24 серпня 2019 • № 34 (1570)
Rss  

У пам'ять про десантника Андрія Купріяна: воїн, який пішов з життя під час бойової підготовки

Андрій Купріян з чотирилапим товаришем на передовій.«Книга пам’яті полеглих за Україну» – найповніший інформаційний ресурс про героїв, які віддали життя за єдність і територіальну цілісність нашої країни. У ній враховані всі бойові та небойові втрати, яких зазнала Україна в російсько-українській війні. Станом на 1 березня 2019 року до книги внесено понад чотири тисячі імен загиблих. Серед них і полтавці, про яких уже писав «ПВ», але серед цих імен ще досі немає Андрія Купріяна.

5 травня 2018 року прес-служба командування Десантно-штурмових військ ЗС України повідомила, що під час проведення заходів із бойової підготовки одного з підрозділів у Житомирській області у 44-річного сержанта запасу Андрія Купріяна зупинилося серце. Під час навчань у спеку, одягнутий у бронежилет, він допомагав молодим бійцям тягнути важкий крупнокаліберний кулемет. Тоді і сталася трагедія: чоловік помер від гострої серцевої недостатності. Присутні військові лікарі вжили всіх необхідних реанімаційних заходів у повному обсязі, проте врятувати життя людини не вдалося.

З дочкою Танею.
8 травня у Свято-Успенському кафедральному соборі провели в останню путь загиблого військовика Андрія Купріяна. Ушанувати його пам’ять зібрались рідні, друзі й товариші по службі. Поховали Андрія на Алеї Героїв, у нього залишилися мати, дружина і донька.
Старшина 90-го окремого десантного батальйону Ігор Солод розповів, що з Купріяном разом воював у авдіївській промзоні, де Андрій був прикладом мужності й відваги для товаришів.

Про життєвий шлях Андрія Купріяна, якою він був людиною, розповіла його донька Тетяна:
– Батько народився 9 вересня 1974 року в Полтаві, жив на вулиці Шолом-Алейхема. З дитинства цікавився книгами, вечорами довго міг з бабусею читати казки, а дідусь наш був художником, тому прищепив йому любов до малювання. Удома зберігається кілька картин, які намалював тато, а його дембельський альбом – узагалі шедевр. У 1989 році закінчив ЗОШ №14 і разом зі своїм другом дитинства Олександром Фроловим («ПВ» писав про нього у №9 за 2019 р. – Авт.) вступили до ПТУ №3, після закінчення якого отримали професію електрозварника.

У 1992 році пішов до армії, служив у Дніпропетровську, був військовим будівельником. Після демобілізації у листопаді 1994-го разом з Фроловим відразу пішов працювати за професією на підприємство «Газмонтажавтоматика».

Мої батьки прекрасно пам’ятали день знайомства. Це було 8 грудня 1994 року, вони в кафе відпочивали компаніями, спочатку сиділи за різними столиками. 30 вересня 1995 року тато й мама одружилися, весілля було грандіозне, гуляла вся вулиця. Я побачила світ 23 квітня 1996 року. Як і багато чоловіків, тато хотів хлопчика, замислено просидів півгодини навпочіпки, а потім каже: «Ну, значить Танюшка буде». А хрещеним моїм татом став герой АТО Олександр Фролов.

Кілька слів про захоплення батька, який був безвідмовною людиною, душею будь-якої компанії. У нього дуже багато друзів, які нам досі допомагають. Тато дуже любив риболовлю літню й зимову, удома для цього були всі потрібні снасті. Але головним захопленням було професійне мисливство, його рушниця передавалася від покоління до покоління. Зрозуміло, що мене він виховував як хлопчика. Брав на риболовлю, тож умію веслувати на човні й багато іншого. Ми живемо у приватному секторі, тож у батька був популярний жарт: «У мене на городі повинно бути краще, ніж у сусіда!». У дворі у нас і справді все акуратно й естетично: парканчики, глечики, альтанки…

Щодо роботи, то організація, у якій працював батько, у 2001 році розвалилася, і він влаштувався на Полтавський завод медичного скла оператором склоформувальних машин. У колективі цього підприємства себе добре зарекомендував. Батька поважали й цінували, направляли йому на стажування новачків. Він там працював 17 років, отримав звання ветерана праці з врученням посвідчення і нагороди. У колективі завчасно знали, коли Андрій Купріян іде у відпустку: тоді, коли відкриття чи закриття мисливського сезону.

