекультивацію. Пригадую, якось хлопці привезли ящик горілки з Чернігова, але замполіт «засік», тож усіх вишикували і пляшки привселюдно… розбили! Зате годували нас добре, кожен день «крутили» кіно, час від часу приїздили з виступами місцеві артисти. А потім ми самі обладнали волейбольний майданчик, де щовечора тривали справжні баталії.

Загалом же служба була важкою, виснажувала і фізично, і навіть морально, бо весь час здавалося, що ти живеш у якомусь потойбічному світі. Хоча деякі командири тішили нас думкою про те, що «чорнобильці» на півроку раніше підуть на «дембель». Почали ремствувати й «партизани», адже їх мобілізовували на місяць, але всі строки вже минули… Мушу сказати, що прибалтійці щодо відстоювання своїх прав куди активніші і дружніші. Причому вони почали «воювати» на два фронти: з одного боку тут, а з іншого – їхні батьки і дружини в Литві, Латвії, Естонії… Дійшли до самого генерала армії Вареннікова! Зрештою дозволили відпустки тим, кому 45+ або хто має трьох дітей… А тут і у мене народилася донька! Звернувся до командування – не відпускають! Довелося пригрозити, що і я до генерала дійду… Тоді командир і каже: «А як же ми тебе відпустимо, коли в тебе парадної форми нема? Тебе перший же патруль загребе!». Зрештою відпустили, але з патрулем він таки не помилився: на шляху до Харкова мене й справді затримували двічі, та до рідних добрався і доньку побачив!

Після зміни
Звісно, ніякого дострокового «дембеля» не вийшло, і восени 1986-го Анатолій Шевченко разом з однополчанами повернувся на місце дислокації своєї частини до Латвії, де й дослужив свій строк. А за зразкове виконання завдань у Чорнобильській зоні нагороджений медаллю «За отличие в воинской службе».
– Однак, як з’ясувалося пізніше, – зауважує Анатолій Іванович, – для наших місцевих чиновників це не стало аргументом і свій статус ліквідатора ще довелося потім доводити. Але це, як кажуть, уже інша історія.

Зате в експозиції Полтавського краєзнавчого музею, яка розповідає про земляків-ліквідаторів, можна побачити і дублікат його медалі, документи та речі, зокрема й «пелюсток» – респіратор з автографами армійських побратимів-чорнобильців. Яких, на жаль, з кожним роком стає все менше.

Віталій СКОБЕЛЬСЬКИЙ
Богдан Шевченко, 26.04.2019, 10:28190
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3 4 5
6 7 8 9 10 11 12
13 14 15 16 17 18 19
20 21 22 23 24 25 26
27 28 29 30 31
<квітень