×

Дві війни Олександра Васька

Цього року День авіації України, 29 серпня, співпав з видатним ювілеєм – 100-річчям від дня народження нашого земляка, Героя Радянського Союзу Олександра Васька.

Знаменитого аса я вперше побачив ще в середині 70-х, навчаючись у Полтавському електротехнічному технікумі. Перед якимось святом нам оголосили, що на зустріч прийде, як  сказано було, «справжній Герой Радянського Союзу». Багато хто з нас, сільських хлопчаків, бачили Героїв лише в кіно, тож чекали в актовій залі гостя з нетерпінням. Але навіть не помітили, як той зайшов. Бо, чесно кажучи, зовні Васько зовсім не підходив під  образ героя, який створив для нас кінематограф. На екрані ми бачили молодих, здорових і сильних чоловіків з орденами і медалями на грудях. А тут до трибуни вийшов невисокий, повнуватий чоловічок у цивільному костюмі, на лацкані якого лише Золота Зірка нагадувала про героїчне минуле. Дехто був розчарований… Але коли гість почав говорити, не дуже голосно, але чітко, впевнено, згадуючи до найменших дрібниць той чи інший фронтовий епізод, куди й подівався скепсис: таки справжній герой!

А вдруге довелося зустрітися уже на початку 90-х. Тоді, працюючи заступником редактора полтавської районної газети «Вісті», я мав честь товаришувати з Володимиром Павлюченком, художником-фронтовиком, 100-річчя від дня народження якого, до речі, теж відзначали у Полтаві  кілька тижнів тому. Володимир Євгенович співробітничав з нашою газетою, тож бачилися ми доволі часто. А якось, ідучи разом Першотравневим проспектом, Роднєнький (так друзі називали Павлюченка) запропонував: «Давай зайдемо до мого друга Васька, він тут недалеко живе…». Чесно кажучи, спершу подумалося, що «Васько» – це ім’я, тож, коли двері відчинив не Василь, а таки Васько, я довго не міг отямитися. Відтак  здебільшого сидів і слухав розмову двох фронтовиків – піхотинця і льотчика.

Тоді ж уперше й дізнався, що для Васька війна не закінчилася 9 травня 1945 року. Під командуванням знаменитого аса, тричі Героя Радянського Союзу Івана Кожедуба йому довелося повоювати і в небі Кореї, про що за радянських часів воліли не згадувати.

Утім і про свої подвиги Олександр Федорович не дуже любив розповідати. Здебільшого згадував своїх бойових побратимів із 176-го гвардійського винищувального авіаполку, з якими воював і на Курській дузі, і в небі України, Білорусі, Прибалтики, громив «соколів Люфтваффе» у боях за  Варшаву і Берлін.

Бойові побратими Віктор Александрюк, Іван Кожедуб і Олександр Васько.

З особливою теплотою розповідав про Віктора Александрюка, з яким почав воювати ще у 1941 році, а на Курській дузі вони склали винищувальну пару, яку зберегли до самого кінця війни. Александрюк був ведучим, а Васько – веденим. Однак вони ніколи не були старшим і молодшим, командиром і підлеглим – це був єдиний організм, єдина бойова машина з двох літаків. Тому не раз навіть рятували один одному життя. Якось в одному з боїв атакували німецьких «месерів», Александрюк збив одного, погнався за іншим, та раптом… різко відвернув і пішов на розворот. Щойно льотчики приземлилися, начальство, яке спостерігало за боєм із землі, напалося на Александрюка: «Чого не добив фріца, ми тебе!..». Виявляється, ведучий в останній момент побачив: ще один «Месершміт» заходить у хвіст Ваську… Тож кинувся на виручку, а начальству так прямо й сказав: «Життя товариша цінніше за зірочку на фюзеляжі!».

До речі, і Героями Радянського Союзу друзі стали одночасно. Це був, здається, єдиний в історії війни випадок, коли високе звання присвоїли одразу і ведучому, і веденому! Хоча, кажуть, фронтова дружба заважала кар’єрному росту обох льотчиків, оскільки заради збереження  своєї пари вони весь час відмовлялися від призначення на ту чи іншу посаду. Так і провоювали до кінця війни разом!

Про один із епізодів фронтової біографії Олександра Васька згадує колишній працівник «Полтавського вісника», його земляк Микола Михайлович Дорошенко:

У вересні 43-го наш славний сокіл воював у небі Полтавщини. Не раз, особливо вдень, ризикуючи бути підбитим,  Васько знижував свій МиГ-17 до такої висоти, що було чітко видно річку Полузір’я. Щемливо-дороге й рідне дворище у Васьках за Абазівкою, чисте осіннє дзеркало Пушкарівського плеса, де так полюбляв купатися в дитинстві… Аби не дати ворогу своєчасно відступити, Васько якось отримав наказ розбомбити один з двох залізничних мостів у Абазівці. Та коли до цілі лишалися лічені хвилини, отримав радіограму: «Не бомбити!». Виявляється, передові частини Червоної Армії на той час уже перерізали залізницю в районі Хорола, тож відпала необхідність руйнувати і міст.  А під час першої післявоєнної відпустки батько льотчика  Федір Григорович все питав сина: «Чи то не ти, Сашко, тоді двічі так низько пролітав над нашим кутком?». А мати,  Параска Власівна, додала: «Саме тоді в садку, біля школи, де ти вчився, вдарили по літаку того сміливця німецькі зенітки!.. Моє серце в ту мить відчуло – то був саме ти, синку!». Змужнілий за війну Сашко якось винувато, зніяковівши, тільки посміхнувся. Її відчуття не зрадило…

Васька я знав ще з шкільних років. Нас, молодших, він учив навіть плавати на Пушкарівському озері. У ті часи Сашко мріяв бути машиністом або лікарем. А після закінчення школи вступив до ремісничого училища у Полтаві, працював газорізальником на паровозоремонтному заводі, відвідував авіаклуб. Це й вирішило його подальшу долю, коли 1940 року вступив до Чугуївської авіашколи.

