Володимир Павлюченко (1920–2008) – корінний полтавець, український живописець і графік. Спеціальної освіти не мав, але студіював у відомих на той час у місті майстрів пензля, відтак і сам став майстром. Рядовим бійцем пройшов дорогами війни від Полтави до Волги і від Сталінграда до Праги. У повоєнний час багато працював як художник-оформлювач, часто публікувався у місцевій періодиці. Серед найвідоміших робіт – серія картин на військову тематику, портрети героїв праці і ветеранів війни.
«Іде урок математики, а я тихцем малюю…»
З роботами Володимира Павлюченка я познайомився років на 20 раніше, ніж уперше побачив його самого. Ще на початку 70-х будучи школярем передплачував обласну молодіжну газету «Комсомолець Полтавщини», а там ледь не в кожному номері з’являлися малюнки Володимира Павлюченка: полтавські краєвиди, вулиці міста, портрети відомих людей… І ось уже, коли працював у редакції полтавської районної газети «Вісті», редактор Василь Шамало і познайомив з самим Володимиром Євгеновичем. Цікаво, що старші колеги називали його «Роднєнький», тож, побачивши Павлюченка вперше, подумав було, що це й справді… чийсь родич. Виявилося, що саме так Євгенович зазвичай звертався до колег і друзів, до знайомих і не знайомих йому людей. Тож і до самого з часом приліпилося це прізвисько.
Він згадував, що потяг до малювання проявився у нього змалку:
– Бувало, усі діти, лишень зачувши дзвоник на перерву, миттю вискакують з класу, а я все сиджу за партою, бо не встиг домалювати щось побачене за вікном. Часто й двійки за це хапав, бо йде урок математики, а я тихцем малюю… З папером тоді було сутужно, тож навіть у школі намагався писати «економніше», дрібненьким почерком, аби зайвий аркуш у зошиті використати для малювання. А якось навіть під час перерви… украв кілька аркушів гарного білого паперу в учительки. Вона якось здогадалася чи хтось підказав, чия то робота, але, дізнавшись, що я витрачаю папір не на цигарки, а для малювання, подарувала мені ще кілька аркушів «меловки»… Було й таке!
«На жаль, вищої освіти здобути так і не вдалося, – писав у своїй біографії Володимир Павлюченко, – але всерйоз зайнявся малюванням, коли почав відвідувати художню студію при Полтавському будинку народної творчості, де викладали такі відомі художники, як-то Розенбаум, Донцов, Орлов, Самбург. Закінчив студію у 1940 році, а далі всі плани перекреслила війна».
Розбудили серед ночі: «Треба Гітлера намалювати!»
Усю війну Володимир Павлюченко пройшов зв’язківцем. «Пройшов» – у буквальному розумінні цього слова. «Там, где мы бывали, нам танков не давали…» – цитував він рядки з відомої пісні про фронтових кореспондентів, згадуючи і свої бойові будні. І з притаманним почуттям гумору додавав: «Усе нозями, нозями… Якби на них був спідометр, то на спині, певне, і зірочку варто було б намалювати, як малювали колись на дверцятах вантажівок за кожні 100 тисяч км пробігу». Але у зв’язківця служба така, що саме він найчастіше й опинявся на передньому краї, адже зв’язку насамперед потребують частини, які ведуть бій на передовій.
Якось саме з таким підрозділом у штабі і втратили зв’язок. Командир одразу викликав Павлюченка, який прокладав лінію.
– Закладав дуже надійно, тож випадкових пошкоджень не допускаю, – доповів боєць. – Не інакше як диверсія!
– Що пропонуєш?
– Піду ще раз! Але якщо диверсія, то вони, ймовірно, десь там і чатують на нас… Тож ітиму відкрито, але за мною направте парочку бійців: хай непомітно стежать і раптом що – підстрахують. А за ними – розвідгрупу, бо раптом там німців більше, ніж ми думаємо…
Усе так і вийшло, як передбачав досвідчений Павлюченко. Кабель справді перерізали ножем… Але щойно зв’язківець це виявив, як на нього з кущів кинулися два фріци, наші з засідки – на них, а з німецької засідки – ще троє!.. Зав’язався рукопашний бій – справжня «купа-мала». Отут і знадобилася розвідгрупа, бійці якої допомогли вчасно: трьох німців убили, одного взяли в полон, а ще один таки утік…
Цей епізод у всіх деталях описав свого часу у книзі «За горами гори» полтавський письменник-фронтовик Анатолій Дяченко. Там нашому героєві присвячений цілий розділ – «Попереду Павлюченко». І подібних ситуацій у його фронтовій біографії було чимало.
Якось теж відправили відновлювати лінію поблизу німецьких позицій… Швидко знайшовши місце пошкодження, зв’язківець вирішив подратувати ворога. Поблизу на відкритій місцині височіла якась покинута будова, тож час від часу Павлюченко вилазив з рівчака, який слугував йому укриттям, і бігав довкола неї з котушкою кабелю: хай фріци думають, що то якийсь важливий військовий об’єкт! Вони й справді невдовзі «оживилися» і нумо гатити з гармат і мінометів по будівлі!… Щойно настане тиша, знову з’являється Павлюченко, а німці знову відкривають вогонь… І так кілька разів, аж доки наші артилеристи не засікли німецьких позицій і не знищили ворожу артилерію потужним обстрілом. А Павлюченко потім жартував: «Мені ж їхніх снарядів не жалко було! Чим більше вистріляють – тим менше моїм хлопцям на голови впаде!».
А якось узагалі анекдотичний випадок трапився. Було це під час боїв у районі Лисичанська. Розбудили Павлюченка серед ночі: «Треба Гітлера намалювати!».
