15 липня 2019 • № 28 (1564)
Rss  

Мудрість простоти

20 травня старійшині роду Короленка Наталії Ляхович виповнилося б 80 років. До свого ювілею вона не дотягла якихось півроку – пішла з життя 8 листопада 2018-го. Скромна, невибаглива у житті й побуті, вона не любила будь-яких святкувань, особливо ювілейних. Там вона бачила мало щирості. Інша справа – розкіш спілкування близьких по духу людей…

Здавалося, вона буде поряд з нами завжди. Худенька, як дівчинка, з купою пишного волосся, Наталія Сергіївна чимось нагадувала пташку. Та був у її легкому, в останні роки вже виснаженому сухенькому тілі, високий дух. Дім у селі Глинське Зіньківського району, де Наталія Ляхович прожила останні два десятиліття свого життя, квартира на Зигіна, де вона зимувала (квартиру орендував для неї підприємець і друг родини Андрій Соколов), були місцями, де люди відпочивали душею, знаходили розуміння і підтримку.

– Ти голодна? – питала Наталія Сергіївна, коли я приходила до неї в гості.

– Та ні, не дуже, – відповідала, бо знала, що Наталія Сергіївна не любить куховарити.

– Добре, тоді не будемо витрачати дорогоцінний час на їжу. Але ж ти з роботи… Нумо швиденько на кухню. Я тобі кашку зварила...

На її маленькій кухні завжди було просторо від думок, ідей, нових бачень звичних та незвичних речей. Раніше, коли Наталія Сергіївна була молодшою й енергії вистачало, вона йшла в школи, бібліотеки, музеї. В останні роки зустрічалася з людьми переважно вдома. Це було спілкування інтимне, очі в очі. Великих компаній Туся не терпіла.

– Усе, зупиняйся, скидай оберти. Я не можу жити в тому темпі, у якому звикли всі ви. У мене час рухається по-іншому...

Наталія Ляхович не зосереджувалася на побутовому, її дратували розмови про сімейні негаразди, економічні труднощі, політику. Ми розуміли, що до Наталії Сергіївни треба приходити з позитивними емоціями і думками. Якщо мучили нерозв’язані проблеми, вона вміла переключити настрій, налаштувати на позитивні світлі вібрації так, що проблеми ставали просто задачами, а з часом якось вирішувалися самі собою.

Наталія Ляхович цінувала в людях здатність і бажання творити. Прояви позитивної творчої енергії у будь-якому вигляді завжди підтримувала. Вважала, що є лише два шляхи – вгору або вниз. Усім, кому вгору, було з нею по дорозі. Біля Тусі гуртувалися художники, поети, музиканти, майстри народної творчості, цілителі, науковці, інколи дивакуваті, незрозумілі люди, підхід до яких знаходила лише вона. Наталія Сергіївна тримала в руках усі зв’язки, об’єднувала, зводила людей. Рано чи пізно біля неї з’являлися друзі друзів і знайомі знайомих. У спілкуванні люди відкривали одне одного, проявляли власні здібності.

Наталія Сергіївна вміла переконувати, сказати м’яко і водночас строго, так, що всі пручання та сперечання розчинялися у повітрі. Вона не була м’якою, лагідною людиною. Внутрішній стрижень у цій миловидній жінці був сталевий. Інколи складалося враження, що Наталія Сергіївна має дар передбачення. Коли ми натякали на це, лише сміялася, говорячи, що всі поети трішки пророки...

Наталія Ляхович не була людиною марнославною. Кар’єра, професійні досягнення її взагалі не хвилювали. Закінчила агрономічний факультет Темірязівської сільськогосподарської академії у Москві, та мало працювала за фахом. У її трудовій книжці знайдеться небагато записів. Була лаборантом у педінституті, працювала у відділі природи Краєзнавчого музею, вела гурток макраме в Будинку культури бавовнянопрядильної фабрики (нині ОЦЕВУМ). Від посади директора Полтавського літературно-меморіального музею В.Г. Короленка у свій час відмовилася, сказала, що краще буде допомагати на відстані. Наталія Сергіївна уникала усього системного і систематичного, її дратували встановлені рамки і графіки. Не вміла виконувати розпорядження й установи начальства, ходити на службу на дев’яту ранку. Вона жила за своїм внутрішнім часом, який не завжди збігався із загальноприйнятим. Відчуваючи себе білою вороною, інколи страждаючи від цього, вона не йшла на компроміси зі своїм сумлінням, внутрішньою сутністю. Правнучці Короленка вдалося прожити за натхненням, виконуючи тим власну місію, своєрідне служіння – дарувати людям любов, мудрість, світло. Це світло випромінювали її блакитні очі, поетичні рядки, без яких вона не випускала зі своїй оселі знайомих і друзів. Після спілкування з Тусею відбувалося якесь диво – додому ми йшли очищеними, як після молитви.

