×

Дім, де лікують серця

У цьому будинку на вулиці Монастирській у Полтаві жив
колись відомий у місті священик. Кажуть, на його обійсті завжди
приймали нужденних, нікому не відмовляли в шматку хліба
і дахові над головою. Хто б міг подумати, що через добру сотню
років ситуація повториться і ця територія знову стане
своєрідною зоною милосердя. Адже нині тут працює притулок
для жінок, які постраждали від домашнього насильства. А ще
готуються відкрити і денний центр соціально-психологічної
допомоги особам, які постраждали від домашнього насильства або
насильства за ознаками статі.

«Турбота» допомагає людям

– Свого часу міська влада, розуміючи важливість справи, якою ми займаємося, виділила нам приміщення, – розповідає керівник Центру Олена Чикурова. – Звісно, це були, власне, голі стіни, але
ми були раді й такому. Бо вважали: головне – почати, «зачепитися» за справу, аби і влада, і наші партнери повірили, що ми можемо. Тож поступово облаштовувалися, дякуючи й місцевим меценатам, були раді будь-якій допомозі. Як надійного партнера сприйняла нас і міська влада, тож за програмою «Турбота» фінансують нині статутну
діяльність благодійної організації «Світло надії», зокрема і наші проєкти. Як я вже сказала, приміщення, які ми використовуємо, – це комунальна власність міста. Бюджет оплачує комунальні послуги і ставки трьох працівників – директора, психолога і соціального працівника. Загалом це 400 тис. грн на рік. Зрештою треба розуміти, що якби на нашому місці працювало комунальне підприємство, то витрати були б у рази вищими.

Те саме стосується і Центру адаптації «Світло надії», де опікуються бездомними, зокрема і тими, хто звільнився з місць позбавлення волі.

– Витрати там більші, бо ми забезпечуємо й безплатне харчування для наших підопічних, – продовжує Олена Чикурова. – Тож на рік необхідно до 800 тис. грн. І тут теж ми вдячні міській владі,
яка допомагає нам завдяки програмі «Турбота». Загалом у нас дуже добрі контакти з керівництвом міськради, з профільними відділами і управліннями, за допомогою яких повсякчас доводиться
розв’язувати як проблеми нашої організації загалом, так і конкретних людей, які до нас потрапляють.

«У нас можна було б зняти не один сюжет для програми
«Стосується кожного»

Тема насилля в сім’ях останнім часом набула неабиякої актуальності і в нашій країні. Раніше через певні патріархальні традиції та деякі інші причини (ментальні, релігійні) такі речі навіть на
рівні конкретної сім’ї воліли замовчувати. Навіть вислів «Не виносити сміття з хати» ще досі у багатьох асоціюється саме з чисто сімейними справами. А ще «Б’є – значить, любить», «Стерпиться
– злюбиться!», «Мовчи, глуха, – менше гріха»… І мовчали! Навіть рідні часом дивилися скоса на жінок, які наважувалися скаржитися на своїх благовірних за те, що випивають, розпускають руки.

Нині ситуація змінюється, здавалося б, на краще, але куди податися жінці зі своїми бідами? Раніше можна було поскаржитися в райком,
профком, зрештою чоловіка – п’яницю і деспота – могли запроторити в ЛТП (лікувально-трудовий профілакторій). Надій на успішне лікування існувало малувато, зате сім’я могла хоч піврокурік перепочити від бузувіра. Тепер же жінці самій доводиться «ізольовувати» себе, а іншими словами тікати (часом навіть серед ночі!), як кажуть, куди очі дивляться… Але куди? А якщо діти?

Ось тут у стає в пригоді притулок на Монастирській, 32-А.

– Це не зовсім коректно звучить, але до нашого притулку дуже легко потрапити, – засвідчує Олена Чикурова. – Жодного формалізму тут
не існує. Приймаємо жінок, як кажуть, у будьякий час дня і ночі, не вимагаючи жодних документів і навіть не ставлячи зайвих запитань.
Головне – зустріти, прийняти, обігріти… Тим паче, якщо жінка з дітьми. А розбиратися будемо потім… Нині у нас, наприклад, шість жінок і чотири дитини. А напередодні «квартирувала»
мати з п’ятьма дітьми! І за кожною такою історією – сімейна драма, зламані долі. От тепер у нас перебуває семирічний Мишко. Мати позбавлена батьківських прав, сам батько теж, як кажуть, не
викисає. Хлопчик деякий час жив у бабусі, але там теж нема умов. Дитина добра, допитлива, але й у нас він не може перебувати довго – йому треба вчитися, розвиватися, соціалізовуватися.
Тому готуємо його для передачі в дитячий притулок «Любисток».

І таких історій за роки своєї подвижницької роботи Олена Чикурова може розказати десятки. Каже, що популярна програма «Стосується
кожного» могла б знімати у них сюжети ледь не щодня.
Ось одна з історій. Якось до притулку потрапила жінка, у якої від синяків буквально вільного місця на тілі не було! Працювала бухгалтером у одній з громад, чесна порядна, користується авторитетом серед односельців. Гарний будинок, але й у власній хаті не було їй спокою через… сина-дебошира.

– Прожила у нас аж три місяці, – розповідає керівник центру. – Пройшла повний курс психологічної реабілітації, оговталася, але що далі? Повертатися знову в це пекло? Так, ми допомогли оформити припис, аби обмежити синові спілкування з матір’ю, але хіба якийсь папірець може стримати таку людину? Тож за час перебування
у притулку жінка розіслала по всіх усюдах свої
резюме, і її як кваліфікованого бухгалтера запросили на роботу у столицю. Працює в Києві, здається, одразу в кількох фірмах, орендує квартиру, тож, сподіваємося, усе у неї буде добре.

