×

«Лихі» 1990-ті – золотий вік друкованого слова

На фото 1994 року: полтавці “розмітають” свіжі газети у вуличних реалізаторів

Традиційно передплата періодичних видань в СРСР розпочиналася заздалегідь, а наприкінці 1980-х улюблене видання можна було виписати навіть у січні поточного року на рік наступний. У зв’язку з тим, що кількість бажаючих здійснити передплату стрімко збільшувалась, тридцять років тому «Союздрук» запровадив передплату у два етапи. У травневому номері газети «Зоря Полтавщини» за 1989 рік в інтерв’ю «Передплата без обмежень?» заступник начальника Полтавського поштамту по «Союздруку» І. І. Львовський розповів: «На першому етапі до переліку видань увійшли найбільш поширені найменування газет і журналів. На другому – передплачуються спеціальні, професійні, зарубіжні видання. З кожним днем кількість бажаючих оформити собі передплату на наступний рік збільшується. Активніше діють і громадські розповсюджувачі преси на підприємствах, в організаціях та установах. Вперше за багато років передплата проводиться із самого початку року практично без обмежень.

Без усяких перешкод можна передплатити центральні, республіканські і місцеві газети. Зросла популярність громадсько-політичних і літературно-художніх журналів. Особливо це стосується таких видань, як «Огонёк», «Знамя», «Юность», «Новый мир», «Роман-газета», тощо, на які були обмеження. Проте, такі популярні видання, як журнал «За рулём» та тижневик «Футбол-хокей» передплачуватись не будуть. Вони розповсюджуватимуться лише у роздріб. Закінчується передплата газет і журналів на 1990-й рік 1 жовтня 1989 року. Нова система передплати дає відчутні переваги. По-перше, кожен може більш продумано і без поспіху вибрати ті видання, які викликають найбільший інтерес, відповідають його професійним запитам, по-друге, і це теж дуже важливо, можна більш раціонально, без особливої шкоди для власного бюджету, витрачати гроші на передплату. Отже, варто не відкладати «на потім» оформлення передплати. Зробити це можна і у відділеннях зв’язку та «Союздруку», і у громадських розповсюджувачів преси».

Зверніть увагу, якщо читач захотів підписати газету на наступний рік, наприклад, 2 жовтня, йому б це не вдалося і доводилося улюблене видання купляти в кіосках. Це пов’язано з тим, що за три місяці до кінця року «Союздрук» повинен обробити таку велику кількість заявок, замовити і включити в плани на друк папір, який був вітчизняного виробництва. Та з 1990-х років ця ситуація змінилася, газети можна було виписувати не тільки на півроку, але й на квартал.

Якщо для більшості людей 1990-ті роки прийнято називати «лихими», то для полтавської журналістики це був, можна  сказати, золотий вік. Як гриби після дощу з’являлися тоді нові видання, теле- і радіостудії. Це був час становлення полтавського телебачення, а невдовзі на телерадіоринку з’явилася навіть певна конкуренція – ТРК «ЮТА-ТБ», радіо «Полтава-Лада-плюс», «Довіра»…

Ще бурхливішими темпами розвивалася друкована преса. Якщо досі у Полтаві виходили лише дві обласні газети – «Зоря Полтавщини», «Комсомолець Полтавщини» та районна «Ленінським шляхом», то на початку 1990-х з’явилися «Полтавський вісник» та «Вечірня Полтава»… І пішло-поїхало! «Події. Пригоди. Факти», «Цілком відверто», «Полтавщина», «Полтавська думка», «Спортарена», «Літературна Полтавщина», «Довір’я»,  «Приватна справа», «Село полтавське», «Досьє 02», «Чай для двох», «Дачник», «Дача», «Уфолог України», гумористичні «Галушка», «Вишнева ковінька» і «Баламут», дитяча газета «Полтавочка», рекламна «Жовта газета» і навіть… еротична газета «Для двох». Почали виходили журнали «Рідний край», «Астрея», «Добромисл», літературний альманах «Криниця», дитячий журнал «Журавлик»… І це далеко не повний перелік. Тож журналісти були, як кажуть, нарозхват. Важко було знайти колегу, який би не працював на двох, а то і на трьох роботах. Тим паче, що і столичні видання мали своїх власкорів: «Сільські вісті», «Голос України», «Робітнича газета», «Молодь України», «Україна молода», «Київський телеграф», «Урядовий кур’єр», «Факти» і багато інших видань. Відтак, журналістів почали готувати у педагогічному університеті, а пізніше і в інституті економіки й права міжнародного університету «Україна».

У той же час професія журналіста була доволі високооплачуваною, а за професіоналами редакціям доводилося буквально полювати. Досить сказати, що навіть полтавська районна газета запрошувала журналістів з умовою надання житла і зрештою за кошти облполіграфвидаву було побудовано два котеджі на чотири квартири.

– Від часу, коли на ринку з’явився «Полтавський Вісник» – перша в області незалежна від партійних органів газета, читачі проявили до неї неабиякий інтерес, – згадує журналіст із сорокарічним стажем Віталій Скобельський. – Буквально від номера до номера газета нарощувала свій тираж. До середини 1990-х це було найтиражніше видання Полтавщини, яке виходило щотижня накладом 70 тисяч примірників. Якщо раніше люди при зустрічі, обмінюючись останніми новинами, казали «Сьогодні чув по радіо», то в 1990-х полтавці при зустрічах запитували: «Читав, що писали в останньому номері «Полтавського Вісника»? І це не дивно, адже кістяк колективу склали знані на той час професійні журналісти Олександр Кулик, Юрій Антипович, Валентин Посухов, Володимир Денисенко, Павло Стороженко, Зінаїда Мироненко та інші.

Попри те, що тиражі газет в усьому світі падають, друковані видання продовжують залишатися засобом інформації, який викликає в людей більшу довіру. «Полтавський вісник» не тільки висвітлює найвагоміші події тижня, а й друкує матеріали на історичну й краєзнавчу тематику. І буде надалі залишатися вірним своєму читачеві.

Фото Володимира СУЛИМЕНКА та з архіву «ПВ»