24 серпня 2019 • № 34 (1570)
Rss  

Своїх танкістів він називав «хлопчиками»

Цікавий лист надійшов із Санкт-Петербурга від уродженця Полтавщини Ігоря Жука. Він пише: «Мені як колишньому танкісту цікаво все пов’язане з танками, тож не пропускаю і кіноновинки на цю тему, і за відповідною літературою по можливості стежу. А не так давно потрапила до рук книга «Командир Т-34. На танку до Перемоги», яка нещодавно вийшла у видавництві «Яуза». Її автор, колишній танкіст-фронтовик Микола Борисов, згадує про свій бойовий шлях, про своїх товаришів, цікаві фронтові епізоди. В одному з розділів книги я натрапив на згадку про командира танкового батальйону капітана Писаренка, який, судячи з розповіді Борисова, був родом з Полтавщини. Чи відомо щось про нього на Батьківщині?».

Ім’я на броні

Звісно, відомо! І «Полтавський вісник» свого часу теж писав про нього, однак тепер є нагода нагадати читачам, хто ж такий комбат Писаренко.

Фронтова доля Олександра Петровича багата на героїчні епізоди. Варто згадати, що його батальйон першим вдерся на Дукельський перевал, який вважався неприступним. Причому «писаренківці» штурмували його у найскладнішому місці – німці й гадки не мали, що на такі скелі можуть видертися танки! Саме на це й розраховував комбат, хоч навіть… закони фізики були проти наших танкістів.

Для цього вибрали таке місце, де ворог найменше чекав удару. Здавалося, танкам тут і робити нічого. Завдання й справді було нелегке: чимало машин так і не змогло подолати підйом – неймовірну кручу: скочувалося вниз, вибиваючи гусеницями іскри з каміння. Уміло маневруючи, командирський танк першим «видряпався» на висоту. А вже потім, закріпивши на машині сталевий трос, танкісти допомогли зробити це й іншим. Удар виявився несподіваним для фашистів. Ворог потрапив у залізні лещата наших танків, що вдарили одразу з двох боків.
Шлях на Чехословаччину було відкрито!

За мужність і відвагу, виявлені під час виконання бойового завдання, Олександра Петровича було представлено до звання Героя Радянського Союзу, але декому з високого начальства надто вже не подобався крутий норов і впертість комбата, який навіть на перевал «поліз» не там, де йому «рекомендували». І хоч переможців не судять, та тоді Писаренку дали «лише» орден Червоної Зірки.

А ще капітан Писаренко прославився тим, що йому довелося повоювати на танкові, який подарували Радянській Армії земляки.
…У листопаді 1944-го командир танкового батальйону приймав нові машини. Осінній вітер гнав по перону пожовкле листя, і комбат, притримуючи рукою кашкет, ішов від однієї платформи до іншої. Позаду бої за визволення України, попереду – Європа, тому нова техніка підоспіла вчасно. Заскочивши на одну з платформ, майор звичним жестом зірвав брезент і... аж присвиснув від здивування:
– Так це ж від земляків!

У таке й справді важко повірити. На броні був напис: «Подарунок воїнам-танкістам від голови колгоспу ім. Фрунзе Новосанжарського району Полтавської області Григорія Карповича Руденка».
– А я з сусіднього села! І Руденка добре знаю, – пояснював капітан здивованим однополчанам. – Ось і вирішилося питання про командирський танк...

...А тим часом до невеличкого полтавського села Грекопавлівки прийшла урядова телеграма від Верховного Головнокомандувача: «Прийміть мій привіт і вдячність Червоної Армії, Григорію Карповичу, за вашу турботу про зміцнення бронетанкових сил Червоної Армії. Сталін».
Своє перше бойове хрещення іменний танк якраз і пройшов у Чехословаччині, на Дукельському перевалі.

Сотні кілометрів воєнними дорогами пройшов на ньому комбат Писаренко. Знешкодив у боях до двох десятків «тигрів», чимало іншої техніки і живої сили противника. І хтозна, якби не потрапив ворожий снаряд у командирський танк під містом Крсно, можливо, довелося б промчати йому й вулицями Берліна.

