Загальновідомо, що офіцери це не просто звання, а справжній стан душі та спосіб мислення. Протягом багатьох десятиріч наші військові своїми вчинками та словами карбували образ сильних, мужніх та завжди готових прийти на допомогу людей. Не раз доводили вони цю істину звершуючи подвиги на благо Вітчизни та суспільства. Але навіть у закарбованій в боях та муштрі душі офіцера завжди жевріє вогник спогадів про рідне училище, де кожен амбітний юнак ставав справжнім чоловіком, майбутнім командиром із вольовим характером.
Так, їм є що згадати. Ось і цими днями полтавські офіцери влаштували святкування 50-річчя з дня випуску зі стін Полтавського вищого зенітно-ракетного Червонопрапорного командного училища ім. генерала армії М. Ватутіна.
За словами ідейного натхненника та очільника ініціативної групи колишніх випускників підполковника у відставці Володимира Переславцева, бажання відмітити ювілей у колі побратимів виникло досить давно – близько року тому:
– Це вже наша третя зустріч із товаришами. Попередньо ми збиралися на 40 років з дня нашого випуску з училища і на 70 років створення самого закладу. Як і у попередні рази, планували масштабно та з розмахом, усіх обдзвонювали чи писали електронні листи до товаришів з Канади, Білорусі, Росії та країн Прибалтики. Однак пандемія коронавірусу внесла свої корективи. З запланованих 70 осіб багато хто побоявся їхати, а хтось просто не зміг перетнути кордон. Тож цього разу святкуємо дуже маленьким складом – близько 30 чоловік. Проте навіть на таку кількість людей нам потрібні були значні організаційні витрати та ресурси. Вдячні команді Андрія Матковського за підтримку та фінансову допомогу. Завдяки їхній допомозі ми мали у власному розпорядженні автобус який возив нас по місту нашої молодості та визначним місцям. Зокрема до пам’ятника генералу армії М. Ватутіну або могили тодішнього керівника училища генерала-лейтенанта Василя Образова, якого ми усі дуже поважаємо як керівника, військового та просто як людину з великої літери.
Також Володимир Переславцев розповів, що майже у кожного з присутніх на заході в цьому році потрійне свято – 50 років випуску, 70 років з Дня народження та 50 років шлюбу. Особисто він святкує дві дати – безпосередньо випуск та золоте весілля зі своєю половинкою Тетяною Переславцевою. Саме з нею він і приїхав на зустріч, аби розділити щасливі митті спогадів та поринути у курсантське минуле.
– Через місяць у нас золоте весілля і за ці роки спільного життя я переконалася, що офіцер це передусім людина честі та доблесті. Ні разу не було такого щоб мій чоловік чи хтось з його оточення пройшов повз і не допоміг у тяжку хвилину або ж злякався. Ні, такого вони не розуміють і живуть за справжнім моральним кодексом кожного дня та миті, – ділиться Тетяна Переславцева – Зі своїм чоловіком я познайомилася при досить дивних та смішних обставинах, але ми просто обожнюємо згадувати цю історію. Того дня моя сусідка відзначала своє 50-річчя, тож усюди кипіла робота та тривали активні приготування до застілля. Особисто я підмітала доріжку до дому та поріжок. І щоб прибити пил додолу набрала повний рот води. А тут повз нас йшли молоді курсанти і щось мене тоді так насмішило, що тією водою я облила одного з них. Ним і виявився мій майбутній чоловік. Вибачившись ми слово за слово домовилися про зустріч і вже ввечері він чекав мене під будинком з повітряною кулькою. Саме так почалася наша історія. А вже за місяць я стала його нареченою. Зрозумівши, що це справжнє кохання він не вагався довго та відразу ж прийшов до моєї матері і сказав, що одружиться на мені і увезе з собою, на місце майбутньої служби. Від тих слів моя мама розплакалася, а я стояла та наче вся світилася від щастя. І це світло від нашого шлюбу ми з Володею пронесли протягом усього життя. Відвідуючи Туркменію та Кубу, або ж їдучи на довгі місяці у Забайкалля він завжди був чуйним та люблячим чоловіком та батьком, а найголовніше мужнім офіцером та надійною опорою нашій родині та своїм товаришам.
Згадати свою молодість прийшов і полковник в запасі Павло Вівенко. Разом з іншими, переважно полтавцями він приймав активну участь у підготовці до святкування. На його думку, пам’ять про ті часи має жити, а старі товариші повинні єднатися, адже роки офіцерській дружбі не завада:
– Випуск 1970 року був найбільшим з усіх в історії училища. Нас, курсантів, налічувалося 421 особа тож для багатьох присутніх тут це справжнє «друге» знайомство. Вони ж пам’ятають одне одного стрункими 20-річними хлопцями, а на це свято вже прийшли сиві вояки в окулярах. Лише очі виказують в нас тих амбітних хлопців, яким тоді так не терпілося якнайшвидше стати справжніми чоловіками.
З численних спогадів про роки навчання Павло Вівенко найбільше згадує як карбувався їхній характер постійною дисципліною та щоденними заняттями і навчанням:
– Важко було лише на початку, адже багато хто з хлопців прийшов навчатися з «цивільних» сімей. Але справжнім військовим із домашніми звичками не станеш, тож викорінювали це в собі потом та кров’ю. Мені було трішечки легше, оскільки я був з військової родини і разом з двома братами продовжив діло свого батька. Взагалі училище дало мені дуже багато, чимало спогадів, багато вірних друзів, навчило любити спорт та в повній мірі проявило мій музичний хист. Там я грав на піаніно та акордеоні. Тому коли я будучи полковником приїхав його закривати це стало для мене справжньою трагедією. Сподіваюсь, що з часом його відновлять і наші випускники дивитимуться на нього з гордістю а не з жалем та смутком.
На урочистому заходів був присутній і депутат Київської районної у місті Полтава ради, представник команди Андрія Матковського Володимир Запара. Він також є випускником Полтавського вищого зенітно-ракетного Червонопрапорного командного училища ім. генерала армії М. Ватутіна, тому він добре розуміє що таке офіцерська дружба:
– Команда Андрія Матковського своїм пріоритетом обрала соціальний захист та підтримку ветеранів-випускників ПВЗРКУ та взагалі ветеранів військовослужбовців. Розуміємо що для людей які свого часу віддано захищали нашу Батьківщину не шкодуючи власного здоров’я та життя, однак слів недостатньо. Потрібні реальні справи, які й робимо для них. Так, на зустріч ми власним коштом винайняли автобус для учасників заходу, а також приготували банкетний стіл з різними частуваннями. Вважаємо, що такі свята повинні проводитися на належному рівні, адже це не лише пам’ять але й гідний приклад дружби та взаємодопомоги для підростаючого покоління. Лише у зв’язку поколінь та підтримці ветеранів можна сподіватися, що молоді полтавці виростатимуть справжніми патріотами, відданими своїй державі та місту.
