«Залишити все і поїхати у нікуди – це надзвичайно складно»
Олександр Андрусенко успішно генерує сонячну енергію у Полтаві, куди він переїхав з Сімферополя у 2014 році, через півроку після окупації півострова.
За цей період його приватна сонячна електростанція розширилася з 5 до 15 КВт. Сьогодні він удосконалює свою справу, працює, записує пісні на власній студії (після переїзду пише тексти винятково українською мовою), розвиває енергонезалежність України. Олександр – практик, все обладнання він монтував сам. За консультаціями до нього приїжджають з усієї Полтавської області. Також Олександр веде блог на своєму пізнавальному ютуб-каналі. Він постійно розвивається у своїй справі і йому завжди є, що сказати. І про тонкощі установки сонячних панелей, і про історію нашого півострова.
– Коли у вас з’явилася перша автономна сонячна електростанція?
– У 2005 році, у Сімферополі. Промислові панелі тоді коштували дуже дорого, тому я збирав все власноруч: випаював, ламінував, монтував. Моя перша станція була встановлена на даху п’ятиповерхівки. Вона забезпечувала роботу комп’ютера і телевізора, а також освітлення у квартирі.
– А що надихнуло?
– Багато чого. Я з дитинства був радіоаматором: у віці 12 років зі старих радіодеталей змайстрував невелику сонячну установку, яка могла живити радіоприймач. У юнацтві був учасником музичного гурту і це теж зіграло свою роль. Хорошу техніку на той час складно було дістати, тож багато чого доводилося робити самотужки. За фахом я – радіомеханік, електромонтер і майстер звукотехнічного обладнання. А ще астматик, тому тема екології та збереження довкілля для мене актуальна завжди.
– За який період відшкодовуються витрати?
– Навіть у похмуру погоду сонячні панелі працюють і можна істотно економити. З березня по жовтень, коли сонце активне, ви заробляєте, а решту часу витрачаєте. Що потужніша станція, то швидше вона здатна окупитися. 10-кіловатна, приблизно, за років 6 – 7. 20-кіловатна – за 5 років. Зелений тариф тоді ще, 2014 року, тільки у проекті був, його не було в тому вигляді, в якому він є зараз. Згодом ми до нього долучилися. У чому суть Зеленого тарифу? Ви виробляєте певну кількість електроенергії: якщо виробили більше, ніж спожили, за залишок, який у вас в плюсі, ви отримуєте кошти. У Полтаві я живу у приватному будинку, але газом практично не користуюся. У мене встановлені інверторні кондиціонери (моделі працюють до мінус 15 градусів). Газом користуюся лише тоді, коли температура на дворі опускається нижче мінус 15.
– Повернімося у 2014 рік, коли вам довелося все залишити в зв’язку з анексією – і житло, і вашу першу сонячну електростанцію … Коли ви їхали з Криму, вже розуміли, що надовго?
– Я приїхав до Полтави наприкінці вересня 2014 року. Протягом півроку відчував якийсь психологічний бар’єр. На материку мало хто пам’ятає, але 1994 року подібна ситуація вже мала місце в Криму. Так само були російські війська. Там тоді був президент Криму Мєшков. Але Єльцин тоді не пішов на конфлікт. Ця ситуація тривала рівно півроку. Цього разу у мене була надія, що все вирішиться, але коли Україна стала виводити свої війська, я зрозумів, що швидко проблема не вирішиться. Потім була надія, що вона вирішиться, можливо, протягом 5 років. І зараз надія є! Адже там залишилося багато людей, які не забули, що їхня батьківщина – Україна. Їм там зараз важко. Залишити все і поїхати в нікуди – це надзвичайно складно. У нас там залишилися батьки. Залишилися друзі, які за Україну. Але основна маса людей, яких я вважав близькими друзями, м’яко кажучи, моїх поглядів не підтримують. Деякі з них навіть писали приїжджай, ми з тобою розберемося… А багато хто виїхав. До Києва, Івано-Франківська, Львова. Передзвонюємося періодично, приблизно раз на місяць або раз на два місяці. Здебільшого спілкуємося через соцмережі.
– Як на вашу думку, чому у Криму утворився сприятливий ґрунт для анексії?
