×

Дзвони Чорнобиля: «Ми їхали, не знаючи, що чекає нас попереду…»

26 квітня 1986 року… Цей день не забути вже ніколи. І в Україні, і в світі він назавжди закарбується як найжахливіша техногенна катастрофа в історії людства.

Над ліквідацією її наслідків трудилися тисячі наших земляків. Серед них і полтавець Анатолій Шевченко.

Поїзд ішов на південь…

Того дня учбовий центр окремого гвардійського батальйону зв’язку, який дислокувався у невеличкому латвійському містечку Добеле жив своїм звичним армійським життя: підйом, фіззарядка, сніданок, заняття за розпорядком дня… І раптом усіх по тривозі вишикували на плацу. Командир батальйону, як ніколи, був схвильований і помітно нервував. Навіть його коротка промова була не схожа на усі попередні, адже замість після «требую» підполковник все частіше вживав «прошу» – «требую і прошу»! Утім, так і не сказавши нічого конкретного, він лише зауважив, що «від вас залежатиме здоров’я і навіть життя багатьох людей».

– Може, він і сам толком не знав, що насправді відбувається, адже прозвучала навіть така фраза: «Я навіть не здивуюся, якщо ви опинитеся біля берегів Нікарагуа…». Ми теж нічого не зрозуміли, а вночі вирушили у дорогу, і на ранок уже були естонському місті Пярну, – згадує Анатолій Шевченко,  – де полк хімічного захисту доукомплектовувався військовозобов’язаними з числа жителів трьох прибалтійських республік. «Партизанами», як називали тоді тих, хто призивався на військові збори. Там, у Пярну, ми, солдати-строковики, вперше й почули слово «Чорнобиль», хоч офіційно ніхто нічого так і не говорив. Два дні тривала мобілізація і 8 травня наш ешелон разом з технікою рушив у путь. Їхали, до речі, у звичайних «теплушках», спали хто як міг, а зупинялися лише для того, аби поїсти. І знову в путь! До речі, якраз 9 травня, в День Перемоги, проїздили через Білорусь, тож люди на полустанках вітали нас зі святом і навіть закликали почастуватися…  А вже пізно ввечері 10 травня наш  полк розвантажився на станції Бородянка Київської області. Звідти він передислоковувався у 30-кілометрову зону на території Білорусі, а мене в складі відділення зв’язківців направили безпосередньо в райцентр Чорнобиль, який і дав назву самій станції.

Страшне слово – евакуація

Від Чорнобиля до самої станції, як кажуть, рукою подати – усього 18 кілометрів. Тут солдати вперше й почули це страшне слово – евакуація, про яке раніше згадували лише в розповідях про Велику Вітчизняну.

– У самому Чорнобилі  одразу впадало у вічі, що на вулицях нема цивільних людей – навкруги лише військові, міліція, пожежники… Усіх місцевих жителів на той час уже евакуювали. Вивезли навіть домашніх тварин, тому й собаку чи курку побачиш, бувало, рідко. Це було якось дико! Хати стоять, цвітуть садки, а нікого нема. Зате вже з’явилися перші мародери, які шастали по покинутих будинках, тому міліція і солдати внутрішніх військ  постійно патрулювали територію. Ми ж розмістилися на літньому майданчику якогось кафе, що чимось нагадувало полтавську «Берізку» і відтак почалася служба: чергування на вузлі зв’язку, в караулі… І все це в умовах практично наближених до бойових, адже доводилося працювати в одній із зон найбільшого радіаційного забруднення з усіма, як кажуть, витікаючи наслідками – від особистої безпеки і гігієни до відповідного догляду за технікою. До речі, уже в Чорнобилі, 14 травня, ми почули виступ Михайла Горбачова, який хоч трохи прикрив завісу секретності над цією трагічною подією.  

Анатолій Іванович каже, що навіть вісточку додому подати довгий час йому не вдавалося:

– Коли мене призвали на службу, то ми домовилися з дружиною Наталією, що я кожен день писатиму їй листи. Я й писав!  Але після того, як нас направили у Чорнобиль цей зв’язок перервався, тому ні вона, ні батьки не знали, де я. Листа написав, але ж пошта не працювала! І ось одного дня поблизу приміщення райкому, де знаходився штаб з ліквідації аварії, побачив чорну «Волгу» якогось начальника, а в салоні водій… До нього я й звернувся: «Друже, будеш у Києві, вкинь у поштовий ящик цього листа…». Він погодився, хоча, звісно, всього і написати не міг: мовляв, все добре, зараз на військових навчаннях…

Обстановка загальної тривоги, невизначеність, чутки про нові викиди на четвертому реакторі  ЧАЕС – ось в таких умовах і довелося починати тут службу.