«Спочатку мені навіть здалося,
що він грішить панібратством…»

Яким був комбат Писаренко на фронті, читаємо в заданій уже книзі Миколи Борисова «Командир Т-34. На танку до Перемоги»:
«До Логінова нашим 1-м батальйоном 4-го танкового корпусу командував капітан Писаренко. Я вважаю, це був справжній самородок у командирській справі. З Олександром Петровичем я познайомився, коли прибув у бригаду. Тоді наша рота кілька днів не могла взяти селище Цеханов у Карпатах. Обстановка була складна, місцевість малопрохідна. Стоїмо в колоні в ущелині, вихід з якої німці відмінно пристріляли.

На другий день з обуренням і лайкою з'явився командир батальйону капітан Писаренко. Зібрав офіцерів і сумішшю російських і українських слів з матюками чітко і ясно виклав план дій по штурму села. І бойове завдання було виконане!
Але після того через кілька днів мій танк був підбитий і згорів, а я з екіпажем відбув у тиловий резерв батальйону і з Писаренком більше не зустрічався аж до квітня 45-го. З ним ми зустріли й Перемогу, а нашим батальйоном він командував до грудня 45-го, коли звільнився через хворобу і відбув до сім'ї на Полтавщину. За цей час ми значно ближче познайомилися з цим незвичайним і обдарованим чоловіком.

Зовні непоказний: невисокого зросту, худорлявий, одягнений у солдатське обмундирування. Збоку навіть здавався простачком, але насправді мав гострий природний розум і кмітливість. У спілкуванні дуже простий, товариський, доброзичливий і життєрадісний.
Бойові накази віддавав у вільному, але зрозумілому тлумаченні. Його розмовна мова складалася із суміші російських та українських слів. У зверненні з підлеглими часто застосовував українське слово «хлопчики». Спочатку мені навіть здалося, що він грішить панібратством, і лише потім я зрозумів, що заради досягнення успіху Олександр Петрович уміло використовує психологію.

Комбат користувався безумовним авторитетом серед особового складу. У важкій і складній бойовій обстановці не губився, завжди знаходив правильне рішення і вселяв упевненість у підлеглих. Сміливий і хоробрий, за роки війни він був тричі поранений і нагороджений шістьма бойовими орденами!

У повоєнний час я двічі зустрічався з Олександ-ром Петровичем на святкуванні Дня Перемоги в дивізії. На цих зустрічах був бадьорим, бажаним і шановним гостем серед колишніх підлеглих. Він же дуже пишався нами».
– Так, про Миколу Борисова батько згадував не раз, адже він у його батальйоні командував ротою, – розповідає син Олександра Петровича Станіслав Писаренко, який нині живе в Полтаві. – Я, мабуть, бачив Борисова й особисто, адже батько не раз брав мене на зустрічі ветеранів дивізії, які проходили в Москві. Однополчани-фронтовики любили і поважали батька, так, ніби він досі залишався їхнім командиром.

З іменним пістолетом у райком

Підполковник у відставці Олександр Писаренко з автором цього матеріалу. Фото 2005 року.
До речі, воювати Писаренко починав ще з Фінської. Показовим для тієї війни був такий епізод…
– Наші танки відправили в обхід лісового масиву через якісь болота, – згадував Олександр Петрович – Мороз був градусів 30, але земля ще не встигла добре промерзнути. Танки провалювалися… Причому тонули так швидко, що врятуватися в кращому випадку міг лише командир, який перебував у башті. Тож коли така доля спіткала і нашу машину, то вдалося вибратися лише мені. Але що робити далі? Адже ти, мокрий з голови до п’ят, опиняєшся на 30-градусному морозі, та роздумувати ніколи, бо вже через хвилину-другу не зможеш зробити й кроку: комбінезон змерзнеться. От і біжиш, куди очі дивляться! Раптом через лісові хащі бачу якийсь вогник… Виявилося, будиночок якось лісника: постукав, пустили, обігріли, дали сухий одяг… Незчувся, як і заснув, але пістолет під подушкою… Раптом крізь сон чую, як хтось знову стукає у двері. Ну, думаю, здали-таки фіни, але живим не здамся, зачаївся в кутку з пістолетом… Аж раптом на порозі постає такий самий мокрий танкіст! Удвох ми й урятувалися! А більшість потонула, замерзла в лісі. Отака була та війна!
Про геройський характер майора Писаренка свідчить і такий цікавий епізод.

