У тіні плакучих верб, у сквері на околиці села Великі Сорочинці стоїть величний пам’ятник нескореній партизанці, жительці цього села, Ользі Бондаренко. Цей пам’ятник розташований навпроти великої площі, на якій у серпневі дні кожного року вирує багатолюдний Національний Сорочинський ярмарок. Тисячі людей проходять повз бронзову скульптуру жінки, яка з гранітного п’єдесталу ніби говорить: «Я бачу, що недаремно віддала своє життя: ви щасливі й живете під мирним небом».
Пройшовши тисячу кілометрів, на третій місяць війни, 14 вересня 1941 року, німецька армія зайняла Миргород, а через кілька днів весь район та область.
Щоб протистояти ворогу, Полтавський обком компартії почав створювати в районах області підпільні групи – партизанські загони, які повинні були діяти проти фашистів на окупованих територіях. У Миргородський район направили секретаря обкому ВКП(б) Степана Кондратенка, який став секретарем підпільного обкому партії.
У Великих Сорочинцях із добровольців, що прибули з Миргорода, був створений партизанський загін «Перемога». Командиром призначили секретаря Миргородського райкому партії Григорія Іващенка.
До цього загону з обов’язками вести підпільну роботу в селі та підтримувати зв’язок з партизанами була зарахована активістка села, голова сільської ради Великих Сорочинців Ольга Бондаренко. Проста селянська жінка після революції навчилася грамоти, була активісткою колгоспного руху, польовою ланковою, потім головою колгоспу, а перед початком війни її призначили головою сільської ради. Вона була надійним зв’язковим, а також постачальником продуктів партизанському загону, що діяв у Миргородському і Гадяцькому районах.
Фашисти дізналися, що в селі діє злагоджена підпільна група, пов’язана з партизанами. Німецький комендант Великих Сорочинців лейтенант Бартель наказав солдатам комендатури і поліцаям вистежити та заарештувати всіх активістів та тих, хто був запідозрений у зв’язках із партизанами. Фашисти збирали значні сили, щоб раз та назавжди покінчити з підпільниками й партизанами, які діяли в лісах північної частини Полтавської області. Село оточили. Виставили посилені пости з поліцаїв та німецьких солдат.
Того дня Ольга поверталася з партизанського штабу радісна. Відвозила хлопцям харчі, які назбирали жителі Великих Сорочинців, а назад везла листівки, у яких підпільний райком партії закликав людей до боротьби з ненависними окупантами. Дорогою зустріла секретаря райкому – командира партизанського загону «Перемога» Григорія Іващенка, і на душі полегшало. Він розповів про становище на фронті.
Ольга проскочила левадами на своє подвір’я. Не засвічуючи каганця, зайшла до хати і запитала в чоловіка: «А де ж наш син Гриць?».
Семен відповів, що син пішов у село до Галини Стешенкової, щоб дізнатися новини. Десь опівночі у шибку постукав Гриць. Мати прожогом кинулася до дверей. І вже в сінях син повідомив, що в село наїхало багато поліцаїв, на ніч розташувалися в школі. На базарній площі багато машин. Онисько, той, що з наших служить у поліції, передав, що гітлерівці готуються напасти на партизанів, які отаборилися в лісах за Пслом. Треба негайно їм повідомити. Ольга кинулася до кімнати і стала поспіхом одягатися. Узяла коня та помчала до лісу. Уже на узліссі її зупинили. Відповівши на пароль, жінка попросила, щоб її якнайшвидше відвели до командира. Іващенко вислухав її з помітною тривогою. Виходить, німці дізналися про їхній задум. Що ж, нехай гітлерівці збираються в Сорочинцях, а партизани підуть на Хомутець, а там, виманивши ворога, нагрянуть і на Сорочинці. За десять хвилин загін був піднятий на ноги. «Спасибі тобі, Ольго Антонівно», – міцно потиснув руку Іващенко. Вони попрощалися як брат із сестрою. Швидкий буланий кінь легко доніс Ольгу назад до Сорочинців. На світанку вона вже була в рідному селі. Біля Вінниченкового подвір’я залишила коня. Сама попід тином вийшла на леваду. Там за вербами її хата. Та раптом із густих вишняків виступило троє: «Стій! Хальт!».
Кинулася убік. Але вороги оточили її та скрутили руки. Того ж дня фашисти заарештували багато односельців.
Слідство діяльності підпільних груп та партизанських загонів проводив комендант Бартель. З інспекторською перевіркою до нього приїхав начальник окружної жандармерії майор Гофман. Він був незадоволений розслідуванням Бартеля, а тому сам брав участь у допитах арештованих.
Зрадник партизанського руху Сакало, прибувши в комендатуру, називав імена зв’язкових, явочні квартири, умовні паролі. Серед перших поспішив назвати Ольгу Бондаренко, потім її чоловіка Семена та ще багатьох інших сільських активістів.
Сільський староста Лука Клименко, якого вигнали перед війною з керівних посад колгоспу, злим був на всіх більшовиків. Коли почув, що окружний шеф жандармів хоче особисто допитувати Ольгу Бондаренко, узявся сам супроводжувати її до німців. Гофман з відвертою цікавістю розглядав «амазонку», яка стояла перед ним. Майже дві години знущалися над Ольгою фашисти та поліцаї, та відповідь була одна: «Нічого і нікого не знаю».
