×

Доля Другої світової двічі вирішувалася у Полтаві

22 червня 1941 року почалася радянсько-німецька війна, яку тоді назвали Великою Вітчизняною

Найтрагічніші події її перших місяців розгорталися саме на Полтавщині. Але мало хто знає, що у нашому місті вирішувалася доля фактично усієї військової кампанії. Доля країни зрештою! Адже у приміському селі Горбанівці, на території колишнього санаторію, у липні-вересні 1941 року перебував штаб головнокомандувача військами Південно-Західного напряму, маршала Радянського Союзу Семена Будьонного. На будинку, де він знаходився у 1974 році встановили меморіальну дошку, а вулиця донедавна носила ім’я маршала.

Однак радянська історіографія завжди замовчувала багато фактів початкового етапу війни, адже ситуація складалася не на користь СРСР. Нечуваними були і втрати Червоної Армії. Після того, як німці почали облогу Києва, у радянських військ, залишалося лише два  варіанти: продовжувати безнадійно захищатися, чи відступити за Дніпро, аби зберегти сили і перегрупуватися…Утім звернемося до  документів того часу. Вони надходили у Москву з Горбанівки.    

З телеграми головнокомандувача Південно-Західного напряму С. Будьонного Верховному Головнокомандуючому Й. Сталіну (11 вересня 1941 p.):

«Військова рада Південно-Західного фронту вважає, що в даній обстановці необхідно дозволити загальний відхід фронту на тиловий рубіж. Тов. Шапошников вказав, що Ставка вважає відведення частин ПЗФ на схід передчасним. Зі свого боку вважаю, що на даний час повністю визначилися задуми противника щодо охоплення і оточення Південно-Західного фронту з напрямів Новгород-Сіверський і Кременчук. Для протидії цьому  необхідно створити сильну групу військ. Південно-Західний фронт на це неспроможний. Якщо Ставка не має можливості зосередити такої сильної групи, то відхід для ПЗФ є цілком назрілим.  Зволікання може спричинити втрату військ і величезної кількості матчастини».

Командуючий Південним-Західним  фронтом М. Кирпонос — Й.Сталіну (11 вересня 1941 p.):

«У нас і гадки про відвід військ не було, а було лише прохання у зв’язку з розширенням фронту до восьмисот з гаком кілометрів nocилumu наш фронт резервами… Вказівки Ставки (щодо атакуючих дій) будуть негайно проведені в життя. Якщо питання з відходом не може бути переглянуте, прошу дозволу вивести хоча б війська і  техніку з Київського УР. Ці сили і засоби допоможуть фронтові протидіяти оточенню противником».

Увечері того ж дня Й. Сталін викликав на зв’язок генерал-полковника М. Кирпоноса. Верховний наказав: по-перше, перегрупувати сили і провести атаку на конотопське угруповання противника; по-друге, негайно організувати оборонний рубіж на р. Псел; по-третє, тільки після виконання цих двох завдань почати евакуацію Києва і закріпитися на східному березі Дніпра. Гнівні слова Верховного приголомшили М. Кирпоноса, змусивши його пригадати долю розстріляного командуючого Західним фронтом Д. Павлова. Пригнічений звинуваченнями, він відповів, що й на думці не мав відступати, навпаки – збирався атакувати.

Утім, ймовірно, що Сталін уже знав про плани німців.  Адже він не тільки повідомив М. Кирпоноса про можливий наступ противника, а й про перспективу оточення фронту, якщо конотопська група противника з’єднається з кременчуцькою. Щодо С. Будьонного, то його телеграма про відведення військ коштувала командуючому посади. 12 вересня новим головкомом напряму було призначено маршала Семена Тимошенка, який запевнив Сталіна, що втримає Київ. В 0 год. 45 хв. 12 вересня  Тимошенко виїхав потягом з Москви і того ж дня о 19.00 прибув на станцію Полтава-Південна. На командному пункті в Горбанівці його зустрічав С. Будьонний. «Передача справ» відбулася швидко. Пізніше у німецьких джерелах повідомлялося, що С. Будьонний «утік із котла» на літаку, а після розгрому ПЗФ хотів здійснити акт самогубства прямо в кабінеті Й. Сталіна.

Однак і здійснені новим командуючим відчайдушні спроби залатати численні дірки в 800-кілометровій лінії оборони не мали успіху. До катастрофи залишались лічені дні. Але дії радянської Ставки співпали з… бажаннями Ставки німецької. Адже своєчасний і організований відхід військ ПЗФ просто зім’яв би нечисленні війська Г. Гудеріана. Тому німці були дуже задоволені, що цього не сталося.

