«Як учасник визволення України, я хочу розповісти, як ми після двох років ворожої окупації вперше, як визволителі, ступили на свою землю. Це було влітку того буремного 1943 року, після грандіозної битви і перемоги в районі Курської дуги. В тій битві брав участь і я, сержант, командир відділення роти автоматників славетної 13-ї гвардійської червонопрапорної стрілецької дивізії, що входила до складу 5-ї гвардійської армії, яка прославилася в Сталінграді». Так пише у своїх спогадах 96-річний полтавець Борис Ковтун у книзі «Я бачу сонце», уривки з якої ми й починаємо публікувати.
Кінець німецької «Цитаделі»
Про тяжкі випробування, які доля призначала воїнам нашої дивізії, свідчить той факт, що в роті автоматників 39-го гвардійського стрілецького полку, де мені довелося воювати, після Сталінграда залишилось в строю лише… четверо. Три українці: командир роти капітан Підкопай, старшина Кононенко (щойно повернувся із госпіталю після поранення), їздовий на прізвище Комісар, і один росіянин – командир взводу молодший лейтенант Попов-Печер. Після поповнення дивізія і її полки одержали червоні, вишиті золотистими нитками, гвардійські прапори, а ми урочисто прийняли гвардійську присягу.
Як відомо, влітку 1943 року німецька армія ще складала велику силу. Основна її маса була зосереджена якраз на виступі Курської дуги. Німці задумали тут операцію «Цитадель», яка мала на меті оточити тут велику кількість наших військ. Але й ми за два роки війни навчилися воювати. Моральний дух солдат і командирів теж був надзвичайно високим. Ми твердо вірили, що ворог не пройде, що ми його виженемо з нашої землі.
Одержавши наказ, ми в повному спорядженні за три доби під палючим липневим сонцем і під ударами ворожих літаків пройшли майже 140 кілометрів. Ішли цілодобово, роблячи лише короткі привали. Після маршу ми тут же окопалися, працюючи всю ніч. А вдосвіта разом з нами вийшли на вогневі позиції й артилеристи. І тут же після короткого артнальоту широким фронтом пішли на нас німецькі танки разом з мотопіхотою!.. Пізніше з’ясувалося, що діяла танкової дивізія «Адольф Гітлер».
Артилеристи і бронебійники мовчали, підпускаючи «Тигрів» на відстань, з якої можна було бити в упор по ворожих машинах. А тоді повели вогонь по бортах і гусеницях танків! Коли окремі з них все ж прорвалися через наші окопи, гвардійці закидали їх гранатами і пляшками із запалювальною сумішшю. Атака ворога була відбита. Всього ж того дня таких атак було вісім!
А поряд з нами, в районі Прохорівки, йшла велика танкова битва, де з обох сторін брали участь 1200 танків. Жорстокий бій тривав увесь день. Багатотонні стальні машини перетворювалися в купи металобрухту. З танків летіли башти, розривалися стволи гармат, на шматки рвалися гусениці. Хмари пилюки і диму затягли все навкруги…
Коли ворог видохся, наша армія перейшла в наступ. Ламаючи відчайдушний опір, ми крок за кроком відвойовувати кілометри, які ворог зумів пройти за час літнього наступу (а просунулися німці за сім днів жорстких боїв на 35 кілометрів). І врешті-решт вийшли на лінію оборони ворога, яку він готував кілька місяців після поразки під Сталінградом.
Головна лінія складалася із сильно укріплених опорних пунктів, які з’єднувалися траншеями і ходами сполучення. А перед ними – загородження із колючого дроту і мінні поля, що прикривалися кулеметним і мінометним вогнем. І все ж наша піхота разом з танками при підтримці артилерії та під прикриттям авіації зробила неймовірне – за декілька днів на початку серпня прорвала оборону і пішла вперед. 5 серпня були звільненні міста Орел і Бєлгород, а в районі радгоспу «Борисовка» було оточене велике угрупування ворога.
Нас, автоматників, посадили на танки, і ми глибоко вклинилися в його розташування, перекривши дорогу для відступу. До речі, після Сталінграда німці стали дуже боятися оточення, тому серед них зчинилася паніка. За всяку ціну вони хотіли прорватися і великими колонами йшли напролом, охопленні відчаєм і жахом. Їх розстрілювали з усіх видів зброї, то тут, то там спалахували й рукопашні бої. Було взято велику кількість полонених, а серед убитих, як потім стало відомо, був і командир 19-ї німецької танкової дивізії генерал–лейтенант Шмідт, який, щоб не потрапити в полон, застрелився.