Непритомну жінку, змучену, закривавлену, кинули на підводу, повезли до каземату, що влаштували поліцаї в хаті колгоспника Лебедя. Від’їжджаючи, майор Гофман наказав Бартелю: «Розстріляти цю «амазонку» і всіх інших, які не будуть відповідати».
Холодного листопадового ранку всіх 80 заарештованих активістів німці повели на розстріл. В оточенні озброєних до зубів посіпак колона рухалася вулицею. На високій кручі над Пслом біля церкви їх вишикували спиною до річки. Німецькі солдати й поліцаї позривали з приречених верхній одяг, взуття, відібрали гроші, приготували зброю. Два важких кулемети стежили за шеренгою змучених, знесилених тортурами людей, готові щомиті вивергнути вогонь і смерть.
Ольга стояла поруч із Семеном. Міцно взялись за руки. Мовчки, без слів, прощалися з життям, одне з одним.
Команди Бартеля, який керував розстрілом активістів, ніхто не почув. Кулемети вдарили несподівано. Як трава під косою, падали зрізані кулями люди. Зривалися з кручі й зникали в холодних обіймах ще не замерзлого Псла.
Спочатку Ольга Антонівна не зрозуміла, яка сила скинула її з кручі. Тупий удар по нозі – і вона вже летить сторч головою у Псьол. Ударилася боком об піщаний берег, перевернулася навзнак, напівзанурилася головою у воду. Так і завмерла, не в змозі поворухнутися. Крижаний холод обпік усе тіло, гострим болем віддався у стегні. Поранена!.. Крізь напівзаплющені повіки бачила, як фашисти з автоматів били по вже непорушних тілах. Ворожа куля обминула Ольгу.
Так поранена жінка пролежала до вечора, боячись, щоб кати не повернулися до своїх жертв. Коли вечірні сутінки впали на село, вибралася з води, поцілувала холодне чоло мертвого чоловіка і поповзла вздовж берега. Раптом голос із темряви: «Хто тут живий? Озвіться!».
Це ж Варка Ілюха, що живе поблизу. Ольга хотіла покликати, та лише глухо застогнала.
«Ольго! Олечко!» – схлипнула над нею Варвара, тягнучи Ольгу, але та вже цього не чула. Опритомніла в хаті дядька Єгора Чеха, почула знайомий голос лікаря Івана Корецького, а біля нього її сестра Параска Зіненко. Незабаром стала на ноги, хоч і кульгала, поривалася до рідної хати: «Як там Гриць? Передайте синові, що жива. А у схові, під припічком, цілий ящик патронів і гранати для загону «Лазо», червоний прапор у комірчині під діжкою».
Одного вечора, коли над Сорочинцями зовсім стемніло, вона, кульгаючи, рушила до рідної хати. Гриць розповів матері, що німці вбили Сакала, бо не виправдав їхньої довіри. Після розмови Гриць вийшов перший, щоб подивитись, чи ніхто не стежить. Аж раптом хтось накинувся на нього. Їх було троє – двоє німців і начальник поліції Скляр. Побачивши в хаті Ольгу, Скляр онімів від подиву.
Фашисти скрутили руки матері й синові, потягли з хати, вели у безпросвітну ніч. Ось із темряви випливло кладовище. Лунає команда: «Вогонь!». Серед тиші чути постріли. В останню мить вона побачила, як поточився її син, і, скрикнувши, упала на тіло сина.
Минула година, друга. Хто ж то тужить над убитим Грицем? То гірко плаче рідна мати над сином, та, яку не беруть німецькі кулі, безсмертна Бондарівна. Ранили її кулі, але не вбили. І ось вона йде сорочинськими вулицями. Якась нездоланна сила тягне її до рідної хати.
Тут її ніхто не шукатиме. Адже вона мертва. Переступила поріг і впала на підлогу. Немає вже ні Семена, ні сина Гриця. Через силу звелася, запалила свічечку, розірвала чисту сорочку, почала перев’язувати рани. Вона вже не знала страху і не думала про небезпеку.
А в цей час Скляр зі своїми поплічниками вирішили поживитися добром Бондаренків. Здивувалися вони, коли помітили у вікні світло. Побачивши перед собою живу Ольгу Бондаренко, почали злякано задкувати до дверей, хапаючись за зброю. Як вона, двічі розстріляна, знову перед ними жива?.. Але за хвилину поліцаї отямилися. І вже не пам’ятаючи себе від люті, Скляр натиснув на гачок карабіна. Пролунало кілька пострілів, струсонувши стіни хати. Бондарівна впала на підлогу, презирливо глянувши на підлого найманця. Вони продовжували стріляти, ніби боячись, що знову вона оживе…
На початок січня 1942 року партизанський рух на Полтавщині був подавлений. Ольгу Бондаренко посмертно нагородили орденом Леніна.
Свято шанують пам’ять про свою берегиню Ольгу Бондаренко односельці. У 1979 році з нагоди 35-річчя визволення України від фашизму на в’їзді у Великі Сорочинці урочисто відкрили пам’ятник мужній жінці Бондарівні. Покривало з пам’ятника спадало під звуки кобзи. У виконанні кобзаря Леоніда Кобилянського вперше пролунала «Дума про Бондарівну».
Іменем Ольги Бондаренко у Великих Сорочинцях названа вулиця. На будинку, де вона жила, встановлена меморіальна дошка, а у Краєзнавчому музеї виділений куточок її пам’яті.
На фото пам’ятник Ользі Бондаренко у Великих Сорочинцях до 1979 року і сучасний
