×

«Чорновіл пропонував відзначати День незалежності 1 грудня»

1 грудня минає 30 років з часу всенародного референдуму за незалежність України. Кожен українець із 28,8 мільйонів, які вибрали у бюлетені “ТАК, підтримую”, легалізував смерть СРСР. Тож, саме 1 грудня 1991 року Україна стала по-справжньому незалежною. Саме після 1 грудня Україну почали визнавати інші країни світу. 5 грудня Верховна Рада проголосила в «Посланні до парламентів і народів усіх країн»: «Договір 1922 року про утворення Союзу РСР Україна вважає відносно себе недійсним і недіючим» . Україна вийшла зі складу СРСР завдяки референдуму. Спираючись на волю народу 8 грудня тодішній Президент України Леонід Кравчук поставив у Беловезькій пущі спільно зі своїм Борисом Єльциним і головою Верховної Ради Білорусі Станіславом Шушкевичем підпис під скасуванням СРСР.  Спогадами про події на Полтавщині ділиться громадський діяч , регіональний представник Українського інституту національної пам’яті в Полтавській області Олег Пустовгар.

Як потрапив до Народного Руху і його вплив

Юнацькі роки припали на романтичний період горбачовської «перестройки», загнивання СРСР й боротьби за відновлення державної незалежності. Якраз тоді з’явився Народний Рух України – масова громадсько-політична організація, яка об’єднала у своїх лавах широкі верстви небайдужих до долі України – і колишніх політв’язнів комуністичних концтаборів, як от В’ячеслав Чорновіл, і знакових вітчизняних письменників (власне, оргкомітет зі створення Руху базувався на основі письменницької спілки), діячів культури, освіти, науки. У газеті спілки письменників «Літературна Україна» (її передплачувала мама, вчителька української мови та літератури) вперше прочитав програму Народного Руху. А ще тоді дуже популярною на телебаченні була передача «Молодіжна студія «Гарт» – можливо, чи не єдина, де молодим і завзятим журналістам вдавалося хоч якось уникати цензури  компартії, робити цікаві сюжети з історії України, запрошувати на ефіри дисидентів, письменників.

Коли був 11-класником, якраз працювала Верховна Рада часів УРСР У ній діяла потужна опозиція — Народна рада, у складі якої було багато політиків з Народного Руху, серед яких вирізнявся Чорновіл. Ви знаєте, мені запам’яталося висловлювання першого секретаря Гадяцького райкому Компартії Петренка, який таврував Чорновола  на районному радіо як екстреміста. І мені стало просто цікаво: що за слово таке, чому так називають? Просто його тодішні виступи у Народній раді, й у молодіжній студії «Гарт» завжди були з чіткою вимогою щодо незалежності України. В тому і полягав «екстремізм», хоча сьогодні таке визначення цього поняття смішне, звичайно. Мій світоглядний стержень формувався під впливом В’ячеслава Чорновола.

І відразу, як мені виповнилося 18 років, у лютому 1991-го вступив до Гадяцької районної організації Руху. Якраз навчався на режисерському відділі Гадяцького училища культури (народна назва «кульок»J), тож уже в березні цього ж року пройшов, так би мовити, перші бойові політичні хрещення: брав участь у поширенні газет «За вільну Україну!» та листівок Руху проти «оновленого союзу» , а потім на дільниці Гадяцької ЗОШ був спостерігачем від НРУ на референдумі, який тоді ініціювала кремлівська комуністична верхівка. Це була відчайдушна спроба влади зберегти імперію…Горбачов поставив на референдум запитання «Чи вважаєте ви за необхідне збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік?» . Але вже тоді понад 8 мільйонів мешканців УРСР, зокрема й Полтавщини, проголосувало проти так званого «оновленого союзу». Україну охопила хвиля самостійницьких настроїв, які протягом 1991 року набирали все більшого масштабу.

У квітні 1991 року у міському центральному парку Гадяча Рух спільно з ГО «Союз Чорнобиль» влаштували мітинг, на якому озвучувалися проблеми «чорнобильців» , ну і, звісно ж, найбільше говорилося про необхідність виходу України з СССР. Я долучався до проведення мітингу, роздавав студентам «кулька» запрошення, навіть вдалося домовитися з вахтером гуртожитку, щоб зробити по селектору для студентів Гадяцького училища культури оголошення-запрошення на мітинг.