У притулку завжди раді, коли вдається допомогти жінкам. З багатьма підтримують контакти, навіть якщо вони вже живуть в іншому місті чи навіть працюють за кордоном.

– Кожного разу, проходячи нашим коридором, я неодмінно звертаю увагу і на ці усміхнені обличчя, – показує Олена Чикурова своєрідну фотогалерею своїх колишніх «випускників». – І розумієш, що працюємо ми не марно, якщо вдається допомогти людям.

«Украв, випив – у тюрму!»

Ці слова відомого кіногероя з фільму «Джентльмени удачі» ми звикли зазвичай повторювати з гумором, згадуючи одну з найпопулярніших радянських кінокомедій. Навіть не задумуємося над тим, що й справді є люди, для яких така «романтика» не епізод з фільму, а реалії їхнього життя. Реалії тих, хто часто-густо потрапляє і в Центр адаптації
«Світло надії».

– Уявіть: доводилося мати справу навіть з людьми, які фактично все життя провели за колючим дротом і лише десь на схилі років на тривалий час опиняються на волі! Олена Чикурова на деякий час змовкає, згадуючи подібні історії, і зрештою продовжує:

– У цієї людини нема ні сім’ї, ні родичів, ні друзів, ні даху над головою… Нема нічого! Вона навіть нічого не знає у цивільному житті, так ніби прибула до нас з іншої планети. У декого навіть пас- порта ніколи не було! І навіть з такими доводиться працювати. Звісно ж, за умови, що ти відчуваєш певне бажання самої людини хоча б щось змінити у своєму житті. Часом це й марудна «паперова»
робота, адже багатьом доводиться відновлювати документи, поновлювати у правах, а вони ж навіть не знають, що для цього треба і куди звертатися. Доводиться проводити своєрідний «лікнеп», допомагати, а потім уже бачиш: дехто й сам починає
допомагати новачкам. Це вже успіх! Головне – повірити в людину і змусити її саму повірити в себе!

За майже десять років роботи Центру адаптації тут допомогли десяткам людей. Тож його керівник каже, що багатьох зі своїх колишніх підопічних часто зустрічає й на вулицях міста: позбулися шкідливих звичок, завели сім’ї, знайшли роботу, а дехто навіть відкрив власну справу і тепер сам допомагає закладу.

Функціонують тут і дві нічліжки – жіноча і чоло- віча, розраховані на десять людей кожна. Тут перебивається всякий народ, здебільшого й пред- ставники так званого дна. Але і їм потрібна увага: дати можливість заночувати, нагодувати, одягти, провести медичний огляд…

– Особливо це актуально в осінньо-зимовий період, коли для безхатьків закінчується літній «курортний сезон». Тому ми не лише рятуємо цих людей, але й виконуємо іншу важливу соціальну
функцію, вчасно попереджаючи складніші випадки. Уявіть: він напився, упав, заснув і в результаті обмороження… Далі цю людину треба лікувати, робити операцію, потім інвалідність, дорога у
який-небудь інтернат. І все це зрештою лягає на плечі держави. За умови, що ми вчасно цю людину не «перехопимо».

І знову – історії, історії… Інколи вони шокують не лише долею самої людини, але й байдужістю близьких і навіть ненавистю до тих, хто оступився чи й просто захворів. Один такий чоловік усе життя
працював на відомому полтавському заводі, мав сім’ю, квартиру… І все було добре, доки не стався інсульт. Звісно, хвороба не минулася безслідно, але рідні не знайшли нічого кращого, як запроторити чоловіка до психлікарні. А коли його звідти виписали, виписали і його самого з квартири, змінили замки і заявили, що його не знають і знати не хочуть. Людина живе з того, що збирає пластикові
пляшки, і сподівається на милість тих, чия совість не дозволяє пройти повз чужу біду.

Саме такі люди і працюють у «Світлі надії»!

– Свого часу в нас була велика проблема, пов’язана з локдауном, – говорить Олена Чикурова. – Пам’ятаєте, тоді скасували автобусне сполучення і навіть залізниця працювала в особливому
режимі. Таким чином звільнені з місць позбавлення волі елементарно не могли дістатися додому, адже не всіх змогли забрати власним автотранспортом рідні. Декому довелося затриматися на
тривалий час, тому ми змушені були витримувати й певний санітарний режим: забезпечувати цих людей масками, тричі на добу вимірювати температуру, дезінфікувати і кварцювати приміщення.
Але й з цією ситуацією ми справилися.

…Закінчується ще один робочий день. Для Олени Чикурової він був особливо напружений, адже, окрім повсякденних турбот, довелося приймати і високих гостей зі столиці: притулок для жінок того дня відвідала голова Благодійного фонду Петра Порошенка Марина Порошенко та її однодумці, а також секретар міськради Андрій
Карпов. Клопоти, звичайно, приємні, але й відповідальність велика, адже недарма Марина Порошенко приїхала саме до Полтави – тут є чого повчитися. Гості були приємно вражені й денним
центром соціально-психологічної допомоги особам, які постраждали від домашнього насильства або насильства за ознаками статі. Він незабаром відкриється, тут планують навіть навчати жінок, які
потрапили в складну життєву ситуацію, багатьох необхідних у сучасному житті речей. Тож Олена Чикурова не без гордості показує не лише дитячу кімнату, кухню, санвузол, але й навчальний кабінет, де нині немає лише ноутбуків, аби повноцінно вести курсові заняття.

А повертаємося до приміщення самого притулку спеціально, аби попрощатися з життєрадісним маленьким Мишком, який під час нашого перебування тут бігав «хвостиком», намагаючись показати, що і він тут значима персона. Усього найкращого тобі, Михайле!