Чорнобильський вітер по душах мете,
Чорнобильський пил на роки опадає,
Годинник життя безупинно іде …
Лиш пам’ять, лиш пам’ять усе пам’ятає.
Олена Матушек
26 квітня 1986 року – трагічна дата в історії України. Того дня трапилася найжахливіша техногенна катастрофа ХХ століття – аварія на Чорнобильській атомній електростанції. Відтоді саме слово «Чорнобиль» стало знаковим для усього світу, назавжди залишивши незагойну рану не лише на українській землі, але і в серцях людей. Сьогодні своїми спогадами діляться ті, хто був безпосереднім учасником тих трагічних подій.
Микола МІЩУК, ліквідатор аварії на ЧАЕС:
–Уперше я потрапив у Чорнобиль ще навчаючись у Черкаському училищі пожежної охорони. Тоді, у 1986 році, нас, як кажуть, спрожогу туди кинули, а потім схаменулися: так у вас же, мовляв, навіть жодних документів з собою нема?! А вдруге уже потрапив до зони у 1990 році, коли служив у Полтаві в СВПЧ-3. Був начальником караулу. Всяке довелося пережити, всього побачити! Пожежа в зоні – це надзвичайна пригода, адже рівень радіації тоді зростає у десятки разів. Ми ж бачимо, що відбувається там навіть зараз!
Тоді ж літньої пори найбільше дошкуляли нам так звані верхові пожежі. До речі, там вперше побачив, як «стріляють» соснові шишки: вони розлітаються на сотню метрів і створюють нові джерела вогню, запалюючи суху траву… На ліквідацію пожеж нас інколи «викидали» навіть з вертольотів, а одного разу так і «забули» після виконання завдання…
Ніколи не забуду й таке: в одному з сіл була унікальна дерев’яна церква ХVІІ ст., споруджена, як кажуть, без єдиного гвіздка. Мені доводилося її бачити, а потім під час однієї з пожеж вогонь добрався й до неї… Ми не встигли сюди на якісь лічені хвилини!.. Доводилося спостерігати і як ведуть себе під час пожежі дикі тварини. Якось гасили пожежу в лісі, де на галявині не зайнятій вогнем збився до купи цілий «зоопарк» : тут були і кабани, і вовки, і зайці, і лосі… Один одного вони, звісно ж, не чіпали і до нас поставилися з «розумінням» – їм зробили своєрідний коридор, а одного лося наш сержант (іхтіолог за професією) виводив особисто.
До речі, в зоні було багато так званих самоселів – людей,які не бажали покидати рідні місця. Доводилося і їм усіляко допомагати, навіть продуктами ділитися, питною водою. А один раз виявили навіть… мародерів, які жили в одному з покинутих сіл: з’ясувалося, що це злочинці, які «числилися» у всесоюзному розшуку. І якби не пожежа, то невідомо, скільки б іще вони переховувалися.
Кожного разу, коли зустрічаємося з побратимами, то найпечальніше, коли хтось повідомляє чергову сумну новину: вже і того нема, і того… Всі ці люди свого часу з честю виконали свій обов’язок, бо у Чорнобилі все було як і на війні: першими у бій з вогнем ішли найсміливіші. Та й узагалі слабкодухі якось одразу відсіювалися, залишалися поруч лише ті, на кого за будь-якої небезпеки, у будь-яку хвилину можна було покластися як на самого себе. Там, у так званій зоні відчуження, ми навпаки ставали ближчими один до одного, бо одразу ставало зрозумілим хто є хто!
Іван ЯКУШЕВ, ліквідатор аварії на ЧАЕС:
–Я на все життя запам’ятав той день – 4 червня 1986 року. Щоправда, це була ніч, адже саме серед ночі мені й принесли повістку з військкомату (її, до речі, привіз мій брат, який був посильним). Місцем збору була 11-та школа Полтави, а звідти вирушили до Лубен, де знаходилася так звана Чапаєвська дивізія, до якої ми й були «приписані». Там уже формували підрозділи, отримали форму тощо… Через кілька днів колоною військових автомобілів рушили до Києва, який видався нам якимось дивним: хоч була година пік, та на вулицях майже не було людей, лише машини-поливалки, які повсякчас мили вулиці… Так по мірі наближення до Чорнобиля, у кожного наростала й тривога, яка й досі, здається, повертається, коли згадуєш те перше враження від побаченого: з одного боку – сама напівзруйнована ЧАЕС, над якою безперервно снують гелікоптери, а з іншого, ніби пофарбований якоюсь рудою фарбою ліс…
«Обживатися» почали з палаток, поступово звикаючи до нової обстановки, а відтак і відчуття небезпеки притуплювалося, тож і респіратори одягали не завжди… Лише під час виконання тих чи інших завдань. А вони були найрізноманітнішими: доводилося працювати і лопатою, і сокирою – від зняття грунту до спорудження огородження у 30-кілометровій зоні.
Увесь час, що ми працювали в Прип’яті, було таке нав’язливе відчуття, що ось-ось ця жахаюча порожнеча скінчиться – десь заграє радіо, відчиняться двері, на вулицях з’являться перші квапливі перехожі. А тим часом місто наче спало: на балконах погойдувалося ще не зняте прання, мовчали вхідні двері під’їздів¸а поруч чекали своїх господарів дві новенькі чотирнадцятиповерхівки, ордери на квартири у яких, певне, уже хтось мав, адже їх планували заселити саме в день свята – 1 Травня. А тим часом ми продовжували обносити мертве місто колючим дротом…
Пригадую і клуб к селі Клепачі, який перетворили на склад використаного спецодягу, в якому люди працювали з перших годин після аварії. Вся глядацька зала була набита мішками, які везли і везли – аж доки не перестало бракувати місця. Лише тоді вирішили відправити ці речі на спецмогильник і саме нам доручили цю роботу. При одному наближення до цього місця я відчував такий нестерпний головний біль, що аж у вухах дзвеніло.
У зоні довелося відпрацювати рівно три місяці і лише 6 вересня 1986-го повернувся додому. Через багато років після того двічі довелося знову побувати у тих місцях – уже з екскурсійною метою, як колишньому ліквідатору. Але щоразу, ніби все переживав заново. Тому це дуже важко. І якщо 34 роки тому ми ще якось вірили у те, що колись життя сюди повернеться, що місто оживе, то тепер розумієш: цього вже ніколи не буде! А багато питань так і залишаться без відповідей…