З початком бойових дій на Сході у 2014 році тато стежив за ситуацією й сильно переживав. Коли у 2015 році загинув мій хрещений Олександр Фролов, батько не витримав – разом з молодшим на п’ять років рідним братом Максимом пішли добровольцями у військкомат, не чекаючи повістки. Нам же розповів, що йому повістка прийшла. Пройшов медкомісію, закупив необхідне, зібрав рюкзак і пішов в АТО.

У довідці про участь в АТО у батька написано: «Із 8 жовтня 2015 по 21 жовтня 2016-го був у районах проведення АТО: Костянтинівка, Зайцеве, Авдіївка Донецької області». Нагороджений медалями «Учаснику бойових дій», «Авдіївка. Промзона. Стояли насмерть».

З дружиною Світланою
Воював батько у складі 90-го окремого десантного батальйону. Дуже хотів бути снайпером, бо мав розрахунок та холодну витримку. На навчаннях виявився найвлучнішим серед товаришів, дався взнаки 12-річний досвід мисливця. До речі, отримав сертифікат про спільні українсько-британські військові навчання високомобільних десантних військ. Як стрілець-снайпер першого відділення йшов на завдання в авангарді. Ходили в розвідку в тил ворога в спорядженні і в засідці могли сидіти годинами. Розповідав, що з ворогом стикалися впритул, перекидаючись навіть образливими словами. Бувало, тиждень не телефонував додому, щоб супротивник не зміг визначити координати. Загалом небагато розповідав про війну. Знаємо, що найбільше часу провів у авдіївській промзоні. Була в нього й така риса – підтримувати молодих бійців, яких намагався тримати подалі від небезпеки. Навіть сам інколи толком не їв: «Я якось переб’юсь, а вони молоді, їм треба». Коли його брат отримав поранення, якраз тато опинився поруч і виніс його з поля бою на руках.

У відпустку приїздив лише раз, бо снайпери затребувані, а мама до нього в Костянтинівку їздила.

У 2016 році тато демобілізувався у запас. У військовому квитку значилось: «Військовослужбовець резерву, стрілець-снайпер першого відділення 2-го аеромобільного десантного взводу 2-ї аеромобільної десантної роти». Знову повернувся працювати на ПЗМС. А навесні 2018 року приїхали люди з військкомату, вручили повістку. За дві години він пройшов медкомісію і поїхав на навчання, які проходили в селі Перлявці на Житомирщині. 5 травня під час навчань і сталася трагедія. А ще вранці зателефонував мамі сказав, що усе добре, і поцікавився, чи звозила кота у ветлікарню? Сказав, що вимикає телефон, бо навіть не знає, куди їде.

Після смерті батька нам надали документи й акт службового розслідування. У ньому сказано, що проводилися навчання з десантування особового складу військової частини комбінованим способом. Близько 11.20 перед посадкою особового складу на вертоліт сержант Андрій Купріян знепритомнів і впав на землю. У цей момент підбіг черговий фельдшер і почав надавати медичну допомогу. Після проведення невідкладних реанімаційних заходів, які не дали результату, було ухвалено рішення евакуювати постраждалого до найближчого пункту медичної допомоги. Протягом усього часу надання комплексу реанімаційних медичних заходів урятувати життя не вдалося. У довідці причиною смерті названо гостру серцево-судинну недостатність.

Навіть уявити собі таке не можемо… Як так, адже він ніколи не скаржився на серце?! Тим паче, якраз проходив перереєстрацію дозволу на рушницю і робив кардіограму. Очевидці вже потім нам розповідали, що він молодим хлопцям допоміг затягти на вертоліт важкокаліберний кулемет, вага якого понад 100 кілограмів. А ще на ньому був бронежилет, зброя, інше спорядження. У такому віці це нелегко витримати. І, бачте, знову думав не про себе, а про тих хлопців. Шкода, що не дочекався онука, який народився через кілька місяців. Тепер Нікиті буду ставити свого батька, чудову людину, справжнього героя за приклад.

Андрій Купріян (у центрі) з бойовими побратимами.У районі авдіївської промзони з братом Максимом (праворуч), 2016 рік.























Володимир СУЛИМЕНКО
Богдан Шевченко, 27.05.2019, 11:11139
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3 4
5 6 7 8 9 10 11
12 13 14 15 16 17 18
19 20 21 22 23 24 25
26 27 28 29 30 31
<липень