– Увесь час при Радянському Союзі, і навіть вже в період після здобуття незалежності, там усіляко підтримувалося неприйняття і несприйняття української культури. Подавалося усе так, що все це якісь селюки, якась «шароварщина». Там, звісно, були спільноти, що розвивали українську культуру, але сама держава недостатньо її пропагувала. До Севастополя регулярно приїжджав Лужков та йому подібні. Все це нашаровувалося у людей в головах. У них змістилося світорозуміння в бік того, що столиця – не Київ, а Москва. Треба знати контингент Криму. Це відставники, колишні військові плюс завезені після виселення кримських татар. Пізніше стало зрозуміло, що люди з півночі нічого вирощувати у південних широтах не здатні і почалося переселення з Вінницької, Полтавської, Чернігівської областей.
– Чи були такі особи, які говорили вам тут, в центрі України, що, ось, понаїхали і тому подібне?
– Рік тому таке було. До цього звикнути, певно, складно.
– Що має відбутися, щоб Крим звільнився від окупації?
– Я не готовий взяти на себе відповідальність і говорити, що потрібно було тоді чинити опір. Адже могло загинути багато людей і невідомо, чим би все закінчилося. Тільки зі світовим співтовариством, тільки з нашими «друзями» (говорю «друзями» в лапках, бо вони то друзі, то раптом чогось «не помічають»), але іншого шляху у нас нема. Тільки тиск на Путіна, на Російську Федерацію. Судами, дипломатично. Тільки так. З моєї точки зору, потрібно було дати кримськотатарську автономію. Її ніби то й пообіцяли, але так нічого і не зробили. Зате тепер можуть відзвітувати: «Але ми ж подавали!» Так, ніби й подавали, але нічого нікуди не зрушилося. Пручалися дуже сильно спочатку комуністи, а потім Партія Регіонів. Якби тоді в Кримському парламенті дали кримським татарам квоту, тобто за національною ознакою, то цього ганебного звернення Верховної Ради до Путіна не було б. Росія не змогла б нічим прикриватися. Якби надали Кримську автономію – я не бачу для себе в цьому якихось утисків. Я це пройшов наприкінці 1980-х, коли кримські татари почали повертатися. Вже тоді поширювалися чутки, що, мовляв, прийдуть татари, будуть вас вішати, будуть вас різати, будуть ваші пам’ятники зносити, будуть у вас будинки забирати і таке інше. Потім, коли були вибори (Чорновіл і Кравчук), вже за Незалежності говорили те ж саме, що, мовляв, до вас приїдуть рухівці, заборонить вашу мову, будуть вас виганяти, забирати житло… Згодом 2004 рік – Помаранчева революція. Теж говорили, що ті, хто за процвітання нації, тобто «майдануті», приїдуть і будуть вас всіляко ображати і в усьому утискати, змусять говорити чистою українською і так далі. Але за весь цей час мене ніхто ні в чому не утискав. На материку багато хто цього не знає. Адже вони не жили в конгломераті сплаву народностей.
Спочатку в 1990-х роках, коли Україна отримала незалежність, мали місце якісь міжнаціональні сутички, адже це два різні народи, дві цивілізації, два культурні шари. Але найприкріше те, що за той час Крим тільки-но почав знаходити баланс. Татари облаштувалися, ми разом працювали, наші діти з їхніми дітьми дружили і разом вчилися, було абсолютне порозуміння. Єдиною дестабілізуючою силою там була і залишається Росія. Вона з’являлася і в Кримському козацтві, представники якого руйнували могили на татарських кладовищах. Це відбувалося постійно. І, відповідно, російська громада Криму – це все уламки бандитських бригад. Вони полізли в політику. А де грошей більше? У Москві. Ось Москва і фінансувала цю справу.
– Ваші побажання кримчанам, які хотіли виїхати, але з різних причин залишилися на півострові.
– Хто залишився, терпіння вам, а ми намагаємося і будемо намагатися інформаційно вас підтримати. Ми намагаємося, щоб ця тема, яка в останні роки стала непопулярною на материку, залишалася актуальною. А ті, хто вже втомився … Що я можу сказати – Welcome to Ukraine! Важливо не бути пасивним, треба рухати свою країну вперед. Мені здається, це правильно. Якщо ти цього не робитимеш, то хто ж тоді?
– Дякую за спілкування. Удачі вам, процвітання, миру і сонячного тепла! До речі, сонце – це символ руху, життя, надії і миру.
З Олександром Андрусенко спілкувалася журналістка Ольга Козіна.
Матеріал створено в рамках проекту «Reach Out», який реалізує «Українська мережа освіти дорослих та розвитку інновацій» (Мережа розвитку) у партнерстві з «Comparative Research Network EV» за фінансовою підтримкою Міністерства закордонних справ Німеччини.
