Олександр Лелеченко… Вперше це ім’я ми почули у травні 1986-го. На жаль, уже після того, як його не стало серед нас. Бо у перші дні після аварії на ЧАЕС взагалі ніхто нічого не повідомляв, та й пізніше здебільшого розповідали про подвиги пожежників, які й справді героїчно боролися з вогнем, але весь час обходили увагою дії самих працівників станції. Хоча саме вони й були першими, хто приступив до ліквідації наслідків аварії, хто не допустив найстрашнішого. Серед них був і Олександр Лелеченко – начальник зміни електроцеху, який працював на зміні у ту трагічну ніч.
З мрією про небо
Олександр народився у селищі Новооріхівці на Лубенщині. Там закінчив середню школу і з мрією про небо, з бажанням літати відправився до Харкова, де навчався у льотному училищі, однак через скорочення в армії 1959 року був звільнений у запас. Затим став курсантом Ульяновської школи вищої льотної підготовки штурманів-диспетчерів для цивільного повітряного флоту. На жаль, трагічні обставини так і не дозволили здійснити мрію про авіацію: смерть матері змусила залишити курси і повернутися до України, адже більше з рідних він нікого не мав. Тож деякий час працював електрослюсарем у рідному селищі – на Оріхівському цукрозаводі.
Після закінчення Київського політехнічного інституту (1966) працював начальником зміни електроцеху і заступником начальника електроцеху Слов’янської ДРЕС, старшим майстром на Запорізькій ДРЕС (м. Енергодар). З березня 1975-го – заступник начальника, а через чотири роки – начальник електричного цеху з експлуатації Чорнобильської АЕС. Тут його знали як енергійного професіонала з чудовими організаторськими здібностями, веселою доброю вдачею, який швидко став улюбленцем колективу.
Та трагічна ніч
Вона, та ніч, згадує вдова Олександра Лелеченка Любов Миколаївна, яка нині живе у Києві, була напрочуд теплою і тихою. Об 11-й вечора чоловік відправився на зміну, а коли вранці повернувся, то помітила: обличчя, шия, руки всуціль були червоними… Тоді ще ніхто не знав, що трапилося. Ніхто, окрім нього! Але Олександр заспокоїв: «Та це так, перенервував… Все в порядку!». А потім і Любов почула у місті що трапилося. Прибігла додому, та чоловіка вже не було: знову пішов на роботу.
В умовах високого рівня радіації організовував термінові роботи з попередження вибуху турбогенератора другої черги. Особисто здійснив необхідні переключення на електролізній установці, відвернувши тим самим подачу водню, який будь-якої миті міг вибухнути, в машинний зал станції, на даху якої вже палало полум’я. Оберігаючи молодих електриків від зайвого опромінення, свідомо намагаючись врятувати їх молоді життя, сам тричі ходив в електролізерну, де стояв по коліно у високоактивній воді. Якщо врахувати, що електролізерна знаходилася поряд із завалами, усюди були уламки палива та реакторного графіту, активність радіації там становила від 5 до 15 тис. рентген/год. Пізніше розповідали: його навіть забрали було до медчастини, а він… вийшов покурити і знову на роботу! Бо по-іншому не міг, не міг кинути своїх колег, адже добре усвідомлював що сталося. Так і працював там іще декілька годин, поки зміг триматися на ногах.
Дружина розшукала його пізніше лише у відділенні радіаційної патології Київського інституту радіології і онкології. Тоді Олександр ще зміг самостійно вийти з палати, але благально простягнув уперед руки: «Не наближайся…». На очах обох були сльози і обоє все розуміли… Він «фонив» так, що навіть медперсонал волів не затримуватися у палаті!
А через сім днів Олександра не стало…
Похований двічі
Він став третьою жертвою вибуху на Чорнобильській АЕС. Першим був оператор четвертого енергоблоку Валерій Ходимчук, який загинув у ту ж ніч, а його тіло так і не знайшли під уламками. Другим у цьому трагічному списку є Володимир Шашенок. На момент аварії він знаходився на верхніх сходах, якраз навпроти реакторної зали. Кажуть, чоловік, який виносив його, непритомного, одержав опіки… від тіла постраждалого. Через кілька годин сам Володимир помер у лікарні, так і не приходячи до свідомості.
До речі, потім усіх постраждалих – і експлуатаційників, і пожежників – почали відправляти на лікування до Москви. Усі 28-м лікувалися у 6-й Центральній клінічній лікарні, де було створено спеціальне відділення. Усі тут і померли в період з травня по липень 1986 року. Їх поховали на Мітінському кладовищі Москви, облаштувавши тут меморіал жертв Чорнобильської трагедії. Є тут і могила Олександра Лелеченка. Однак вона символічна, бо насправді Олександра Григоровича поховали у селі Степному Полтавського району, де на той час жили рідні дружини.
Щороку сюди приїздять і його колеги по роботі, аби віддали шану людині, яка однією з перших пройшла крізь ядерний вогонь, а багатьом з них навіть врятувала життя.
Указом Президента України Віктора Ющенка напередодні 20-ї річниці аварії на ЧАЕС за особисту мужність і самопожертву, виявлені у ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС Олександру Лелеченку було посмертно присвоєно звання Героя України. Працівники станції вважають це й нагородою для них самих, певною реабілітацією тих, хто працював на станції, адже свого часу саме експлуатаційників назвали в СРСР ледь не головними винуватцями аварії.
Ім’я Олександра Лелеченка вибито на одній із плит меморіалу Героям-чорнобильцям у Києві на перетині бульвару Верховної Ради та проспекту Миру. У Новооріхівській школі, де вчився Герой і яка носить його ім’я, створено музейну експозицію, яка розповідає про Чорнобильську трагедію і подвиг земляка. Щороку 7 травня у школі проводиться День пам’яті Героя. Сюди приїжджають працівники електроцеху ЧАЕС, друзі та рідні Л. Вони зустрічаються з учнями та педколективом школи, відвідують могилу Л. в Степному. На посадженій до 20-ї річниця трагедії на ЧАЕС Алеї пам’яті чорнобильців поблизу Мгарського монастиря О.Лелечнку 2010 року теж відкрито пам’ятний знак. У Лубенському районі проводиться турнір з міні-футболу на кубок Героя України. А цими днями меморіальну дошку Олександру Лелеченку відкрили і в одному з приміщень Чорнобильської АЕС.
