21 травня 2019 • № 20 (1556)
Rss  

Дякую полтавським школярам за подароване свято

Дивовижний ранок 1 вересня 2014 року. Вікна моєї квартири дивляться на Каштанову алею, що на Половках, яка веде до школи-гімназії № 30. Як приємно було спостерігати за школяриками, які йшли перший раз у перший клас! Дівчатка у вишиванках, хлопчики – у сорочечках, вишитих білим по білому. Але майже всі – без квітів, у тому числі старшокласники. Тільки за малечу декотрі з батьків несли скромні букети. Полтавські учні активно відгукнулися на всеукраїнську пропозицію замість квітів зробити благодійні внески і спрямувати їх на підтримку наших військових на Сході України. Мимоволі майнула думка: якщо в Україні понад трьох мільйонів школярів і якщо кожен здасть лише по гривенці, то уявімо, яка сума буде на загал! А ще діти подарували свої малюнки-обереги нашим безстрашним воїнам, щоб вони стали найпотужнішим захистом у боротьбі за незалежність України.

Рівно о 9-й годині пролунав дзвоник. Дивилась я на цих щасливих полтавців і згадала свій перший клас. 1943 рік. 1 вересня. Полтава під окупацією. Ні про яку школу не могло бути й мови. Тож перший дзвоник для нас, дітей війни, пролунав 1 жовтня. Було це на Павленках, у зруйнованій школі № 5. Ні парт, ні стільців, ані зошитів, ну нічогісінько! Зібрали нас і попередили: щоб розпочати навчальний рік, треба все це позносити з дому. Одні тягнули столи, другі – стільці, треті ділилися ручками, які лишилися від старших у родині дітей. Матері готували чорнила з бузини, шукали книжки, на полях яких можна було щось писати.

А «лампочку Ілліча» заміняв каганець – посудина, в яку наливали або олію, або ладан, вставляли шматочок ганчірочки (гнотик) і підпалювали. У декотрих було ціле багатство – гільзи, куди наливали гас (керосин) або бензин, який брали на Полтавському військовому аеродромі. Про якісь вишиванки не могло бути й мови. Мати мені пошила сукню з… мішковини і торбу замість ранцю. Взуття не було, довелося йти босоніж. А вже було холодно, ніжки мерзли: пробіжу десять кроків, погрію ніжку об ніжку – і чимчикую далі. Сідаємо за принесені столи, холодно, школа не опалювалася. Оскільки вдома в нас нічого для школи не знайшлося (нас у мами було троє), мене запросила за свій стіл сусідка по вулиці Аллочка. Настрій – далеко не святковий. Після тривалого окупаційного стресу ми всі були похмурі, перелякані – минуло лишень сім днів після визволення Полтави. А відходили ми від війни, мабуть, років сім…

…Ні, сучасним школярам я ніскілечки не заздрю, а просто радію за них, за їхнє щасливе дитинство, за їхні надзвичайні здібності, таланти, за щастя жити в незалежній Україні. А тимчасові труднощі, які ганебно нам нав’язані, я свято вірю, ми подолаємо найближчим часом і заживемо єдиною українською родиною.
Лідія Черпакова, 04.09.2014, 13:012199
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3 4 5
6 7 8 9 10 11 12
13 14 15 16 17 18 19
20 21 22 23 24 25 26
27 28 29 30 31
<квітень