Великі втрати понесли і ми. Тут загинув наш мужній командир взводу молодший лейтенант Попов-Печер. Невеликий на зріст, білявий, меткий і жвавий, він завжди був у русі, ніколи не втрачав почуття гумору. Родом десь із Архангельської області, він знав безліч російських пісень і приказок. Знав і українські пісні, бо казав, що його мама була українкою. Піснями і анекдотами піднімав у нас настрій, не давав сумувати, допомагав легко переносити труднощі.
Коли ми три доби підряд (удень під палючим літнім сонцем і ударами ворожих літаків, а вночі борючись зі сном) поспішали на допомогу нашим побратимам, що стримували натиск ворога, Попов-Печер ішов попереду. Як і личить командиру – завжди стрімким, швидким і широким кроком. Тут же, на ходу, вигадуючи жартівливі частівки:
Поміж небом і землею
Гітлеряка вився
І хвостом, як той чортяка,
В небі зачепився!
Змучені цілодобовим переходом, всі в пилюці, в поту, з останніх сил переставляючи ноги, ми раптом оживали і тут же підхоплювали:
Без запрошення до нас
Фріци завітали –
І в непрошених гостей
Кістки затріщали!
Де й поділася втома! Поступово повертається бадьорість, настрій стрімко піднімається – і ми уже сміємося. Співаємо і сміємося! А це і є завданням командира – не допустити паніки, підняти у солдата настрій, утвердити віру його в себе, в своїх товаришів, в командира. І зробити це будь – якою ціною! Попов-Печер умів це робити.
Ось таким був наш командир взводу!
Як не жалко було втрачати своїх бойових товаришів, ми вірили, в перемогу. Ми знали, що йдемо визволяти свою домівку, свою рідну Україну. Тому з великим піднесенням поспішали скоріше ступити на свою землю.
КАПІТАН ПІДКОПАЙ
Командир нашої роти автоматників капітан Іван Якович Підкопай був людиною вольовою — сміливий і грамотний офіцер, який пройшов випробування при обороні Києва і Сталінграда. Він щоденно уперто і настирливо учив нас правильно воювати. Був вимогливий, але і справедливий.
Ще ранньою весною, коли ми, команда сержантів, випускників Краснохолмського піхотного училища прибули з Уралу на фронт для поповнення поріділих рядів героїчних сталінградських дивізій, нам одразу сподобався цей енергійний і сміливий командир. Тоді ми десь почули, що на фронт для боротьби з танками мають надійти… «ампуламети». І ми, декілька сержантів, вирішили будь-що добитися, аби нас зарахували в ампуламетну роту.
І коли капітан Підкопай підійшов до нашого строю і запропонував нам влитися в його роту автоматників, ми розповіли йому про свій намір. Командир розсміявся:
– А ви знаєте, хлопці, що то за штука така, «ампуламет»? Не знаєте? Це така металева труба, закріплена на дерев’яній станині. В неї вставляється запал і скляна кругла ампула, наповнена запалювальною рідиною. Наводиш цю штуку на танк і вистрілюєш!.. Але щоб попасти в ту танкову потвору, необхідно допустити її на відстань не далі 50 метрів. Попав у танк – твоє щастя! А як не попадеш? Ці п’ятдесят метрів він проскочить за декілька секунд, і від твого ампуламета залишиться одні цурпалки.
Потім примружився, уважно подивився на кожного із нас і стиха, майже пошепки, проговорив:
– І від ам-пу-ла-мет-ника теж…
Далі уже спокійно запитав: «Ну, як хлопці, я вас переконав? Підете до мене в автоматники?»
– Ні, – відповіли ми, – будемо ампулами палити танки!
– Ну, що ж, сміливі ви хлопці! Бажаю успіху!
І пішов від нас. А через деякий час повернувся.
– Я ходив до штабу полку. Сказали, що ампуламети до нас не надійдуть, бо зараз є достатня кількість протитанкової зброї. Тому я домовився в штабі, що заберу вас до себе в роту. Але спокійного життя не обіцяю. Будете вчитися воювати і солдат своїх учити. Будете їздити і на своїх танках, і ворожі знищувати… Так ми стали автоматниками.
Капітан Підкопай виконав свою обіцянку: кожен вечір ми поверталися з польових навчань виснажені – закопчені і спітнілі. Аби не боялися танків, рили окопи, лягали в них, а танки утюжили нас… Ми ж, завалені землею, піднімалися і кидали ззаду на двигуни танків учбові гранати. А в години відпочинку командир розповідав про свої фронтові будні. Розпитував і солдат про їхнє життя-буття до війни. А, бувало, скаже мені: «Ану, земляче, почитай нам «Кобзаря»!..