Зі спогадів маршала Радянського Союзу І. Баграмяна:

«Вранці 16 вересня мене викликали до С. Тимошенко і М. Хрущов. Головком заговорив про обстановку на київському напрямі: «Зараз ми робимо все, щоб допомогти фронту – стягуємо на Ромни і Лубни посилений танками кавкорпус  Белова і три (фактично — дві) окремі танкові бригади.  Через кілька днів до нас підійдуть дивізії Руссіянова і Лизюкова. Цими силами ми спробуємо пробитися назустріч оточеним військам фронту. Передайте генералу Кирпоносу, що військова рада єдино доцільним рішенням вважає організований відхід. Нехай Кирпонос виявить максимум активності, рішучіше завдає ударів у напрямках на Ромни і Лубни, а не чекає, доки ми його витягнемо з кільия». Не втрачаючи часу, я пішов до командуючого ВВС напряму Ф. Фалалеєва, який  виділив для мене швидкісний бомбардувальник із досвідченим екіпажем.  Та через непогоду ми змогли вилетіти лише наступного дня. Ось і аеродром Гребінка… Екіпаж благополучно посадив літак.  Бачимо, до нас мчить  капітан з голубими петлицями: «Що ви наробили?! Аеродром замінований!»  Я попросив машину, щоб добратися до штабу фронту на хуторі Верхоярівка, північніше Пирятина. Доповів про розпорядження головкома. Кирпонос довго сидів, задумавшись: «Ви привезли письмове розпорядження на відхід?» «Ні, маршал наказав передати усно». Кирпонос  важко видихнув: «Я нічого не можу зробити, доки не одержу документ».

Посилаючи І. Баграмяна з усним наказом, С. Тимошенко вбивав двох зайців. У випадку, коли Й. Сталін не схвалить такі дії, можна буде все звернути на самоуправство комфронту. Якщо ж відхід пройде успішно, і Верховний погодиться, його автора похвалять за ініціативу. 20 вересня, коли був смертельно поранений ґенерал-полковник М.П. Кирпонос, маршал С. Тимошенко о 23. 50 виїхав з Горбанівки до Харкова. А з Москви Б. Шапошников продовжував передавати штабу ПЗФ заспокійливі телеграми: «Більше рішучості і витримки. Успіх забезпечений. Проти вас дрібні сили противника. Зосереджуйте артилерію на ділянках прориву. Вся наша авіація діє на вас. Ромни атакуються нашими військами».

Чи встиг прочитати цю телефонограму генерал Кирпонос, так і залишилося невідомим…

…Восени 43-го, після звільнення радянськими військами Сенчанського району, була створена спецкомісія, яка виявила місце захоронення генерал-полковника М.П. Кирпоноса. На основі даних судово-медичного дослідження трупа зроблено висновок, що смерть настала внаслідок осколкових поранень у груди. Останки генералів М. Кирпоноса і В. Тупикова були перезахоронені в Київському парку Вічної Слави на березі Дніпра. 1965 року обидва генерали були посмертно нагороджені орденами Вітчизняної війни І ступеня.

На Полтавщині ж про генерала Кирпоноса згадали лише після 1974 року, коли керівництво   областю очолив Федір Моргун. Він ініціював спорудження меморіалу в Шумейковому, який став пам’ятником  воїнам Південно-Західного, і навіть написав кілька книг про долю фронту та його командувача зокрема. На думку Ф.Моргуна, саме тоді й було зірвано німецький план «бліцкригу».   

До речі, за дивним збігом обставин, доля війни менше як через рік після подій у Шумейковому, знову вирішувалася у Полтаві, де на той час уже знаходився німецький штаб групи армій «Південь». У червні 42-го тут відбулася нарада вищого німецького керівництва, де сам Адольф Гітлер ухвалив остаточне рішення провести широкий наступ на південній ділянці фронту. Мета – узяти Сталінград і водночас отримати доступ до нафти Північного Кавказу. Це й стало, на думку істориків, головною помилкою Гітлера: сили німецьких армій було розпорошено, наступ на Москву захлинувся, а через 8 місяців після візиту Гітлера до Полтави 350-тисячна армія Фрідріха Паулюса була розгромлена і навіть сам фельдмаршал потрапив у полон…