Гадяч, 1 травня 1991 року, масова колона посланців «трудових колективів» із червоно-синіми прапорами УРСР – і окремою колоною крокували ми, гадяцькі рухівці, десь так чоловік 70 із синьо-жовтими стягами.Чесно скажу: було трохи лячно: а що, раптом, коли виженуть із «кулька» (народна назва Гадяцького училища культури ім. Котляревського) за «заборонений» прапор? Та й ставлення деяких однолітків: «тобі більше нема шо робить, як з жовто-блакитним флагом бігать по місту?». Передати той драйв словами важко. Уздовж руху усієї колони по центральній вулиці Лібкнехта (тепер Гетьманська – названа на честь гетьмана Івана Виговського) стояли гадячани, примусово вигнані на свято «міжнародної солідарності трудящих». Чимало цих відчайдухів голосно вигукували: «Геть комуняк! О, дивіться рухівці зі своїми прапорами ідуть, їх багато. Рятуйте Україну, хлопці».Тоді відчув, що Рух неодмінно досягне своєї мети – відновлення української державності. А вже наступного дня «на килим» викликав директор училища комуніст Плутенко: «Як міг нести петлюрівсько-бандерівський прапор?» Дісталось від нього на горіхи ще й за мою юнацько-романтичну замітку в газеті «За вільну Україну!», у якій описував мотиви вступу до Руху, долучення до визвольної боротьби… Але – дивина! Ніяких особливих дисциплінарних санкцій. Більше того, за кілька днів на лекції з історії в училищі культури я робив доповідь на тему «Українська національна символіка» – джерел було доволі, компартійна цензура дала слабинку, тож преса була заповнена дискусіями на теми національного відродження і української ідентичності.

До речі, якщо говорити про останні місяці існування СРСР, то пригадується ще одна травнева подія 1991 року – поїздка гадяцьких рухівців до Полтави, на відзначення 112-ої річниці з дня народження Симона Петлюри: сотні людей з усіх куточків області, маєво синьо-жовтих прапорів, мітинг поруч із дзвіницею Свято-Успенського собору, який вів Микола Кульчинський, виступ «не в тему» на «руском язикє» тодішнього депутата ВР СРСР Миколи Куценка, який з одного боку «таврував ганьбою» 1-го секретаря ЦК КПУ Щербицького, компартійних чинуш, а з іншого – попри обурений гул мітингарів, посмів відгукнутися у негативній конотації про борця за незалежність Симона Петлюру…

Серпень 1991 року

Події 19-21 серпня розгорталися карколомно. Мої старші колеги з Гадяцького осередку Руху Володимир Юревич, Іван Юревич, Олена Юревич, Ірина Гулей, Сергій Солдатов (царство Небесне і вічна пам’ять, вони вже відійшли у засвіти), також Зеновій Гулей, Катерина Дубна, Анатолій Скаженик, Олексій Басараб, Володимир Сирота, Іван Глушков, Юрій Подвезько, Сергій Ільченко, Сергій Танцура,  Федір Лугуша, Іван Шухомет, Володимир Коблицькийта ін. у центрі Гадяча, біля центрального універмагу «Росія» роздавали листівки із закликом не визнавати московських путчистів, поруч у людному місці, на «кругу» (так називають містяни транспортну розв’язку) встановили національний прапор. Після провалу путчу було опечатано райком компартії, а Анатолій Скаженик і Катерина Дубна зробили все, щоб завадити райкомівцям спалити частину документів компартії прямо на подвір’ї за будівлею й  надали розголосу цій витівці  комуністів. А вже 24 серпня майже весь актив організації виїхав на мітинг під Верховну Раду.

24 серпня 1991 року майже весь день провів біля телевізора. Тоді телебачення УРСР вело пряму трансляцію із зали засідань Верховної Ради. Батько весь час наполегливо «припрошував» копати картоплю на городі. Вся сім’я там копирсалася – тато, мати, брат, бабусі. Якраз така пора у селі. А мені трішки було соромно, що не допомагаю, але й відірватися від чорно-білого екрану не міг. Зателефонувати, та ще й з села старшим побратимам-рухівцям з Гадяча, які тоді на власних авто виїхали до Києва, було неможливо – це зараз у всіх «мобілки».  То іноді виходив бодай на півгодинки на город з приймачем, потім знову мчав у хату. Забути ті миті виступів В’ячеслава Чорновола, Левка Лук’яненка, Леся Танюка, внесення національного прапора до зали ВР неможливо.

