21 серпня 2019 • № 33 (1569)
Rss  

«Ліричний вірш вказує на присутність у житті божественного…»

Видавництво «Полтавський літератор» випустило нову книжку лірики «Прочерком ластівки» полтавського поета, прозаїка, критика, літературознавця й публіциста Миколи Костенка.

Ця книга – велика розкіш для поціновувачів поезії, адже написана справжнім «зубром» української літератури. Для золотого слова Костенка «…лірика – не літературний жанр, а «станція швидкої допомоги»… душі, коли треба попередити інфаркт розгубленості, урівноважити реальність і вимогливе бухання слова у крові… «Захворівши» лірикою, стаєш привілейованим інвалідом літературного Олімпу, не маючи за це жодної компенсації». Це слова самого автора книги, людини, яка вже пройшла літературними стежинами і проспектами завдовжки у шість десятків років. Він з 1954 року починає друкуватися, згодом стає членом НСПУ, НСЖУ, головою Полтавської обласної організації НСПУ (2000 – 2005 рр.), головою обласної спілки літераторів (2006 – 2011 рр.). Крім того, Микола Костенко – дійсний член Всесоюзного товариства істориків природознавства і техніки, лауреат семи літературних премій, дві з яких не полтавські: премії Київського НВО «Арсенал» (1983 р.) та «Смарагдова ліра» Держкомкордону України (2006 р.).

Книга, за словами автора, «до певної міри підсумкова». А на мою думку – самосповідь письменника за активно прожиті творчі роки.
Він сходив полтавськими шляхами Шевченка, не раз звертався подумки до генія за порадами, на вагу золота оцінював кожне слово перед тим, як занести у записники, а згодом перенести до поетичної збірки.

Його вірші виношені й «виховані» ним, як бажані діти. І він любить їх. І завжди повертається до улюблених тем. Йому глибоко не байдужі долі села й нашої української землі. Про це йде щира, конкретна, предметна розмова у двотомнику Костенка «Епоха Моргуна: хліб і правда» і продовжується у віршах. Поет не може бути спокійним, коли «…нестримно наростає псевдокультура епохи новітнього визиску, нещадної експлуатації нинішніх наймитів. Історія зробила гріховний кульбіт, зганьбивши культ трудівника, це нам даром не пройде…».

Поет жалкує, що нерегулярно бував у рідних Ісківцях, які снилися йому в Закавказзі, Біловезькій Пущі, на Крайній Півночі, на Північному Уралі, у Сибіру, на заставах у Молдавії й у Криму. А Полтава повернула його безцінному шматочкові його рідної землі, омолодила серце й душу.

Найбільшою ж мрією сільського хлопчини було стати агрономом. Став же професійним журналістом. На це благословила його у п’ятому класі по-материнським щедра серцем учителька Ольга Іванівна Середа, розгледівши у Миколці іскру літературного таланту.
«Сиві казки» Миколи Костенка – це майстер-клас найвищого ґатунку. Їх мають вивчати у школах, гуманітарних вишах, інститутах підготовки керівних кадрів. Не завадило б і народним обранцям ознайомитися, щоб перевидати державним коштом для шкільних та університетських бібліотек.

А для письменників і журналістів книга Миколи Костенка – це оаза в теорії і практиці на літературній ниві. «Що таке ліричний вірш?» – запитує автор. І відповідає: «Степовий струмочок, гніздо соловейка, ковток повітря. Глибоке зітхання ночі. Дотик коханої руки. Огром світу у тремтінні миттєвого почуття. Неймовірна траєкторія жовтого листка. І поцікавлені людські очі… Це найтяжча наука літератури. І найблагородніша. Лірика споріднена з музикою і піснею – з головними естетичними оберегами людини. З танком. З елегійним подихом природи. Ліричний вірш вказує на присутність у житті божественного. Але водночас – на зміління людини. На кризовий стан свідомості…».
У книзі – чотири розділи: «Недоспівані орнаменти» з епіграфом Анатолія Гальченка зі збірки «Тавро»; «Солов’їне гетьманство» з епіграфом землячки Миколи Костенка Ольги Хало; «Діди осені», яку починають рядки із поезії Ліни Костенко «Осінь жагуча» і «Поет» – з пам’ятними рядками Лесі Українки: «Слово, чому ти не твердая криця...»

Сотня довершених поезій у перших трьох розділах плюс без трьох вісімдесят етюдів, ритмів, емблем – цілий скарб почуттів, думок, розмислів про землю, про знак радогощу і – «Аромат землі дідів Голунь», «Про чисту воду» і «Долі скибку», «Новорічний вальс», про «Хвилю музики» і «Солов’їлося». І ще про багато чого. Мені ж хотілося б додати про щедрість присвят автора таким бажаним його серцю особистостям, як Іван Дичко («Мов народився знов»), Лідія Віценя («І хай розвидниться»), Володимир Мирний («Розвеснені на диво»), Наталія Харасайло («Білим по білому»), Любов Пономаренко («Прикмета»), Ліна Костенко («Коли відчуваю, що й канат пожерли»), земляки поета («Сам у собі»).
Лідія Черпакова, 15.04.2013, 11:161427
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3 4
5 6 7 8 9 10 11
12 13 14 15 16 17 18
19 20 21 22 23 24 25
26 27 28 29 30 31