– Ви здуріли?! – обурився боєць, який щойно лише приліг після чергового завдання.
– Та ні, справа серйозна… Виявляється, поблизу штабу валявся величезний шматок (4х4 м) металевого даху, зірваний під час недавнього обстрілу. Однак засікти, де саме розташована батарея противника, не вдалося… Тоді в командування і виник оригінальний план, виконання якого начальник штабу підполковник Блажай доручив Павлюченку, знаючи, що той добре малює. Йому вручили кілька журналів у р «Крокодил» з карикатурами на Гітлера і попросили, аби якусь із них він і відтворив на «полотні».
Закипіла робота: Павлюченко крейдою малював контури, а помічники наводили їх білою фарбою… Через годину-другу карикатура Бориса Єфимова із серії «Гітлер і його зграя» була відтворена на металі. Доки ранковий туман не розсіявся, «полотно» підняли на високу башту за нашими позиціями, аби якомога далі було видно… І щойно розвиднилося, як з наших окопів звідусіль почувся регіт, а на німецьких позиціях – ні гу-гу: певне, вирішували, що ж робити?! І раптом тишу розколола канонада: по фюреру били свої з мінометів, гармат, строчили з кулеметів…
– Давай-давай! – підбадьорювали противника наші бійці.
Так тривало, аж доки німці не підтягли гаубицю і не рознесли карикатуру разом з баштою! Та сам Павлюченко нічого цього не бачив – він мирно спав після нічної роботи навіть під звуки канонади. Аж доки знову не розбудили:
– Гітлер? Малювати? – забурмотів спросоння боєць.
– Та ні, подяка тобі від командування. Вогневі точки противника виявили дуже точно!
А на ранок зв’язківець переправився через Дон, і далі його шлях проліг до Сталінграда. А після Сталінградської битви з боями дійшов до Праги. Там і зустрів перемогу.
«Полтаву не впізнав»
– Малювати на фронті доводилося здебільшого портрети своїх бойових товаришів, – згадував Володимир Євгенович. – Сфотографуватися щастило дуже рідко, особливо в перші роки війни, от я й виручав хлопців. Пише хтось листа додому, а в кінці аркушика трохи місця залишить, то я швиденько олівцем його портрет і намалюю… Бувало, що й пишуть комусь у відповідь: «Як ти схуд!» або «Де ж твоя чуприна поділася?». Виходить, оцінювали мою творчість!
Післявоєнна Полтава вразила колишнього бійця:
– Ішов з Київського вокзалу додому і не впізнавав рідного міста – навкруги руїни, розруха, багатьох будівель, які знав ще з дитинства, не було взагалі. Невже це моя Полтава? На якусь мить вона навіть здалася мені чужою! Лише коли почав спускатися своєю рідною Шоломкою, яка мало змінилася з довоєнних часів, то нарешті зрозумів: я вдома!
Війна так глибоко врізалася у пам’ять і саму душу Володимира Павлюченка, що й уся його повоєнна творчість присвячена переважно саме цій темі. Хоча саму війну на більшості картин і не побачиш, але вона незримо присутня в них чорною тінню, яку завжди долає добро. От і знамениті «Проліски. 1945 рік» (1974) – картина, яка принесла художнику заслужене визнання далеко за межами Полтави і навіть України, адже розтиражована в численних репродукціях, листівках і каталогах, серед яких і виданий ЮНЕСКО.
– Здавалося б, усе просто, – каже заслужений художник України Микола Підгорний. – На картині розстелена солдатська шинель, на ній повна каска синіх пролісків… Але який глибокий тут смисл, адже ці проліски не просто провісники весни, то провісники перемоги, провісники нового, напівзабутого бувалим солдатом мирного життя, кохання. Ця картина як символ перемоги добра над злом. І сам Павлюченко згадується завжди по-доброму, навіть з гумором. Попри те що Володимир Євгенович був набагато старший за нас, молодих художників, пройшов усю війну, та в особистому спілкуванні ніколи не відчувалася жодна зверхність. Я навіть не пам’ятаю, щоб називав його на ви, але це свідчить не про неповагу, а про близькість стосунків. Так, у нього не було фахової вищої освіти, але він багато чого досяг, бо вмів учитися сам і багато чого навчився. Я добре знав його по роботі і як оформлювача, адже в художньому комбінаті деякий час навіть очолював художню раду, тож не пригадую випадку, аби хоч якусь роботу Павлюченка не схвалили…
Мало хто знає, але художник багато працював не лише в царині живопису і графіки, але й з деревом, займався художньою вишивкою, мозаїкою… Залишки його мозаїк ще й сьогодні можна побачити на деяких зупинках на дорогах Полтавщини. Жаль лише, що ці унікальні твори здебільшого збереглися погано, а подекуди не збереглися й зовсім. Зате картини досі радують відвідувачів Полтавського художнього музею ім.М.Ярошенка, інших музеїв Полтави й області, є вони і в багатьох приватних збірках. Він залюбки дарував свої твори і школам міста, закладам культури, редакціям газет, з якими співпрацював. Назви кращих робіт Павлюченка говорять самі за себе: «Проліски. 1945 рік», «Весна 1945 року. Чехословаччина», «Юність наша», «Солдатські пайки», «Добро і зло», «Було у матері два сини», «Шевченко малює хату Котляревського», «Гоголь і Пушкін на березі Неви», «Панас Мирний читає книгу», «Хата Сковороди в Чорнухах» та інші. Однією з останніх масштабних робіт митця стало епічне полотно (2х3,5 м) «Визволення Полтави», яке він напередодні святкування 1100-річчя подарував рідному місту.