Про бойові подвиги Олександра Васька у книзі «На крутих віражах» генерал-майор авіації Герой Радянського Союзу І.В.Вишняков писав: «На рахунку О.Васька за часів Великої Вітчизняної війни – 487 бойових вильотів, 105 повітряних боїв, 20 знищених німецьких літаків. Отож, гідною оцінкою надзвичайної мужності і вміння аса є Золота Зірка Героя. Він нагороджений орденом Леніна, трьома орденами Червоного прапора, трьома орденами Вітчизняної війни, Червоної зірки та шістнадцятьма бойовими медалями».

Є про нашого земляка згадка і в мемуарах Героя Радянського Союзу маршала авіації С.І.Руденка: «20 липня 1944 р. 16 наших екіпажів у районі Холм (Польща) зустріли 30 винищувачів противника. У цьому надзвичайно важкому і нерівному бою О.Ф.Васько збив одного «Фокке-Вульфа». 3 серпня в районі Варка-Бжуза він вступив у бій з двома ФВ-190 і знищив одного з них. 16 січня 1945-го ним знову був збитий ворожий літак з реактивним двигуном. 23 березня шість наших «яструбків» у районі Зеєлова сміливо вступили в бій з 16 літаками ворога, і знову Васько виявився «на висоті», знищивши швидкісну ворожу машину». Завершуючи свої спогади, маршал авіації пригадує: «Траплялися дні, коли гвардії лейтенант двічі піднімався в небо і повертався з перемогою. Так було, наприклад, 18 квітня 1945-го, коли три наші винищувачі вступили в нерівний бій з 26 ворожими стерв’ятниками. Один з них врізався в землю після влучних кулеметних черг Васька. У той же пам’ятний для нашого аса день у тому ж районі він збив ще одного крилатого фашиста».

Високої думки про свого бойового побратима був і сам Іван Кожедуб, який у книзі «Вірність Вітчизні» так характеризував нашого земляка: «Ходив на перехоплення і в розвідку, на прикриття наших бомбардувальників, на «вільне полювання», штурмував ворожі колони. Був поранений, горів, падав… Але всюди і завжди його вирізняли висока льотна майстерність, безстрашність у бою, миттєва реакція, потужний маневр, який завершувався коротким прицільним ударом».

Саме так Олександр Васько діяв і в боях на Корейському півострові, де знову воював під командуванням Кожедуба. Цього разу уже проти вчорашніх союзників – американців. Та перш ніж потрапити до Кореї, капітан Васько після закінчення війни 5 років служив заступником командира ескадрильї на підмосковному аеродромі «Теплий Стан», а 1950 року був призначений і командиром  ескадрильї рідного 176-го гвардійського полку, який передислоковувався у Китай, а потім брав участь у боях в Кореї.

– Нас намагалися сильно не «афішувати», – згадував про ті часи Олександр Федорович. – У  вільний від польотів час ми ходили виключно у цивільному, особливо смішили усіх капелюхи, які треба було носити відповідним чином, на корейський манер. Та й самих льотчиків, здавалося, підбирали по-особливому – невисокого зросту, аби дуже не виділялися серед  корейців. Тільки й того що прижмурюватися не змушували! Звісно, усе це була типова дурня, оскільки американці прекрасно знали, проти кого воюють в корейському небі.

З квітня по вересень 1951 року Олександр Васько здійснив близько 100 бойових вильотів, у повітряних боях особисто збив два F-86 і один F-80. До речі, забігаючи наперед варто згадати, що уже в 90-ті до Полтави особисто приїздив навіть посол США в Україні, аби з’ясувати точне місце  загибелі одного з американських льотчиків, збитого Васьком. Його й справді пізніше знайшли і перезахоронили на батьківщині.

А тоді, після повернення зі своєї другої війни, Васько вступив до Військово-повітряної академії імені Ю.Гагаріна, після закінчення якої служив на командних посадах в авіації ППО. Вийшов у відставку 1960 року у званні полковника і повернувся до рідної Полтави, де продовжував працювати як інженер, брав активну участь у військово-патріотичному вихованні молоді.

Герої Радянського Союзу Олександр Васько (ліворуч) і Пилип Кива (праворуч) під час церемонії зустрічі олімпійського вогню. Полтава, 1980 рік.

…Уже 16 років, як нема з нами геройського льотчика. Та полтавці пам’ятають про земляка. Присвячена йому експозиція є у Полтавському музеї авіації і космонавтики, де зберігається навіть  льотна книжка Героя. 2012 року на будинку, де жив  Олександр Васько, відкрито меморіальну дошку. 29 серпня сюди традиційно прийдуть його близькі, друзі, усі, хто пам’ятає…