23 липня 2019 • № 29 (1565)
Rss  

Убиває не зброя, а наші гріхи…

Полтавський військовий госпіталь нині в Полтаві на слуху не менше, ніж військові дії на Сході України, які, власне, і спричинили появу в цьому лікарняному закладі тих, хто прикував до себе увагу громади, – поранених військовослужбовців.

Клірики полтавського Андріївського храму Української православної церкви ієрей Андрій Твердохліб та ієрей Димитрій Верланов стали тут постійними відвідувачами. Проте не лише несінням послуху, але й особисто важливою справою від самого початку були ці відвідини для священиків. Зізнаються: якщо з якихось причин не вдається прийти до госпіталю в призначений час, то починають переживати. Душевний спокій настає тільки після того, як побачаться зі «своїми» хлопцями.

Незважаючи на завантаженість, отець Андрій і отець Димитрій двічі на тиждень прямують до госпітальних палат із духовною літературою, пакунками з продуктами, одягом, іншими необхідними речами, які парафіяни Андріївського храму передають для поранених. Значну допомогу із забезпечення одягом госпіталізованих за час виконання священиками місії надав Центр «Благо», що діє з благословення Високопреосвященнішого митрополита Полтавського і Миргородського Филипа при відділі благодійності та соціального служіння Полтавської єпархії.
Проте не матеріальна допомога, хай і найнеобхідніша, відроджує до життя, дає наснагу, живить надію людини на краще. Душа тягнеться до джерела любові – Господа, навіть якщо цього не усвідомлює розум. Часто молоді хлопці підходять узяти благословення і просто обіймають батюшку, як рідну людину.

Коли священики наближаються до палат, у них стискається серце: цих хлопців їм шкода так, ніби вони жаліють своїх найближчих – рідних та друзів. І для пацієнтів госпіталю ці відвідини мають неабияке значення: більше, ніж домашнім ласощам, вони радіють можливості поспілкуватися, тим паче зі священиком. До них приходять психологи і волонтери, переважно жінки. Але для чоловіків, що побували в зоні воєнних дій, важливіше спілкування на рівних з тим, хто зрозуміє.

Батюшки йдуть по палатах, вітаються, кроплять свяченою водою хлопців у бинтах і служать молебень про їхнє швидке одужання. А далі починається спілкування. Логічно, що від тих, хто тримав у руках зброю і був поранений, запитання надходять дуже складні, відповідь на які можлива тільки зважена, глибока. Найчастіше запитують: за що нам ця війна? А якщо запитують, значить готові сприйняти і відповідь, що звучить від часів Старого завіту: за нашими гріхами.

Але, як зазначають батюшки, частіше вони самі починають розмову – спочатку на якісь незначні теми, щоб вивести людину з депресивного, іноді шокового стану. Понурі голови потроху підіймаються, очі починають блищати, а далі відбувається чудо – часто солдати самі просять про сповідь. Для переважної більшості це перша розмова зі священиком, перша сповідь.
Але, як і в буденному мирному житті, не всі легко відкривають душу і сповідують гріхи. Недовіра, побоювання, що священик не дотримає таємниці сповіді, – узагалі характерна риса для людей, які не за вірою, а з позицій позацерковного життя уявляють церкву. У цих випадках вагомими бувають особисті якості священика, який повинен зуміти прихилити людину. Батюшки помітили, що молодь більш відкрита і частіше сповідається, ніж чоловіки з життєвим досвідом.

Священики пояснюють, що сповідь – це духовна лазня, що очищає душу, а причастя тіла і крові Христових лікує душевні й тілесні рани. Після причастя бійці змінюються. Погляд їхніх очей стає спокійнішим, м’якшає, вони явно отримують полегшення й умиротворення.

Для зміцнення віри, більш повного розуміння сповідниками подій у своєму житті священнослужителі надають їм відповідно підібрану духовну літературу. Це широковідоме видання «Від мене це було» Серафима Виріцького, біографії Антонія Сурозького, Паїсія Святогорця, полководця Олександра Суворова.

Так, майбутній митрополит Антоній Сурозький, за професією лікар, брав участь у бойових діях і молився, щоб Господь не давав йому можливості вбивати, а тільки лікувати.
Олександр Суворов був глибоко віруючою людиною, постійно ходив у храм, співав у церковному хорі, читав Апостол, а перед битвами обов’язково тримав строгий піст, посилено молився. Цікаві його спостереження: Господь явно допомагав і йому особисто, і тим солдатам, які вели церковне життя. Наприклад, під час знаменитого переходу через Альпи вони не постраждали від холоду, а в більшості тих, хто нехтував церковними службами, не постував, не сповідувався, сталося обмороження кінцівок.

Ці розповіді про відомих діячів, життя яких немислиме без православ’я, беззаперечно, духовно підтримують поранених. Вони вдячно приймають у дар «Молитвослови православного воїна», ікони, натільні хрестики і дуже дорожать цими подарунками.

Не одну подяку вислухали батюшки від лікарів, які відзначають, що для тих, хто після поранення перебуває в тяжкому емоційному стані, особливо важлива увага, розмова, що відволікає від тяжких думок і дає надію на краще. Та й самі працівники госпіталю прагнуть поспілкуватися, просять благословення, молитов, радяться з приводу психологічного стану поранених.
У лікарні використовують усі можливі форми і засоби допомоги пораненим. У коридорах і палатах навіть вивішують дитячі малюнки, що у великій кількості надають дитячі заклади, школа мистецтв, церковні недільні школи. Зворушує, коли суворі військові подовгу роздивляються аркушики з дитячими творчими посланнями, беруть їх до рук і посміхаються. Колекція постійно поновлюється, тому що хлопці швидко розбирають їх, тримають біля ліжка, а виписавшись, везуть із собою.

Улітку бійці відгукнулися на пропозицію отця Андрія й отця Димитрія сходити до Хрестовоздвиженського монастиря. Хіба могло не сподобатися це по-особливому тихе й спокійне святе місце, дивовижна архітектура собору і дзвіниці, пейзаж обителі у зелені, де тишу порушують тільки дзвони, пташиний спів, дзижчання бджіл, шелест листя і м’які кроки сестер, які йдуть на послух?.. Душі не потрібен шум, бо у тиші – Господь …

Якось до отця Андрія підійшов офіцер і завів розмову не про війну, а про те, що робити після неї, як жити, яку літературу читати, як лікувати вірою душу, що зазнала духовних поранень. По суті, це питання життя і смерті. Як не стати втраченим поколінням… І відповідь на нього можлива тільки одна: лікує і спасає лише Господь, який є Любов.
Іноді Він торкається серця людини враз, несподівано, а іноді благодать поволі, крапелька за крапелькою, заживляє наші духовні виразки. Й одного разу душа стане здатною увірувати і спастися. Але до Бога треба йти…

Алла Овдієнко
Іван Мольченко, 27.10.2014, 15:17734
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3 4 5 6 7
8 9 10 11 12 13 14
15 16 17 18 19 20 21
22 23 24 25 26 27 28
29 30 31
<червень