20 січня 2019 • № 3 (1539)
Rss  

Свято, яке завжди з нами

День соборності України – свято, яке відзначається щороку 22 січня в день проголошення Акта возз'єднання Української Народної Республіки й Західноукраїнської Народної Республіки, що відбулося в 1919 році. Офіційно в Україні свято відзначається з 1999 року. Цього дня заведено згадувати й іншу подію, яка відбулася 22 січня 1918 року – ухвалення IV Універсалу, яким проголошувалася незалежність Української Народної Республіки.

Головні події того часу відбувалися в Києві. День 22 січня 1919 року проголосили вихідним, на Софіївській площі під час велелюдного зібрання урочисто проголосили Акт злуки Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки. До речі, під тим історичним документом є й підписи двох наших земляків – Симона Петлюри та Андрія Макаренка. Першого з них добре знають у Полтаві, він був і головою Директорії Української Народної Республіки. А хто ж такий Андрій Макаренко? Він – уродженець Гадяча, працював на залізниці і зрештою був обраний головою Спілки залізничників, а пізніше став і членом Директорії. Після більшовицької окупації України виїхав за кордон, однак і в еміграції повсякчас допомагав біженцям з України.

До речі, під час січневих подій 1919 року сама Полтавщина перебувала під більшовицькою окупацією. Це був період масового терору, коли переслідувалося все українське – починаючи від газет до самої мови. Фактично все відбувалося як і за часів царату, коли українців повсякчас заганяли в «малоросійські» рамки. Утім Губернська народна рада, у якій більшовики… не мали більшості, таки ухвалила у квітні 1918 року заяву на підтримку IV Універсалу і дій Центральної Ради.

Серед полтавців, які опинилися на той час на гребені політичних процесів в Україні, були і Борис Мартос та Андрій Лівицький. Мартос багато робив для розвитку освіти, очолював Раду Народних Міністрів УНР і водночас обіймав посаду міністра фінансів. Лівицький ще за часів царату брав активну участь у революційному русі, був членом Української революційної партії, соратником Симона Петлюри. У 1917 році він став губернським комісаром на Полтавщині, за його ініціативою були прийняті рішення на ухвалу ІІІ Універсалу Центральної Ради. Після смерті Петлюри Лівицький очолював український уряд у вигнанні.

Про події тих часів у Полтаві залишилося не так багато документів і навіть свідчень очевидців. Влада в нашому місті так часто переходила з рук у руки, що багато документів знищувалося, ледь на них встигало, як кажуть, висохнути чорнило. Тому фактично історичним документом став, скажімо, навіть щоденник полтавського лікаря Олександра Несвіцького, який було знайдено вже в часи незалежності, і нині він зберігається у Державному архіві Полтавської області.

На жаль, Акт злуки тоді фактично залишився на папері, зазнали поразки і подальші визвольні змагання за незалежну державу. На перепоні тому стали більшовики, які фактично проявили себе як п’ята колона в Україні. Як і нинішні комуністи, вони прикривали демагогічними лозунгами відверту російську агресію, створюючи на українських землях на противагу УНР «штучні» республіки. Спроби реанімувати подібні «сценарії» ми спостерігаємо і тепер на Донбасі.
Павло Долинський, 15.01.2015, 11:29523
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3 4 5 6
7 8 9 10 11 12 13
14 15 16 17 18 19 20
21 22 23 24 25 26 27
28 29 30 31
<грудень