×

РОСИ СЕРЦЯ ЮЛІЇ МАНОЙЛЕНКО

«Росою серця» – так назвала свою нову збірку поезій поетеса із Лубен Юлія Манойленко, взявши ці слова із попередньої збірки «Стежкою трави», наче як передаючи тематичну естафету і продовжуючи образний ряд з глибинним змістом. І дійсно, кожне слово поетеси, як крапельки враннішньої роси, що густо вкривають зелений листок, наче бісером, що виграє всіма барвами думки. В її творчості проглядається характерна риса – культура мислення і його викладення поетичним словом на папері, що базується на традиційності народної етики й естетики, притаманні українському духу, який виходить із глибини хліборобської цивілізації українства. І це суттєва ознака народності, якості якої, на жаль, за нинішньої глобалізації світу поступово стираються: «І руки твої, що не брали одвіку чужого, І очі твої, що спізнали біль, і печаль, Життя течія понесе на зухвалі пороги, Але ще яснішою стане незвідана даль».
Взагалі, поетесі притаманно передавати думку саме в образах, часто несподіваних, але глибоких за наповненням змістом, а це ознака справжнього таланту. В той же час, кожна строфа, кожен рядок змушує мислити, роздумувати, шукаючи відповіді на майстерно заглиблений в образах підтекст, відкриваючи для себе саме те, що розширює меридіани світогляду читача, вдосконалює морально-духовний стан, привчає до філософського осмислення життєвих колізій.
Поезія Юлії Манойленко заглиблена у буття світу в усій гамі його різномаїття: тут і трагічна доля України, сини якої зраджують Неньку: «Земле свята українська, Страднице моя вишивана, Знову народиш Івана, Що буде тебе розпинать». І епічна розміреність життя людини, глибина її почуттів, трагічність її долі, щастя в любові, горе в нещасті – все те, з чого складається життєва нива кожного: «Усе змішалось: люди, біль, слова, Минуле визирає з-за причілка. Ти будеш жати, бо уже жнива». Отсання строфа звучить як підсумок життя кожної людини, яка що надбала, тим тепер і буде звітувати перед Богом. І в той же час, останній рядок звучить обнадійливо: «А десь за гаєм ще луна сопілка».
Кожна строфа – це музика смутку, гіркого болю, тривог і пошуків відповіді на трепетні життєві питання, бо «Коли багато болю, плаче небо, Коли багато сонця плаче тінь». Це роз’ятрена душа – безмежна і загадкова, як всесвіт: «І цвіт замріяно-холодний, Той цвіт холодний, В долонях грію, долоні мерзнуть, Понад безодні. Понад самотність, понад одчайність, І крик покути, Мені б минути, мені б крізь терни…». «Та є кордон, та є глибокий слід, Який не можна зрадить, обминути. Відтяті крила і кривавий піт, З минулого вертається покута».
За, здається, простими словами поезії Юлії Манойленко розкривається глибина життя, епічність буття людини, трагічність і щастя її долі. Адже поезія – це слово, а в апостола Іоанна сказано: «Спочатку було слово». Тобто, світ зачався із звуку, який пролунав у всесвіті. Тому в глибині творчого духу, що наповнює Юлію Манойленко, зародилося слово, яке черпається нею із джерела непізнаного, того, що існувало ще до зародження буття. Адже вся збірка пронизана вірою в Сина Божого, а Він, як і Отець, був ще до творення світу й отой звук-слово, яке зародило життя, йшло й від Нього. Без Бога не було б і нас, не було б слова, яким твориться поезія: «Я і Господь, Господь і я, Без тебе «я» мого немає, Бо шепочу Твоє ім’я, Тебе на поміч прикликаю».
Тема віри й участі Ісуса Христа та Божої Матері в житті людини й цілого народу червоною ниткою проходить по всій збірці «Росою серця»: «Хресний шлях – він завжди тяжкий… Ще будеш падати і підійматись, Не озирайся, по сліду інші йдуть. Христос смиренно ніс Своє розп’яття, Його стежина виросла у путь».
Поетеса любить Бога, звіряє Йому думки і помисли, а тому тема голговських страждань Ісуса Христа, Його вмирання на хресті, на якому люди розпинають Господа вже дві тисячі літ своїми гріхами, своїм злом, голгофська дорога українського народу і голгофська доля людини… все це природно вплітається у більшість віршів Юлії Манойленко. «Ти ніс на Голгофу хреста, Ти його ніс…» із болем у серці звертається до Нього поетеса. Й одразу ж благає кожного із нас: «Донеси у долонях до Господа серце, Хай воно серед буднів любов’ю озветься», тому що: «А я без Тебе не була, Тобою починаю жити».
Як і попередні збірки – цей поетичний доробок авторки пронизаний вірою у неминущість торжества любові, яка дає перемогу над злом, підводить з падіння, дає опору долати труднощі: «І Любов всепрощенна велика, Твоє серце наповнить ущерть. Серед ночі спалахує свічка. В баговинні ступаєш на твердь».
Поезія Юлії Манойленко дихає Україною – її степами, полями, річками, долинами і гаями. А ще свободою, але нашою, українською – наповненою постійної боротьби народу за визволення із ярма, в яке потрапляв уже неодноразово у своїй історії, а тому для нас вона: «Ти, свободо, як хліб, глевка, І кривава, як маки в полі, Чи ж народ на тебе чекав, а чи знову продасться в неволю?» І в той же час, в іншій поезії висловлює віру у відродження українства, бо: «І ріки воскреснуть, водою поїтимуть спраглих, Коли зацвітуть рукави сорочок молодих, Що ще прабаби щирим взором натхненно квітчали, На землях вкраїнських зародять плодами сади». Таку поезію треба осмислювати розумом і серцем.
Природа в поезії Юлії Манойленко означена не так зовнішнім обрамленням переживань героя, яким здебільшого виступає авторка, як відображенням його внутрішнього світу: радості, щастя, тривоги, болю, трагізму долі людини й цілого народу. Природа в поезіях поетеси жива і виразна, проявляється вона в обопільних емоціях: «Ранкові мрії стомлених беріз, Їм очерет щось лагідно шепоче, І сходить сонце, полум’яний спис, піднявши проти таїнств ночі». Поетеса тонко передає найменші порухи душі й настрої, а відображення природи у неї переплетене з переживаннями людини: «Падаю стрімко у тиху небес течію, Глянь, там де квітка схилила голівку красиво, Дихають трави і камінь у мох зодягнувсь, Все виглядає у вирі життєвого дива».
Природа у віршах поетеси оживає під її люблячим зором, серце шукає духовного очищення у покаянній молитві, тому, очевидно, такими частими є її звернення до Господа: «Бо шепочу Твоє ім’я, тебе на поміч прикликаю».
Вірші Юлії Манойленко вражають щирістю, душевністю, яка вливається в душу читача літеплом – чи то погідним, люблячим, чи насиченим тривогою, очікуванням чогось лиховісного, але такого, що неминуче завершиться перемогою добра. Юлія Манойленко – вже зрілий майстер ліричного слова, поезію якої ми чекаємо з нетерпінням, аби насолодитися словом, що йде із серця й від душі.
Володимир Шкурупій (Архієпископ Афанасій)