×

“Байдужість” – п’єса втрачених поколінь

Байдужість це найстрашніше, що може бути в житті людини.

Тарас Шевченко

І «холод», і «бар’єри», і «вольєри»,
Як для диких звірів – це не колізей.
Це ми. Це наш театр і це прем’єра.
“Байдужість” – п’єса втрачених людей.

Байдужість – страшний гріх та він нам за життя.
Як сталася біда – то очі хутко вниз.
Маріонетки ми, без жалю й каяття.
Беземоційна гра із повсякденних криз.

Наш божевільний світ заглиблюється в прірву.
Панують лицемірні маскаради!
Як в ковдру, загорнулись ми в брехню манірну,
Сповідуючи з поколінь фальшиву правду.

Нам очі засліпив туман презирства,
І «моя ж хата з краю» – наш девіз.
Тут кожен сам собі, як вищий клас блюзнірства,
Не помічаючи людського горя й сліз.

І сором визнавати, що стали одержимі
Роботою, грішми та кайфом насолод.
Марнуємо свій час в інтернет-режимі,
Перетворившись на нелюдских істот

Не засмічуйте байдужістю криницю,
Де милосердя і духовності вода.
Бо прийдеться ще й самому напитись,
Води з байдужістю, аж до самісінького дна!