Свої думки, відчуття, почуття Наталія Ляхович вкладала у вірші, так їй було легше мислити. Найближчим друзям вона писала листи віршованими рядками. Узагалі часто була на поетичній хвилі, ніби ловила вібрації Всесвіту, поділяючі думку – не ми, а через нас. Тобто поетична душа – лише приймач і передавач чогось вищого, Божого. У віросповіданні Наталія Сергіївна не була людиною канонічною, перебувала поза конфесіями, хоча вірила в Бога, була хрещеною як православна. Водночас захоплювалася езотерикою, живою Етикою, Агні Йогою. Її світосприйняття було скоріше пантеїстичним, ніж християнським. Бога вона бачила в усьому живому, у кожній стеблинці та квіточці.

Вірші в житті Наталії Ляхович – окрема тема. Поезія була її сутністю. Вона поділяла думку свого улюбленого поета Бориса Чичибабіна, який вважав, що світ урятує поезія: «Думайте, говорите о главном... чтоб крохотный светик в потёмках души не потух». Наталія Сергіївна вважала, що головне завдання людини – не загубити в собі прагнення краси, любові, доброти, тяжіння до Світла, того вічного вогню, яким можна зігріти не тільки свою власну, а й інші душі. Більшість віршів Наталії Сергіївни саме про це. Шкода, що поетичні рядки, у яких, як травичка через весняні проталини, проступає мудрість короленківського роду, за життя Наталії Сергіївни так і не вийшли окремою книжкою. Було кілька публікацій, переважно в журналах «БлагоДар», «Територія Любові і Світла». Вірші Наталії Ляхович увійшли в антологію сучасної жіночої поезії Полтавщини «Вишнева повінь» (видавництво «Дивосвіт», 2012 р.). До речі, вона дуже пишалася цим виданням. Вірші Наталії Ляхович «розліталися» по Полтаві метеликами – маленькими самвидатівськими книжечками на 20–30 сторінок, буклетами по п’ять-шість віршів. Інколи Туся влаштовувала поетичні читання, виступала в бібліотеках і школах, а часом й зовсім не прилаштованих місцях, наприклад, у лікарні або на прийомі в лікаря. Читати вірші у природному середовищі, десь на галявинці серед лісу, біля річки, озера, на мальовничих пагорбах Глинська було для Наталії Сергіївни щастям.

Матеріальні цінності, взагалі сфера матеріального, Тусю хвилювали мало. Проте вона полюбляла одягнутися зі смаком, прикрасити себе якимось симпатичним кулоном або вишуканим макраме власного виробництва. Узагалі була талановитою майстринею. Коли вела гурток макраме, замовлення надходили навіть з-за кордону. Наталія Сергіївна складала композиції з квітів, займалася коренепластикою, малювала. Художня натура передалася їй від батька, художника-косміста Сергія Шигалева, хоча і бабусі, доньки Короленка теж добре малювали.

Свій зв’язок з родом Володимира Короленка Наталія Сергіївна спеціально не підкреслювала, але пишалася, постійно звіряючи життя з поглядами і переконаннями свого великого прадіда. Збирала про Короленка друковані матеріали, виписувала зі щоденників письменника співзвучні думки. Коли ми знімали про неї документальний фільм «Мудрість простоти» на телеканалі «Лтава», показувала солянку у вигляді трону, а також маленьку шкатулочку з короленківського дому. Ці реліквії родини зберігала все життя... В останні роки все більше проступала її зовнішня схожість з Володимиром Короленком. Проте була і внутрішня схожість – інтелігентність, шляхетність (навіть в умовах сільської бідності), доброзичливість, безкомпромісність, покликання служити людям...

Туся народилася 20 травня 1939 року і була первістком Софії Костянтинівни Ляхович, онуки Короленка, і художника-косміста Сергія Шигалева. Разом із нею з’явився на світ і брат-близнюк, але прожив усього кілька днів. Дівчинку виховували аж три бабусі – рідна Наталія, двоюрідна – Софія, а також близька подруга Софії Володимирівни, Марія Леопольдівна Кривинська, яка, повернувшись із заслання, стала, по суті, членом родини. Народилася Туся (зменшене від Наталії) у Москві, та бабусі забрали дівчинку у Полтаву – до свіжого повітря і несуєтного, у порівнянні з Москвою, життя. Про маленьку Тусю збереглися спогади Софії Володимирівни Короленко, яка була незаміжньою, не мала власних дітей, а всю свою невичерпну любов і ніжність вкладала у двоюрідну онуку.