– Підлікувавшись після поранення, я зі скаліченою рукою отримав змогу побувати вдома. Відмахавши пішки не один десяток кілометрів, дістався нарешті до рідних Кобів, а дружина в сльозах... Що таке? Корову щойно забрали... Для потреб фронту, кажуть. Кинув я рюкзак, знову «ноги в руки» і до району. Приходжу до Новосанжарського райкому партії. У кабінеті перший секретар і начальник міліції. «Ось ви мені, голубчики, і потрібні, – кажу. – Ви що ж... мать вашу!..». «Ти, майоре, не гарячкуй, – важно так каже секретар. – Сказано: для потреб фронту!». «А я що – не фронт?!» – тицяю їм забинтовану руку. «Який ти тепер фронт!» – поблажливо посміхається секретар. Ах, так! А в мене ж іменний пістолет від маршала Конєва!.. Вихоплюю його здоровою рукою з кобури і в стелю: б-ба-бах! Начальник міліції встиг у вікно вистрибнути, а секретар потім лише після кількох склянок води оговтався: «Ну, ти, майоре, полегше!..». Повернувся додому, а корова вже у дворі...

…Нині багато говорять про так званий післявоєнний синдром. А тепер уявіть того ж капітана Писаренка, який включно з Фінською провоював загалом п’ять років, і повертається у рідне село… А що там могли запропонувати командиру танкового батальйону, під орудою якого на фронті було сотні «хлопчиків»? Посаду бригадира тракторної бригади? Завідувача ферми? Тож працював і керівником початкової військової підготовки у школі, і на різних посадах у колгоспі… І пічником був! А що поробиш: характер, який потрібен на фронті, не завжди допомагав у мирному житті.

Та вже й перебуваючи на заслуженому відпочинку, підполковник у відставці Олександр Писаренко не полишав активного громадського життя, очолював місцеву раду ветеранів і первинну організацію ДТССАФ (нині ТСОУ), сприяючи розвитку технічних видів спорту, зокрема й мотоболу. Саме завдяки його підтримці у Стовбиній Долині організували свого часу мотобольну команду «Колос», яка пізніше ставала чемпіоном і призером першості України, продовжує існувати і нині.

Сам же Олександр Петрович завжди залишався відданим спорту, особливо полюбляв футбол. Але й тут писаренківський характер давався взнаки! Траплялося інколи, відігнавши корову в череду, прямо з батіжком приходив на стадіон. І якщо дії земляків на полі йому не подобалися, то міг по-командирськи крикнути: «Ану, вперед! Повзають, як сонні корови!». Та ще й підсилити команду… батіжком по спині котромусь із гравців! А бувало, що й горе-суддям діставалося на горіхи! Характер!

– А де ж іменний пістолет? – запитав якось у Олександра Петровича.
– Довелося потім здати. Добровільно... Дуже вже гарячий був я в молодості, а ось тепер той пістолет і знадобився б…

Олександр Петрович прожив довге життя і помер у 92 роки. Але в рідному селі не забувають його і нині: щороку в День танкіста у Стовбиній Долині проводять футбольний турнір пам’яті героїчного земляка.

Віталій СКОБЕЛЬСЬКИЙ
Богдан Шевченко, 13.05.2019, 15:55127
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3 4
5 6 7 8 9 10 11
12 13 14 15 16 17 18
19 20 21 22 23 24 25
26 27 28 29 30 31
<липень