26 квітня 1986 року – трагічна дата в історії України. Того дня трапилася найжахливіша техногенна катастрофа ХХ століття – аварія на Чорнобильській атомній електростанції. Відтоді саме слово «Чорнобиль» стало знаковим для усього світу, назавжди залишивши незагойну рану не лише на українській землі, але і в серцях людей.
Полтавка Ксенія Нікітчук – одна з них. На той час вона жила з батьками у Прип’яті, і покидаючи через кілька днів рідне місто, ще не знала, що вже більше ніколи сюди не повернеться…
–На момент аварії я вчилася у п’ятому класі. Яке це було місто! Воно будувалося разом зі станцією, сюди приїздила молодь, тут народжувалися і росли діти… П’ять мікрорайонів. У кожному – своя школа і дитсадок.
Прип’ять була надзвичайно чистою і зеленою. Будівельники, споруджуючи місто, навіть залишали такі шматочки лісу, який тут досі ріс, тому, виходячи з дитсадка чи школи, діти могли потрапити прямо до соснового бору… А ще пам’ятається, що було багато троянд! Усі займалися спортом, був басейн…
Я пам’ятаю, як ми з нетерпінням чекали 1 травня, бо цього дня мав відкритися парк розваг з «чортовим» колесом і майданчиком з електромобілями (до речі, колесо це й досі височіє над руїнами Прип’яті). У порівнянні з іншими містами було й прекрасне постачання, люди не знали що таке дефіцит, що таке черги. Одне слово, як тоді казали, «місто комуністичного завтра». І все це рухнуло в один момент! В ніч з п’ятниці на суботу 1986 року…
Щербицького люди «спіймали» прямо на трасі…
– Ви пам’ятаєте той день? Що відбувалося?
– Власне, нічого особливого не відбувалося. Принаймні нам дітям так здавалося. По-перше, паніки в місті не було. Чи то через відсутність інформації, чи така вже була безпечність. Але, схоже, люди просто не усвідомлювали, що відбувається насправді. Аварія, мовляв, та й аварія! Щоправда, дітей в суботу (тоді була шестиденка) в школу не пустили, але малюки спокійно бавилися в дворах, а ми, старші, навіть потай від батьків лазили на дах одного з будинків, аби подивитися: що ж воно там? Адже звідки добре було добре видно саму електростанцію, що знаходилася десь на відстані півтора кілометри…
А вже під вечір почали приїздити швидкі допомоги до будинків, видавали якісь таблетки… До речі, я їх не пила, бо мама сказала: ну, мало що там!.. Ніхто ж нічого не пояснював.
– Тобто ще в суботу ніякої мови про евакуацію не було?
– Так. Лише в неділю після обуду її оголосили по радіо, повідомили, що треба взяти лише документи і найнеобхідніші речі… Бо, мовляв, все це лише… на три дні, а потім повернетеся. І люди щиро у це вірили. Годували рибок «із запасом», котів вдома позакривали… А потім уже на окружній дорозі виникла пробка і тоді багато хто вперше почув це страшне слово – «радіація». Адже, як потім я зрозуміла, там навіть боялися: випускати нас чи ні з такою радіацією? Вивезли ж нас в одне з сіл поза 30-кілометровою зоною і розселили там «по людях». А потім фактично забули!
Уже й місцеві почали обурюватися, що нас, евакуйованих, нікуди не забирають, бо казали ж, що на три дні. А людей треба годувати і навіть одягу в них не було. І от їхала якась поважна комісія на чолі з тодішнім першим секретарем ЦК КПУ Володимиром Щербицьким, у них щось там трапилося з колесом у машини, тож зупинилися… Люди тим часом буквально перекрили трасу і почали вимагати відповідей на свої питання. Довелося й Щербицькому особисто пояснювати людям. А вони буквально кричали: як же так, ми без грошей без нічого – повертайте нас у Прип’ять! І лише тут Щербицький сказав, що у Прип’ять повертатися не можна, але «будемо вирішувати».
