19 травня 2019 • № 20 (1556)
Rss  

Цього не забути ніколи!

Людська пам’ять має властивість забувати про погане й залишати у спогадах лише добре. І це, напевно, найвищий Божий дар для нас. Адже, пам’ятаючи весь негатив, із яким ми зустрічаємося щодня, а його чомусь, на жаль, майже завжди більше, ми, мабуть, не змогли б повною мірою радіти життю в кожному його прояві.

Та є події, які, попри свою трагічність, якими б трагічними вони не були, не повинні стертися з нашої пам’яті ніколи й ні за яких обставин.
Саме такою вікопомною, непідвладною часові та простору стала для планети загалом і для нас, українців, трагедія з гіркою назвою «Чорнобиль».

26 квітня 1986 року – ця дата кожної весни сповиває нас своїм чорним крилом смутку та печалі, болем утрати й досі до кінця не вилікуваної рани. Адже той далекий 1986-й розділив увесь світ на «до» й «після», як свого часу Друга світова, Хіросіма та Нагасакі, Афганістан.
Ми свято вірили в те, що атом – мирний, що він на благо, і лише коли страшний джин вирвався і став некерованим, світ зрозумів, якою маленькою та подекуди безпомічною може стати людина розумна, Людина з великої літери.
Наслідки катастрофи мали планетарні масштаби: величезні території були забруднені радіонуклідами, десятки тисяч громадян переселили в безпечні місця з Прип’яті та довколишніх районів.

У ці дні ми привертаємо увагу до страждання людей, які зазнали і продовжують зазнавати дії радіації. Серед них і ті, хто захистив світ від страшної біди ціною свого здоров’я, а й інколи й життя. Вони збороли ніч, що могла затьмарити сонце. Вони зупинили нерозсудливість і безтурботність, які могли втягти людство у світову техногенну катастрофу. Ми схиляємо перед ними голови. Світ і люди не повинні, не мають права забувати їхньої жертовності, їхнього величного планетарного подвигу.

Низько схиляємо голови перед усіма, хто пішов тоді в ядерний вогонь, щоб зупинити ланцюгову реакцію смерті, перед матерями і вдовами, які оплакують своїх загиблих синів і чоловіків.
Вклоняємось тим, хто усвідомлено й мовчки жертовно віддав своє життя, виконавши найвищий синівський обов’язок перед рідною землею і рідним народом.

Помовчімо… Звісно, це не буде цілковите мовчання, бо відтоді й довіку кожен з нас носить у собі невидимий дозиметр, і на барабанні перетинки наших душ тисне ледь чутний дзвін – безперервний, тонкий і віддалений, немов дзвінок якогось божевільного велосипедиста в тривожнім сні.
Помовчімо… І пом’янемо…

Микола ОЛЕКСІЄНКО,
голова ГО «ПМГТІ «Чорнобиль»
Олексій КУЛИБАБА,
голова ГО «ФІЧПО у м. Полтаві»
Богдан Шевченко, 26.04.2019, 10:3847
ПнВтСрЧтПтСбНд
1 2 3 4 5
6 7 8 9 10 11 12
13 14 15 16 17 18 19
20 21 22 23 24 25 26
27 28 29 30 31
<квітень