Буремна осінь 1991 року

Водночас, не скажу, що була якась ейфорія чи навіть раціональне усвідомлення, що мети досягнуто. Ні. Адже було проголошено наміри провести всенародний референдум 1 грудня. Було зрозуміло: попереду три місяці напруженої агітаційної праці, щоб будити наш люд, приспаний комуністично-російською імперією…

Пригадалося 1 вересня 1991 року, коли приїхав працювати старшим піонерським вожатим до Лютенської школи. Знайшов квартиру, але згодом ледь не довелося шукати іншу: вкрай перелякана бабця-хазяйка, побачивши у мене на светрі синьо-жовтий значок, а на стіні в кімнаті синьо-жовтий прапор, вимовила: «Ти шо синок, із западної? Нашо нам ота бандерщина?» Сяк-так пояснив, що невдовзі це буде офіційний символ Української держави. Рогом дивилися на символіку молодого рухівця голова сільради і директорка школи…

Тоді восени буремного 91-го, ми, гадяцькі рухівці, виклалися «на повну» – тисячі листівок, газет, концерти, поїздки по селах. Видання і поширення газети «Рідний край» та «Історії України-Руси» Михайла Грушевського. Вся діяльність була підпорядкована голосуванню за незалежність та підтримці В’ячеслава Чорновола як кандидата в Президенти. На початку вересня у будинку культури Рух провів районний форум інтелігенції за участю депутатів ВР з Народної Ради. А під час заходів до 150-річчя з дня народження Михайла Драгоманова Рух провів велелюдну ходу, яка увінчалася встановленням у центрі Гадяча (на «кругу») щогли з синьо-жовтим прапором. Там і донині майорить український прапор. А ще запам’ятався концерт у «кульку», на який завітали гості з Галичини. Тоді вперше «вживу» почув стрілецькі та пісні УПА…

Та наймасовіший захід буремної осені 91-го – це велелюдний мітинг за незалежність України. Рух вирішив зібрати його на центральному ринку Гадяча, оскільки на торжище  щонеділі з’їжджалося чимало люду з більшості довколишніх сіл. Вели зібрання Олексій Басараб, директор Рашівської ЗОШ та вчитель Лободиненської ЗОШ Анатолій Скаженик. Надали слово і мені. Завершував словами з вірша Лесі Українки «Досвітні вогні»: «Вставай, хто живий, в кого думка повстала! Година для праці настала! Не бійся досвітньої мли — Досвітній огонь запали, Коли ще зоря не заграла».Це був перший публічний виступ J) , хвилювання і водночас радість від доброзичливості і підтримки гадячан, від  того, що прийшло стільки людей!

4 вересня 1991 року. Автобус «Гадяч-Київ». Група рухівських романтиків-ідеалістів з батьківщини Олени Пчілки і Михайла Драгоманова прямують до столиці України (вже не УРСР!) на мітинг. Люди різного віку і професій: директор школи і робітник, відставник-міліціонер, водій і лікар, пенсіонери, вчителі. У всіх піднесений настрій. Співають стрілецьких і повстанських пісень, «Червону калину». Ще б пак: 10 днів тому проголошено Незалежність України! Ще зовсім недавно цих людей обпльовувала газета Гадяцького райкому КПУ «Будівник комунізму», називаючи не інакше, як «деструктивними елементами», це про них кагебісти вміло поширювали маразматичну побрехеньку: «рухівці – це бандерівці, котрі палять скирти із соломою». Пригадую, як моя бабуся Наталка мені дорікала, мовляв, куди ти, онучку, вліз, «там же одні бандити – петлюри–бандери, та й по радіо і в газеті про них погане пишуть, то ж вороги народу!». Багатотисячне людське море біля Верховної ради гуде, немов вулик. Сесійне засідання транслювалося на вулицю. Найпопулярніше гасло – «Прапор на раду!». Мітинг тривав понад 5 годин. В цей час у ВР народні обранці з опозиційної Народної ради вимагали узаконити і підняти над куполом ВР національний символ. Комуністична група «239» вперто чіплялася за старе. І лише коли у натовпі пролунали радикальні заклики «йти на штурм і виганяти геть цих комуняк», Леонід Кравчук виступив із тривалою «примирювальною» промовою, після чого депутати проголосували за встановлення над ВР синьо-жовтого прапора, однак державним його визнати відмовилися. Це буде вже аж 28 січня наступного року – в мій день народження і день Героїв Крут. Зараз державна символіка сприймається як належне і не викликає дискусій. А того вечора на майдані біля ВР вирували емоції, виступали дисиденти – шістдесятники В’ячеслав Чорновіл, Степан Хмара, брати Горині. Люди обіймались, сміялися, воїни УПА співали «Ще не вмерла Україна». Бачив обійми своїх земляків – директора Рашівської школи Олексія Басараба і воїна УПА Володимира Юревича, уродженця Жидачівського району на Львівщині, якого доля закинула до Гадяча (Царство йому Небесне). Нехай я, наївна молода людина, 18-річний юнак, а то – дорослі люди раділи, як діти, і в очах у них було написано: все, сталося, Україна – незалежна і прапор наш, котрий у народі ще йменували як рухівський, вже на будівлі найвищого законодавчого органу. Через кілька днів до мене потяглася вервечка прохачів за прапором – ті, що ще зовсім недавно сичали на осоружний прапор, тепер чіпляли його на сільраду і школу в ЛютеньціJ).