У Полтавському літературно-меморіальному музеї Володимира Короленка зберігся щоденниковий запис від 30 травня 1942 року: «Это дитя помогло мне жить в очень трудное время. Она сейчас замечательно миленькая со своей золотой кудрявой головкой, свежим розовым личиком, голубыми глазами и огромной живостью. Обладает даром очарования, и Наташа пишет, что и в Боровом (дитячий санаторій у північному Казахстані, де під час Другої світової війни маленька Туся зі своєю бабусею Наталією Володимирівною перебувала в евакуації. – Авт.), она всем понравилась. Очень много значит, что она, несомненно, умный ребёнок». У дитячі та юнацьки роки Наталія Сергіївна постійно «курсувала», як вона сама висловлювалася, між Полтавою та Москвою, віддаючи перевагу Полтаві. Тут вона вчилася у СШ №10, і навіть пізніше, коли вступила до Темірязівської сільськогосподарської академії, не перервала зв’язків з улюбленим місцем свого дитинства. Дівчина зупинялася на садибі Короленка як у гуртожитку, бо власного житла у Полтаві тоді ще не було. Вступ Тусі на агрономічний факультет сільськогосподарської академії був закономірним, бо з самого дитинства Наталія Сергіївна полюбляла природу, пишалася тим, що пішла по стопах свого прадіда. (Володимир Короленко свого часу теж навчався у Темірязівці, та не закінчив через політичні погляди). Наталію Ляхович завжди цікавили дерева, квіти, вона знала назви більшості рослин.

Коли вона поселилася в Глинську і була ще сповнена енергії та ентузіазму, зробила такі грядки, що селяни дивувалися. Пізніше, коли сил стало менше, Наталія Сергіївна закинула аграрну тему і милувалася лише квітами, які росли навколо її будинку. Якось ми з Андрієм Соколовим приїхали до неї в Глинськ, щоб привітати з днем народження. Привезли різної смакоти, дістали з авто купу подарунків. Вона подивилася на все це байдужим поглядом і сказала: «А чому ви не привезли мені квітів? Я б їх десь у себе посадила...». В останні роки життя спілкування Наталії Сергіївни з природою обмежилося квітами на підвіконні та голубами за вікном, яких вона постійно підгодовувала. А ще було дерево, яке росло у дворі, і за яким вона спостерігала з вікна спальні, коли вже перестала виходити на вулицю. Говорила: «Тепер це дерево під вікном – уся моя природа…».

Хата в Глинському, де вона майже два десятиліття проводила весну, літо та осінь, два роки тому мало не згоріла. Прикрий випадок стався чи то через неякісну проводку, чи то через зіпсовану піч. На щастя, тоді все обійшлося, Наталія Сергіївна не постраждала, хоча сприйняла цю подію як знак, що «глинський» період її життя на цьому закінчився... В останній рік Наталія Сергіївна болісно сприймала факт, що тіло відмовляється їй служити. Завжди енергійній, швидкій на підйом, тепер їй важко було підводитися, вона майже не виходила на вулицю, тому обмежила спілкування до зустрічей тет-а-тет. Ми забігали до неї на якийсь короткий час, спілкувалися і бігли далі, у своє звичне життя, до щоденних власних завдань. Людина по своїй природі егоїстична. По-справжньому починаємо цінувати, коли втрачаємо…

Тепер, коли Наталії Сергіївни вже немає серед нас, на думку все частіше приходять слова арабського мудреця Джебрана Халіля Джебрана, якого вона цитувала у фільмі «Мудрість простоти»: «Як погано, коли простягнеш долоні – і не знайдеться нікого, хто б у них щось поклав, та значно гірше, коли простягнеш повні пригорщі, та не знайдеться нікого, хто б з них забрав»… В останню нашу зустріч у неї вдома Наталія Сергіївна була спокійною і врівноваженою. Одягнена в довгу сіро-блакитну спідницю до самих п’ят, якусь світлу сорочку, вона виглядала вишукано, ніби зійшла з фотографії початку ХХ століття. «Яка ви красива! – вирвалися в мене слова захоплення. – Чимось подібні на своїх бабусь…». Невипадково я згадала про доньок Короленка. Мабуть, бабусі вже «просвічували» через свою онуку, та не було в цьому чогось трагічного. Лише мудрість і гармонія...

Інна ДІДИК,
письменниця, журналіст
Богдан Шевченко, 18.06.2019, 11:14164
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3 4 5 6 7
8 9 10 11 12 13 14
15 16 17 18 19 20 21
22 23 24 25 26 27 28
29 30 31
<червень