І після цього вже почали надавати якусь допомогу, доставили одяг… Але навіть у школу ми деякий час ходили у цьому селі. Нам там навіть видали табелі і сказали, що ми можемо «під чесне піонерське» проставити собі оцінки, які були в нас раніше. А через два тижні нас, дітей, вивезли під Київ…
– Фактично Вас розлучили з батьками?
– Батьки деякий час жили у своїх знайомих в Києві, у яких була вільна кімнатка, оскільки син пішов в армію. Мій тато теж одразу пішов у Дарницький військкомат і записався ліквідатором, а мама влаштувалася на Дарницький шовковий комбінат: начальниця змилостивилася на свій страх і ризик, бо таких на роботу не брали – не було столичної прописки, а без цього тоді на роботу в Києві влаштуватися було неможливо. Батьки, до речі, й справді не знали, де я, бо нас відправили в табір «Молода гвардія» під Одесою, і знайшли вони мене лише через три місяці.
У Полтаві опинилися голі і босі…
– А як ви потрапили у Полтаву?
– Ну, спершу батькам виділили кімнату в гуртожитку тролейбусного управління, доки добудовувався будинок. А вже потім нам дали там квартиру. Пригадую, це було перед Новим роком, але його ми зустрічали буквально на ящиках, бо не було ніяких меблів, нічого! Можна сказати, голі і босі, життя сім’я фактично починала з нуля. З голки і нитки…
– А вдалося потім щось забрати?
– Ну, це вже набагато пізніше, коли дозволили в’їзд у Прип’ять, батько їздив… Але що там забереш? Нічого ж вивозити не можна було! Ну, забрали сімейні фотознімки, якусь документацію… Усі квартири було відкрито, усе догори дригом… Тато був книголюбом, тож найбільше жалкував за своїми книгами, які він збирав роками!
– А як люди, з якими Ви жили, діти, з якими дружили?
– Трапилося так, що з моєю однокласницею ми і в Прип’яті жили в сусідньому будинку, і у Полтаві разом жили на одному майданчику, двері в двері. Ходили в одну школу й тут…
– Важко було освоюватися на новому місці, в новій школі?
– Звичайно. Нові однокласники, нові учителі. Вливалися, як кажуть, дуже важко. Можливо, було б і легше, якби не хворіли. Оскільки саме під осінь пішло загострення – блювата, головні болі, які були такими, що по три дні очей не можна було відкрити від болю!
До речі, тих, з ким дітьми лазили на дах «дивитися на аварію», уже нема живих. Хтось, певне, далі зайшов – випромінювання ж, як тепер я розумію, було жахливе! І кожен організм по-різному реагує на це: один гине відразу, інший усе життя «чахне», а іншим нічого…
«Прип’ять – це як розбиті надії і мрії…»
–Які проблеми хвилюють Вас сьогодні?
–Ті ж самі, які супроводжують нас ось уже понад 30 років – власне здоров’я. Однак, скажу чесно, у порівнянні з тим, що відбувається у нас в країні сьогодні, уже якось по-іншому ставишся і до пережитого, та й для держави на тлі подій на Донбасі проблеми чорнобильців, схоже, видаються не такими «актуальними». Утім ми, як ніхто інший, розуміємо проблеми переселенців, бо самі колись опинилися в такій же ситуації… Я дуже співчуваю цим людям: залишитися без даху над головою і нікому непотрібним – це дуже страшно! А як же хотілося б, аби у всіх і все завжди було добре!
– А Ви в Прип’яті після 1986 року бували?
– Ні, жодного разу не їздила і, чесно кажучи, не має такого бажання. Скільки разів пропонували, а я відмовляюся: хочеться пам’ятати Прип’ять такою, якою вона й залишилася у пам’яті – прекрасним квітучим містом дитинства. Нинішня ж Прип’ять особисто для мене – це як… розбиті надії і мрії. Бо й саме наше життя той квітневий день розколов на «до» і «після»…
