23 липня 2019 • № 29 (1565)
Rss  

Спогад дитинства, гіркий, як полин

…2010 рік. Навіть у найсумнішому сні не могла уявити, що за весь час роботи в київських, кіровоградських і полтавських газетах проводитиму подібне «інтерв’ю» – найболючіше й найскладніше як для мене, так і для моєї співрозмовниці. Адже сива жінка, що сидить переді мною, «дитина війни» і жертва двох радянських голодоморів, найрідніша людина – моя мати.

Наша розмова про страшний злочин Сталіна та його кліки – далеко не перша. Вона продовжується ще з мого дитинства – часу, коли про геноцид і мільйони й мільйони (хто їх рахував?!) невин-но убієнних боялися говорити навіть пошепки. Ті ж, хто дивом не помер голодною смертю і дожив до нашого часу, свої пекучі спогади пронесли крізь усе життя кожною клітиною свого єства.

…Моя мати не погоджується зніматися для місцевого телебачення («Навіщо про мене? Нам у місті було легше, от у селах – там було справжнє пекло!»), але на прохання Володимира Степанюка, відомого полтавського громадського діяча (нині вже, на жаль, покійного), який активно збирав спогади й свідчення людей для «Книги пам’яті» про Голодомор на Полтавщині, дає згоду розповісти про декілька найпам’ятніших епізодів свого дитинства.

…Просто дивовижно: у свої роки Лідія Григорівна чітко пам’ятає і себе, чотири-п’ятирічною, і все, що відбувалося довкола неї. Як разом з батьком іноді ходили майже через усе місто (з Тригубівської в район вулиці Паризької комуни) до «чарівного хлібного віконечка», з якого старий єврей взамін на якісь коштовності чи інші цінні речі «видавав» хлібину сірого, як земля, хліба… Як, поволі підтягуючись з усіх боків до скупки, люди, мов привиди, – хто вже пухлий від голоду, а від когось залишилися одні кістки, – затискаючи в долонях хто обручку, хто золотий образок, а хтось ще якусь дорогу прикрасу (мабуть, залишилися в спадок від діда-прадіда), стають до мовчазної черги. Погляд дівчинки зупиняється на вщент виснаженому чоловікові, який ледь тримається на ногах і от-от, здавалося, упаде від щонайменшого подиху вітерцю. Він простягає щось блискуче рудому єврею, і той тицяє йому до рук буханець хліба… Чоловік тремтячими руками бере хліб, притискає його до обличчя, жадібно вдихає і, мов підкошений, падає на землю. Люди з черги кидаються йому на допомогу… Міняйло ж незворушно підходить до померлого й висмикує буханець із його холодіючих рук: згодиться комусь іншому, не пропадати ж добру!.. Маленька Лідочка, застигши від жахливої картини, сама вкрай ослаблена й пухла від голоду, з останніх сил зривається з місця й поспішає, плачучи, до рятівних маминих рук…

А ще вона добре пам’ятає 1934-й рік, коли вже жити стало «лучше, жить стало веселей». Тягнучи за собою задовгу як для п’ятирічної дівчинки авоську (вона навмисно її не складає – яка-не-яка, а «розвага» під час неблизької подорожі), Лідочка прямує в центр Полтави, до низки ларків: у кожному з них щось «дають». Вона, як це роблять дорослі, займає чергу до кожного з них, щоб принести додому якоїсь їжі: мати вже кілька тижнів лежить хвора. Хоч батькові, слава Богу, пощастило: його найняв на роботу на свою приватну олійницю ще один єврей. Господар цінує свого робітника: той уміє геть усе – і бухгалтерію веде, і на всіх тонкощах невеличкого виробництва знається. Маленька Лідочка вже починає потроху розбиратися в людях: дядечко-єврей, де працює її батько, на відміну від злого, котрий відбирає в людей останнє, дуже добрий: він допомагає її родині вижити. Адже тато щодня під вечір обов’язково принесе додому денний «заробіток» – крім якихось грошенят, ще й запашний круг макухи, який вони із сестричкою гризтимуть на вечерю, відчуваючи голодне запаморочення від найпрекраснішого у світі аромату! Бо ж як набридли юшка з картопляних лушпайок і млинці з лободи!...

Та ось підходить її черга. Боже мій, яке лихо! Тут щойно давали оселедці, і саме перед нею забирають останнього… Лідочка поспішає до іншої черги – там закінчилося борошно, і в третьому – щось іще!.. Дівчинка гірко плаче: сьогодні вона нічого не принесе хворій матері й молодшій сестричці! Що ж, вона прийде сюди наступного дня, а потім ще й ще. Так і запам’яталося їй те раннє дитинство: нескінченне стояння у довгих-довгих чергах…

А під час повоєнного голоду їхню родину рятувала своїм молоком кізочка. Лідія Григорівна вже не пам’ятає, яким дивом і де вони її придбали. Та добре пам’ятає, що у свої 16-17 років вважалася в родині цілком дорослою, аби в лютий мороз у гумових чоботях тягти нагору аж від Нижньомлинських ставків важкі цеберки з водою або цілі дерев’яні колоди для розтопки ненажерливої пічки…

Моє інтерв’ю обірвалося на півслові. Як колись обірвалося, так і не розпочавшись, дитинство і моєї матері, і всього багатостраждального її покоління. Через рік моєї найріднішої людини не стало, а ще через два роки пішов за вічну межу і великий патріот України Володимир Степанюк. Вони не встигли завершити свою справу. Ми маємо її продовжити.
Світлана Тренич, 30.11.2015, 15:052444
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3 4 5 6 7
8 9 10 11 12 13 14
15 16 17 18 19 20 21
22 23 24 25 26 27 28
29 30 31
<червень