Як сприйняли проголошення незалежності українці, зокрема полтавці

1 грудня 1991 року був спостерігачем від Руху на виборчій дільниці села Лютенька. Ось це були емоції! Радість від результату голосування за незалежність українців, і лютенчан зокрема, після підрахунку голосів складно описати! В усіх 27 регіонах України виборці підтримали Акт проголошення незалежності від 24 серпня 1991 року. В усіх 27 регіонах країни виборці підтримали Акт проголошення незалежності від 24 серпня 1991-го, зокрема, 94, 93 % виборців Полтавщини проголосували «за».

Вже після процедури підрахунку комісія і спостерігачі зібралися у неформальній обстановці. І от директор, чи то головний інженер (вже не пам’ятаю) Лютенського консервного заводу проголошує тост, каже: сьогодні історичний день, який назавжди увійде у нашу історію, а комуністка, директорка місцевої школи аж скривилася від обурення і люті: чи то вважала ці слова  пафосними, чи мала ще надію на відродження СССР… Але реакція їх обох – це теж певний зріз настроїв, які тоді панували. Як би там не було, але саме 1 грудня  український народ підтримав Акт проголошення незалежності. От тоді вже стало зрозумілим: СРСР помер, будь-які спроби відновити його є цілковитим маразмом, будівництву незалежної Української держави альтернативи не існує, процес національного відродження є незворотнім! До речі, Чорновіл логічно пропонував відзначати День незалежності саме 1 грудня.

Але проголошення незалежності дало поштовх суспільству самоідентифікувати себе як окремий народ з історією, культурою та традиціями. Тоді, у 90-ті роки минулого століття відчувалося зацікавлення людей своєю історією, культурою, мовою. Радіо, телебачення, культурологічні журнали, газети, загалом інформаційний простір був сповнений цікавих матеріалів, які показували, що українці – окремий самобутній, гордий і незламний народ, а не, як писав Тарас Шевченко «моголи, моголи, золотого Тамерлана онучата голі».

А далі… ця перша хвиля національного відродження  затухла. «Прихватизація» і купони, зарплати в мільйонах, кравчучки і кучмовози. Тяжке становлення Руху як партії. А паралельно, вже при Кучмі, становлення і закріплення позицій малоросійського олігархату. По суті, Україна лишалася осколком УРСР. Помаранчеві події стали ще однією спробою виборсатися з пострадянського болота і ще однією хвилею національного відродження та важливим кроком зі зміцнення державної незалежності. При Ющенку процеси національного відродження набирали обертів, тоді в українській атмосфері зросло нове покоління українців, яке й стало рушійною силою вже Революції гідності.

Якби не проголошення Акту про незалежність та всенародний референдум, на якому український народ його підтримав, якби не  Революція Гідності як етап боротьби за збереження за своєї держави – годі й говорити про українців як окрему націю. Ми б уже давно втратили рештки державності. Це було таке собі маріонеткове напівдержавне утворення, така собі Малоросія-хохляндія. Погляньмо на Білорусь, де нищиться усе національне, передусім мова і культура, зневажаються права людини. Ми бачимо, як режим Лукашенка ув’язнює тисячі учасників мирних демонстрацій, а у Росії демократичні вільні зібрання людей, мітинги заборонені, там навіть вийти на одиничний пікет тяжко – одразу хапають і везуть в «каталажку». Нас теж чекала б така доля. Шлях «Геть від Москви!» назавжди. Але боротьба за незалежність триває, бо Росія після Революції Гідності втратила можливість контролювати та використовувати нашу державу, вдалася до злочинної військової агресії. Тож, новітня російсько-українська війна – це війна за ідеали 24 серпня і 1 грудня 1991 року.

Полтавський офіс Північно-Східного відділу УІНП