Партизанськими стежками – до рідного села

Через кілька днів відділенню зв’язку, в якому служив Анатолій Шевченко, надійшла команда приєднатися до основних сил полка, розквартированих у Брагинському і Хойницькому районах Гомельської області – найзабрудненіших у Білорусії .

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

– Головним завданням була дезактивація території. Заходили в той чи інший населений пункт і мили вулиці, будинки, школи, інші адмінбудівлі, – продовжує Анатолій Шевченко. – Треба було «перелопатити» і весь верхній шар грунту, який вивозили на спеціальні «могильники». Цим доводилося займатися не лише «партизанам», але й нам, зв’язківцям.  Людей у селах уже евакували, але була надія, що з часом вони зможуть сюди повернутися. А дехто уже й тоді повертався.

Анатолій Іванович пригадує одну бабусю, з якою довелося познайомитися:

– Вона спершу  поїхала у Москву до одного сина, потім у Чернігів до іншого, але чомусь ніде не прижилася і от «партизанським стежками» (а під час війни і справді партизанила у цих краях) повернулася у рідне село. Міліціонери кілька разів її «відловлювали», але зрештою махнули рукою: живи! У бабусі були запаси консервації, вона вже встигла і город посадити, а от хліба – катма! Каже: «Мені вже нічого не страшно, але, от, якби хлібця…». Тож доки стояли у цьому селі, передавав їй щоразу буханець…

«Сухий закон» і волейбол

У СРСР вже тоді розпочалася так звана горбачовська боротьба за тверезість. Тим паче «сухий закон» панував у Чорнобильській зоні. Особливо пильнувало начальство за солдатами строкової служби. Анатолій Шевченко згадує:

– Це вже потім почали казати, що, приміром, сухе червоне вино в таких умовах навіть корисне, а тоді нас застерігали, що навіть пиво шкідливе, бо організм, мовляв, і без того ослаблений. Звісно, наші «партизани» десь і «щось» діставали  по селах чи знаходили у покинутих хатах, або навіть натрапляли на закопані в городах банки з самогоном, проводячи… рекультивацію. Пригадую, якось хлопці привезли ящик горілки з Чернігова, але замполіт «засік», тож усіх вишикували і пляшки привселюдно… розбили! Зате годували нас добре, кожен день «крутили» кіно, час від час приїздили з виступами  місцеві артисти. А потім ми самі обладнали волейбольний майданчик, де щовечора тривали справжні баталії.

Загалом же служба була важкою, виснажувала і фізично, і навіть морально, бо весь час здавалося, що ти живеш у якомусь потойбічному світі. Хоча деякі командири тішили нас думкою про те, що «чорнобильці»  на півроку раніше підуть на «дембель». Почали ремствувати й «партизани», адже їх мобілізовували на місяць, але всі строки уже минули… Мушу сказати, що прибалтійці щодо відстоювання своїх прав куди активніші і дружніші. Причому вони почали «воювати» на два фронти: з одного боку тут, а з іншого – їхні батьки і дружини в Литві, Латвії, Естонії… Дійшли до самого генерала армії  Вареннікова! Зрештою дозволили відпустки тим кому 45+, або хто має трьох дітей… А тут і у мене народилася донька! Звернувся до командування – не відпускають! Довелося, пригрозити, що і я до генерала дійду… Тоді командир і каже: «А як же ми тебе відпустимо, коли в тебе парадної форми нема? Тебе перший же патруль загребе!». Зрештою відпустили, але з патрулем він таки не помилився: на шляху до Харкова мене й справді затримували двічі, та до рідних таки добрався і доньку побачив!

Звісно, ніякого дострокового «дембеля» не вийшло і восени 1986-го Анатолій Шевченко разом з однополчанами повернувся на місце дислокації своєї частини до Латвії, де й дослужив свій строк. А за зразкове виконання завдань у Чорнобильській зоні нагороджений медаллю «За отличие в воинской службе».

– Однак, як з’ясувалося пізніше, – зауважує Анатолій Іванович, – для наших місцевих чиновників це не стало аргументом і свій статус ліквідатора ще довелося потім доводити. Але це, як кажуть, уже інша історія. 

Зате в експозиції Полтавського краєзнавчого музею, яка розповідає про земляків-ліквідаторів, можна побачити і дублікат його медалі,  документи та речі, зокрема й «пелюсток» – респіратор з автографами армійських побратимів-чорнобильців. Яких, на жаль, з кожним роком стає все менше.