Я зі шкільних років був закоханий в поезію Тараса Шевченка, а «Кобзар» був настільною книгою в нашій родині. Ідучи в армію, я прихопив його з собою, і носив в речовому мішку, де поруч з «Кобзарем» лежала протитанкова граната, пачка патронів і кілька сухарів.
Більше всього солдатам подобалися поеми «Катерина» і «Наймичка». До речі, неукраїнцям не треба було й перекладати – вони і так все розуміли, були зачаровані нашою мовою.
Тоді ж ми дізналися, що у нашого командира був і красивий голос. Якось одного літнього вечора ми сиділи всією ротою у ліску під крислатими деревами, відпочиваючи після виснажливого спекотного дня. Сонце вже заховалося за обрі і на небо викотився повний і ясний місяць. З’явилися зорі…
А тут, як по команді, в кущах затьохкали знамениті курські солов’ї! І співали вони, ну, точнісінько так, як і наші, полтавські! Не одне юнацьке серце здригнулося в грудях: згадалися рідні місця, близькі, перше побачення… І коли солов’ї трохи вщухли, заспівав наш командир:
Ніч яка місячна, ясная, зоряна,
Видно, хоч голки збирай.
Вийди, коханая, працею зморена,
Хоч на хвилиночку в гай…
Поступово пісню підхопили молодший лейтенант, старшина, їздовий, а за ними – вся рота! Хто знав слова пісні, хто не знав – співали усі:
Небо глибоке засіяне зорями.
Що то за Божа краса!
Мені на все життя запам’яталася знаменна і радісна для нас подія – в районі Богодухова Харківської області ми ступили на українську землю. Якимось дивом тут уцілів навіть прикордонний стовп з написом «УРСР». Капітан Підкопай зупинив нашу роту перед ним і сказав: «Хлопці! Солдати! Перед нами наша рідна Україна! Цілих два роки ми, обливаючись кров’ю, йшли до неї. І ось вона чекає нас!».
Старшина Кононенко вийшов наперед, нагнувся, взяв у руки грудку землі, понюхав і довго дивився перед собою… Цей літній потомствений селянин з болем у серці стиха проговорив: «Бачите, синки, яка вона масна, жирна та пахуча, наша земля. Недаремно ворог основні сили кинув на Україну, щоб загарбати її, нашу родючу землю-матінку..»..
А командир роти скомандував: «Рота, шикуйсь! Струнко! На визволення нашої України – кроком руш!». На очах у багатьох були сльози. І ми пішли вперед. Там, за горизонтом, нас чекали Харків і моя Полтава…
Біографічне
Борис Петрович Ковтун народився 1924 року у с. Безсали Лохвицького району. З початком війни батьку-ветеринару доручили евакуйовувати худобу до Сталінградської області, куди добиралися майже півроку. Так сім’я опинилася у радгоспі «Роднички» Кругловського району. В сімнадцять з половиною років Борис виявив бажання піти добровольцем на фронт. Але, з’ясувавши, що юнак на відмінно закінчив 9-річну школу, військкомат направив його до Краснохолмського військово-піхотного училища. Та у зв’язку з тяжкою ситуацією на фронті курсантів достроково направили у війська.
Брав участь у Курській дузі, визволяв Харківщину, Сумщину, на рідній полтавській землі був поранений. Після лікування у шпиталі направлений до Куйбишевського військового піхотного училища і вже в якості командира взводу опинився в складі Третього українського фронту, який вів бої в Угорщині і Австрії. Далі був перехід через австрійські Альпи і братання біля міста Гратц з американськими вояками. Там і зустрів Перемогу.
Та ще 10 років після цього передував на військовій службі. Маючи літературний хист (писав вірші навіть на фронті) вступив на філфак Київського університету. Працював у карлівській районній газеті, викладав у Чернівецькому фінансовому технікумі. Здобувши бухгалтерську освіту у Львівському кооперативному економічному інституті, працював податковим інспектором Полтавського міськфінвідділу, начальником відділу кадрів та старшим бухгалтером-експертом облфінвідділу, аудитором…
Гвардії полковник у відставці Борис Ковтун нагороджений багатьма бойовими орденами і медалями, має численні трудові відзнаки, за активну громадську діяльність 2005 року пошанований орденом «За заслуги» ІІІ степеня. Є членом полтавського осередку ВГО «Асоціація ветеранів державної податкової служби України». Не полишає і літературну творчість: пише спогади, повісті, вірші і оповідання, частина з яких увійшла і до книги «Я бачу сонце».
